Літературна Бориспільщина

Пес на коні

Новела

Від поселення у степ стелиться подекуди означений коліями шлях, з боків опанований, де вужче, де ширше, морогом, лободою й осотом. На залишках путівця стоїть кінь, а верхи на ньому сидить, очепірившись передніми лапами за гриву, пес. Вони тут, на принишклій гладі простору, бовваніють і день, і другий, і хтозна-скільки часу, оскільки в лічбі не розуміються обоє. Між ними не водиться розбрату на мовній різності: пес обходився собачою мовою, а кінь — кінською, але природна здатність співіснування єднала їх взаємотерпінням і, як наздогад, телепатичною здатністю перейматися один одним. Вони не зналися на історії й географії, а відтак у своїх умах не мали найменшої тями про геополітичний світ: держави, кордони і нації. Масштаб їхньої орієнтації обмежувався селом з околишніми, з одного боку — кущавим байраком, очеретяним болотом і трав’янистою левадою, з протилежного — ось цим шляхом у незвіданий світ. І тепер вони на ньому, посеред степу, оглядають довкілля і день, і ніч, ширять очі на місяця, і той невтішно наливається блідістю: ніде нікого; жмуряться на сонце і світило переминає промені — ніде ні душі…
Пес, пересічний капловухий дворняга брунатної масті, не володів перебігом власної біографії: де й коли народився, скільки років живе, і коли б у його мізках хоча б на якусь мить сяйнуло просвітлення про власне існування, то він би спромігся на єдиний висновок — його собача доля без початку і кінця пов’язана з будкою, ошийником на цепку, припнутим до шворня, і тою прив’яззю він на кількох метрах подвірного простору влітку, вибивав спориш, а взимку витолочував сніг. Врешті, перейнятий від предків інстинкт виживання наділив пса достатнім обсягом розбірливості в поведінці людей як між собою, так і стосовно нього. Коли лунав погук: «Оксано!», то він готовно оббігав очима довкілля, де це хазяйка хати, бо звалися до неї; а якщо до слуху доходило ймення «Дем’ян!», пес врізнобіч сіпався на цепку, визираючи хазяїна, цепок підчіплював його харчову алюмінієву миску, дзеленчання посуди дратувало Дем’яна, і він гримав на пса:
— Чого тебе судомить, я й без тебе чую. Ану, в будку!
А вже як пес почує кличку Дружбан, він самовдоволено випинався на всі чотири лапи, бо це зверталися до нього. На будь-яку приструнку домочадців Дружбан покірно щулив вуха і підбирав хвоста, але страху не мав, бо побіжне ремство скоро миналося і знову брало верх відчуття потрібності: пса хазяям, а вони йому. Дружбан нестямно, чи спадково, чи з власного набутку, боявся лише грози. Досить незвідь далекому небокраю зблиснути, ще й грому не чути, а його вже зіщулює вжаханий скавіт. Дем’ян на той приступ трепету відгукується співчуттям:
— Якщо в тебе отак, ще й гроза не над нами, а вся шкіра в гармошку, то залазь під стіл у веранді.
Й відв’яже пса, й до дверей принадить, але Дружбан перед порогом вдячно припадає головою до підігнутих передніх лап — і далі ні руху, плазування перед помешканням опікунів — святотатньо кінечне. Тоді Дем’ян знову припасовує його до цепка, виносить з прихалабку стару печову заслінку, запихає тремтячого Дружбана в конуру і затуляє лазівку заслінкою. Пес нишкне у тому затворі, аж поки не відійдуть громи.
Щодо харчів, то Дружбан до перебірливості не привчений. Що хатні готували собі, з того недоїдки перепадали і йому: борщ, суп, каша, картоплянка, шматок хліба. Не відмовлявся він і від сирої городини: буряка, моркви, огірка… А наставали празникові дні — розкошував і Дружбан. Оксана варила холодець, випікала пиріжки зі всілякою начинкою: квасолею, маком, гречкою з печінкою, сиром. Отоді Дем’ян під будкою ставив тазок зі свинячими маслаками і хрящами, курячими потрухами й очистками випічок. Пес уприпуст наїдався смакоти і взапас напихав кістковинням в усі кутки своєї буди. Власне, якби природа обдарувала Дружбана словом, він би, безумовно, похвалився б: «Моя доля, хоча й прив’язна, але мені не в збиток».
