Шевченко і Чубинський — побратими духу
- 24 січня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 662
-
<p style="text-align: center;">
<strong>2. Поряд з Шевченком серцем і пам’яттю</strong></p>
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/1/409/5/1_shevchenko.jpg" style="width: 236px; height: 282px; margin: 10px; float: right;" />Серед студентства було багато й таких, хто з великою увагою і гарячим співчуттям стежив за долею поета — засланця і чекав його повернення. Знавці і шанувальники безцензурного «Кобзаря» шукали випадку, щоб висловити свою любов мужньому автору «Заповіту». І такий випадок трапився 11 жовтня 1860 року, коли Т. Шевченко брав участь у літературному вечорі, організованому в Пасажі на користь недільних шкіл.<br />
Цього вечора разом з Шевченком читали свої твори Бенедиктов, Достоєвський, Полонський, Майков — популярні прозаїки, поети й прекрасні декламатори. Публіка їх щедро нагороджувала оплесками. Як пише у спогадах Л. Ф. Пантелєєв, Шевченка зустріли так щиросердно, що зворушений до глибини душі, й відчуваючи, як зраджують його сили, він пішов з естради. І тільки, коли трохи заспокоївся, повернувся і став читати... Прочитав він, наскільки пригадую, з «Гайдамаків» і «Думи мої, думи мої».<br />
Очевидець цього вечора, авторка записок із літературного життя Петербурга О. А. Штакеншнейдер занотувала у своєму щоденнику: «Шевченка вона (публіка — Авт.) так прийняла, наче він геній, який зійшов у залу Пасажу просто з небес. Тільки-но він з’явився, як стали плескати в долоні, тупотіти, кричати. Бідолашний співець зовсім розгубився. Думаю, що невгамовний цей галас стосувався не стільки особисто Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за правду... З Шевченком вийшло зовсім дивовижно. Він схилив голову й не міг вимовити й слова. Стояв, стояв, потім раптом повернувся і пішов, так нічого й не сказавши. Гомін ущух, і серед здивованої публіки запанувала тиша. Раптом із дверей, якими виходили на естраду читці, хтось вибіг і схопив графин з водою і склянку, що стояла на кафедрі. Виявилося, що Шевченкові недобре. Однак через кілька хвилин він вийшов знову. І йому знову почали було плескати, але, мабуть, жаліючи його нерви, кілька чоловік шикнуло. Він почав читати, спиняючись на кожному слові, проте благополучно дотяг усі три вірші. Останній навіть проказав уже як слід, і на цьому закінчився сьогоднішній літературний вечір»<br />
Спостерігаючи таке захоплююче ставлення студентської молоді до Шевченка, О. Штакеншнейдер зробила для себе такий висновок: «Я думаю, що у Шевченка була тоді своя партія в університеті, з Костомаровим на чолі серед студентів». Про «гурток Шевченка» серед студентів університету згадував і студент-сибіряк М. М. Ядринцев <em>(Марголис Ю. Д. Т. Г. Шевченко и Петербургский университет. — Л., 1983. — С. 58).</em><br />
Наведені факти переконують у надзвичайно великій популярності поезій Шевченка серед петербурзької публіки. Поширенню творів Шевченка серед студентів університету сприяв і Чубинський, для якого поет був «апостолом правди і науки.» Серед невгамовної публіки на літературному вечорі маємо право сказати про присутність Чубинського. Бути в Пасажі його спонукали дві обставини. По-перше, у нього було невситиме бажання побачити Шевченка і послухати живе слово духовного пророка; по-друге, у літературних читаннях брав участь російський поет Я. П. Полонський, з яким Чубинський був у близьких стосунках і, наче батькові, довіряв йому найпотаємніші почуття <em>(За сто літ. — Харків-Київ, 1930. — Кн.6. –С. 136-137).</em><br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/1/409/5/1646.jpg" style="width: 500px; height: 371px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: left;" />Коли помер великий співець України, його похорони організували друзі українці, а російські революціонери-демократи М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Михайлов, М. Лєсков, І. Панаєв, О. Пипін, Л. Жемчужников, М. Пом’яловський й інші лише взяли у них участь. Проте ніхто з росіян, крім М. Курочкіна, більше не виступив і не сказав прощального слова ні в церкві, ні на кладовищі перед відкритою могилою. Серед шести українців, хто виголосив прощальне слово над труною Шевченка був і Чубинський, який брав участь у похоронах, проводжав труну з тілом поета до Смоленського кладовища і мав виступити з промовою.<br />
Майбутній автор невмирущих слів «Ще не вмерла Україна» відгукнувся на смерть Великого Кобзаря такими словами: «Ще одна втрата у слов’янському світі, ще одна могила на слов’янському кладовищі. Згас великий поет, погасла людина, у якої «не було зерна неправди за собою». Але не загубиться це світило посеред тіней… Зрівняється його могила — та його печальне існування, його слова-сльози не загинуть, і далекі нащадки скажуть про нього: «Недаремно він на світ родився, свою Україну любив!» <em>(Основа. — 1861. — С. 15).</em><br />
Чубинський прощався з великим поетом і весною 1861 року, коли труну з тілом везли на Україну. А після закінчення університету влітку 1862 разом з товаришами ходив на могилу Шевченка в Канів, щоб вклонитися світлій пам’яті свого духовного батька. Минуло понад рік, як тіло поета поховано в українській землі — там, де він заповідав. Відвідання могили Шевченка — це не данина моди, а, швидше обов’язок кожного громадянина, який став на шлях українського відродження. Це було місце самоаналізу, місце самозвіту українських діячів за виконану роботу, місце утвердження нових планів на майбутнє.<br />
Про той період Софія Русова писала: «У ті ж 60-ті роки виступили в Києві діячі українського відродження — Драгоманов, Антонович, Чубинський, Єфименко, Житецький та ін. Усі вони виховувалися на «Кобзарі» Шевченка, почали свою літературну діяльність в «Основі», всі брали участь у просвітницькій діяльності свого краю… Дні Шевченка по всіх куточках України стали днями громадського самоаналізу: підраховувалися втрати, підбивалися підсумки зробленого за рік і намічалися програми можливої в поточному році роботи. Багато в цих зібраннях теплоти і взаємної любові; й це поклоніння на цих гуртових роковинах виховало в собі беззавітну відданість великим ідеалам «Кобзаря»<em> (Украинская жизнь. — 1913. — №2. — С. 52-53).</em><br />
Чубинський, зібравши до гурту своїх товаришів, на пересадних і пішки вирушили з Борисполя у с. Війтове (нині Войкове Згурівського району). Його супутниками були Віктор і Володимир Синьогуби, Іван Касяненко, студент Дмитро Богданов. З різним пригодами вони кілька днів добиралися до переяславської пристані, а потім пароплавом — до Канева.<br />
У Каневі тільки зійшли з пароплава, як хлопців зупинив городовий.<br />
— Куди йдете? — запитав подорожуючих.<br />
— На могилу Тараса Григоровича, -відповідали.<br />
— Звідкіля ви?<br />
— З Борисполя.<br />
Городовий записав прізвища хлопців, і вони пішли своєю дорогою.<br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/1/409/5/876378.jpg" style="width: 500px; height: 313px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: right;" />Спершу влаштувалися на квартиру у селянина під Тарасовою горою, а наступного дня, дійшовши до гори, пройшли тією дорогою, якою несли труну з тілом Шевченка на гору. Так піднялися до могили. Висипали із вузлика земельку, принесену із собою з рідного краю, постояли, посумували, відійшовши трохи від могили, приєдналися до людського гурту, серед якого були свідки похорону Шевченка. Ті розповідали, як труну з тілом поета від пристані несли сюди на високу гору, як люди плакали, наче хоронили тут останню свою надію.<br />
Наслухавшись розповідей, Павло Чубинський раптом сам долучився до оповідачів, і вже навколо нього зібрався чималий гурт людей. З великим інтересом слухали вони про зустрічі з живим поетом у Петербурзі на літературних вечорах, в редакції «Основи», на квартирі у М. Лазаревського, про похорони на Смоленському кладовищі і прощання з поетом, коли кортеж з тілом Тараса вирушав весною 1861 року з Петербурга в Україну, як в останню дорогу його проводжали тисячі студентів університету. Згадував Чубинський Шевченкові вірші, які читав поет на літературному вечорі в Пасажі і які любили читати й слухати студенти університету. Розмова в’язалася довгою і безкінечною. Бажаючих почути спогади про живого поета було багато. За спогадами спливав довгий літній день.<br />
Сонце вже переплило полудневий небозвід і стало тулитися до верхів’їв високих дерев. Тоді ніби згадали, що не все зроблено: за звичаєм не пом’янули небіжчика. І тут розстелили рушники на траві, розклали домашні припаси. До часу і пляшка домашньої наливки знайшлася, яку берегли саме до цього моменту. Випили за упокій душі батька Тараса, згадали про його гірку долю і незборимість духу: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».<br />