Наситеність собачого нутра оберталася сторожкою турботою про двір. Десь хтось стукне-скрипне, затупотить чи подасть голос — вся песова насторога спрямована в той бік. А хто завітає до садиби, Дружбан стежить, як поведуться Дем’ян з Оксаною. Якщо з гостем обходяться з приязню, він теж лащить очі і висолоплює язика, хоч бери підходь до нього і цілуйся. А коли яка-небудь непрохана заволока в господарів викликає кислу міну, то й пес зі своїм погрозливим вишкіром долучається до їхньої сторони. Подібна його підлаштованість — буденна собача послушливість годувальникам. Однак у Дружбана до двох осіб склалася стійка налаштованість. До одної з них співчутливо-шаноблива, до іншої люто-нестерпна.
Коли у напівпрочинену хвіртку добре знаний Михась (так він зветься між людей, а документально — Михайло Брик) з благальною нишкістю протискує худющу, не по віку поношену пичку, бо йому ще й тридцяти літ не збігло, Дружбан від задоволення на задніх лапах вчиняє пританцюльку, розгойданим цепком підбиває занудну миску, на той дзенькіт з веранди виходить Дем’ян. У хвіртці помічає молодика й питається:
— Чого тобі?
— Діду, можна? — Михась по-гусиному видовжує худу шию.
— Ну, я осьо, — не відмовляється від зустрічі Дем’ян.
Михась легенько, аж ніби навшпиньки, прошкує у двір, на голові, як занедбане острішшя, сіро-буро-брунатний чуб, на тілі — голуба теніска з малюнком на весь живіт заманливою баришнею і витіпані до ниток джинсові штани.
— Може, я вас трави накошу? — подає старому руку.
— Так ти ж позавчора косив.
— Міг би дров нарубати.
— Так ти ж недавно усе чурбання поколов.
— Коню пару відер води віднесу, он він, бачу, на паші за городами головою мотає, на такому сонці пряжеться, тварини шкода…
— З конем я сам упораюсь, він у мене не пропаде.
— Діло хазяйське. Але мені з відрами легше, чим вам. Ось, слава Богу, обидві маю, — виставляє Михась перед себе руки.
Старий Дем’ян у цьому позуванні не бачив ні образи, ні потачки, хлопець при правді. Дід без руки, без лівої, з війни її не приніс. Але скалічена доля приловчила його обходитися одноруко: виском коробку до плеча, і сірника черкне, картоплину між колін, і начистить, скільки треба, пасика за шию та до ручки кісся, і трави накосить. Дружбан і Буланий, цебто кінь, тваринні створіння, а й ті вирізняли з-поміж інших людей фізичну ущербність свого хазяїна і трималися в послуху з особливою ретельністю. Пес не дозволяв собі розгавкуватися знічев’я, особливо в досвітню пору, а тим більше, вити, навіть тоді, коли серце діймали найнестерпніші собачі почуття, бо цього домашні не любили. Кінь із власної волі припадав на коліна, аби Дем’яну було простіше накинути на його спину фуфайку, всістися на ній і так верхи діставатися, куди було треба.    
Поки Михась у запалі гречності шаркається та скалиться, Дем’ян верне голову до левади, де в стриногах пасеться Буланий:
— Еге, ти ото щойно згадав про коня. А я ж його прилучав до кобилиної цицьки і від неї відлучав. Ти його запитай, він усе пам’ятає.
Коротко про те мовиться, що довго коїться. Дем’ян Минович Куксенко сорок шість років відтрясся в колгоспі на передку воза. Через його догляд перейшло коней, як піхоти через окопи фронту. Винянчений і вишколений до гужової і верхової їзди Буланий був останнім тяглом, на якому Куксенко заробляв трудодні.
Коли колгосп докотився до стопу-дерибану, голова правління на прощання щедротно зглянувся над ветераном конюшні і в сутолоці розбазарювання колективного добра підшепнув Дем’яну Миновичу: «Заберіть собі Буланого, ви його заслужили». Ну, то обдарений їздовий вдячно зняв перед начальником кашкета, коня у воза, і не поминайте лихом.
Мав на Буланого око й сусід по вулиці, його хата через дорогу, одноліток Куксенка Савелій Захарович Тертеник. Все ж таки на колгоспному щаблі він усідався вище: розпоряджався на зерносховищі вагами. Він навіть собі у двір заздалегідь ухитрився затягти плуга, борону і культиватора. Аж тут раптом сірий каліка сконоводив у нього з-під носа. З того часу в Савелія на Дем’яна завівся зубний біль, котрий коли мовчки, коли і в голос кривив йому рота на сусіда.