Зібравши клунки, хлопці пішли розглядати місто. По дорозі їх зупинив квартальний наглядач, завів в одну з лавок і записав їхні прізвища. Дізнавшись, хто вони і чого приїхали до Канева, зажадав наступного дня залишити місто. Так і зробили. Аби не накликати гніву канівської поліції, вранці, попрощавшись з господарем квартири, пішли на пристань. Там домовилися з човнярем, який довіз їх до Переяслава, де переночували у знайомих людей, а звідти Володимир Синьогуб з Іваном Касяненком пішли до своїх домівок, а Чубинський з Дмитром Богдановим та Віктором Синьогубом — на Бориспіль.<br />
Цей похід Чубинського на могилу Тараса Шевченка у жандармських донесеннях буде охрещений як крамольний, і в протоколі фігуруватиме одним із пунктів його звинувачень і приводом до заслання в Архангельську губернію.<br />
Чому канівська поліція захвилювалася з прибуттям гурту хлопців до могили Шевченка? Відповідь дав М. Драгоманов у статті «Війна з пам’яттю про Шевченка». У ній повідомляються факти, які не могли не турбувати поліцію. «Діло в тім, — писав він, — що з могилою українського поета давно вже ведеться глуха війна, до котрої поквапно прикладає рук премудра російська адміністрація. Так, ледве тільки поховали Шевченка і почали насипати йому 1861 року могилу над Дніпром коло Канева, коли до київської адміністрації посипалися доноси від місцевих польських панів і почали печатати по польських газетах статті о тім, що та «Мекка українських «хлопоманів» і хлопів» служить огнищем гайдамацької пропаганди. У році 1862 ми зустріли навіть в Зіньківськім уїзді Полтавської губернії поміж панів віру в поголоску, що рознеслася під час тих доносів по новім березі Дніпра, немовбито в могилі закопані ножі, а сам Шевченко не вмер, а живе в Лондоні і поверне на Вкраїну хвилі нової гайдамаччини».<br />
Віра в «закопані ножі» була настільки сильною, що дехто навіть намагався розкопати могилу, але адміністрація перешкоджала цьому. Після такого поголосу українофільство в очах поліції виглядало небезпечнішим від польського руху.<br />
Чубинський був у полоні Шевченкового генія, його щирого і гнівного слова. 1861 року у десятому числі журналу «Основа» у нарисі «Из Борисполя» з сумом писав про те, що наша молодь не може знати «глибоких цнотливих дум нашого батька Тараса», бо стала забувати свої пісні, і, говорячи про численні солдатські постої, які впливали на мораль в містечку, гнівно вигукує: «а скільки дівчат зазнають тяжкої долі Шевченкової «Катерини».<br />
Знання творів Шевченка були доброю нагодою для Чубинського звіряти з ними свої думки й переконання. При цьому він ніколи не випускав можливості, щоб твори Кобзаря були якомога доступніші для простого люду і знаходили шлях до його душі і серця. Як згадує О. Русов, одному з членів громади потрапила у руки «Захалявна книжечка» Тараса Шевченка, що поет потайки писав на засланні. У ній було багато творів, ще не друкованих в попередніх виданнях «Кобзаря». Тож виникла потреба видати повніше зібрання творів Тараса Шевченка. Це питання винесли на обговорення громади, і воно постало дуже складним. Оскільки в Петербурзі тоді видавці «Кобзаря» Кожанчиков і Лисенков вели тяганину за право видання з різними судовими інстанціями. Справа виглядала дуже заплутаною через власноручний напис Шевченка на одному із примірників. Але для гнучкого і ясного розуму юриста Чубинського вона виявилася дуже простою.<br />
Чубинський запропонував Саші-ангелу (Олександру Русову — Авт.) наймолодшому з усіх громадівців поїхати в Кирилівку і привезти до Києва обох братів Тараса Григоровича, Йосипа і Микиту, або хоч одного з них. Бо саме їм належить право власності творів бездітного поета. Чубинський вирішив з ними поторгуватися, укласти формально договір і таким чином здобути право на видання творів Шевченка. Тоді О. Русов взяв відпустку у директора Київської першої гімназії, де працював учителем, виклопотав «подорожню», бо тоді до Звенигородки не було залізниці, і привіз брата Микиту до Києва, де була укладена купча грамота на 5000 карбованців, засвідчена поліцмейстером фон Гіббенетом.<br />
Перед генієм Шевченка Чубинський схилявся. Він своїм життям і активною діяльністю, як юрист, не тільки захищав інтереси простих людей у судах, а й світлим розумом знаходив вихід, здавалося, у безвихідному становищі, і здобував право на видання і поширення творів Великого Кобзаря.
<p style="text-align: right;">
<strong><em>Андрій ЗИЛЬ,</em></strong><br />
журналіст, краєзнавець</p>