Михась ніяково, ніби його в чомусь ошукали, переминається з ноги на ногу:    
— То чого ж я прийшов?
— Оксано! — гукнув Дем’ян Минович до веранди. — Винеси нам щось!
Послушна жінка перевальцем витупала з хати, в одній руці — в темне скло чвертковий пузанчик, в другій — тареля з двома чарками, ножем, кількома скибками хліба і баночкою з речовиною вершкового кольору, поставила принесення на столик, збитий під березою, що простірно розкошувала перед хатою, і швидким порухом перехрестила пригощу:
— Дай Боже…
Чоловіки всілися, Дем’ян Минович по вінця наповнив стограмівку для Михася, собі — на палець:
— Пробуй, первак на звіробої.    
Випили.
— Закушуй, — кивнув старий на баночку.
— А що то?    
— Перекручений на м’ясорубці здір з часником. Ковбасою пахне.
Михась лезом ножа підчепив з баночки мастила, мазнув по скибці, скраю її цмокнув і поклав.
— Їж, набирайся плоті, через твої ребра он на леваді верби видно, — спробував Дем’ян Минович навернути напарника до закуски.
— Та я, діду, не роз’їдений, зате жилавий. А ще худі не воняють. Та й на чому мені жиріти?
— Ти б, хлопче, не никав по селу, а підшукав би собі роботу. У твої роки…
— Ви, діду Дем’яне, що, з неба звалилися? — зачепило Михася за живе. — А де ж та робота? Поки був колгосп, сяк-так, а всі товклися при ньому. Я б ще пляшки збирав, он вийдіть за хвіртку і на скло наступите. Так якийсь дурень, — підняв Михась вказівного пальця вгору, — додумався: пляшку з пивом продати продасть, а щоб порожню викупити на переробку, — до села в нього глузд не доходить. Я ото й напитую, кому в чому підсобити. Як за те щось дадуть, на тому й душа рада…
— Ти б за ділом кудись подався, світу стільки, — все ще стояв на своєму Дем’ян Минович.
— Куди? Ви ж знаєте, в мене мати лежача, паралічем розбита. Таке скажете…
У Михася затремтіла нижня губа, і він притис її верхньою.    
Дід Дем’ян і собі розчулився, через стіл дістав рукою Михасевого плеча і погладив його:
— Та я що, я щоб краще було… Доп’ємо.     
Розлив по чарках решту випивки. Михась ковтком справився з хмілиною, густо нашарував на хлібну скибу здору, накрив мазанку ще одною скибкою і попросив:
— Дозвольте, для матері візьму…
За весь час присутності Михася з нього, мов заворожений, не зводив очей Дружбан. Йому невтямки, чому такий бажаний гість на пса й уваги не звертає. Гість, котрий ніколи, тільки-но ступить у двір, не обділяв його ласкою: і словом лагідним обізветься, і щось підкине — то курячу кісточку, то сухарика, а траплялося, що у Михася малися лише огірок чи горіх, Дружбан не відмовлявся ні від чого. Людська добрість викликала собачу прихильність.
Нарешті подивований позір Дружбана пересікся з Михасевим, і той аж руки звів:
— Прости, голубчику, забалакався. Я ж тобі приніс дещо. — Михась звівся з лавки і вийняв з кишені печенину.
— Де це ти на печиво розжився? — зауважив ласу хавтурку для пса Дем’ян Минович.
— Піп на празники передає матері, то в мене буває, що їй до чаю подати…
— А ви, діду, коли щось у хазяйстві приспічить, то гукніть, і я тут, як годиться… Буду йти, бо он із-за огорожі Тертеник пнеться, це щось про нас набреше…
Дем’ян Минович скосив очі в бік протилежного обійстя, — над штахетом блиснула і зникла облишена голова сусіда.
— Та пак йому, розберемося…
Розбираються між собою Дем’ян Куксенко і Савелій Тертеник давно з нічого й ні про що. І зійдуться, і чарчинами чокнуться: «Будьмо!» А як прощатися, то й розійшлися б по-доброму, так ні, Тертеника ґедзь і вкусить:
— Шкода, що ти з фронту — без руки. Ще війні й кінця не видно, а ти вже вдома. Признайся, чи ти сам собі пустив кулю в лікоть. І самостріли траплялися.
Очевидь зумисно надумане знущання бісить Куксенка, рвучким порухом лівого плеча він вимахує перед лицем кривдника порожнім рукавом й дзвінко пронизує голос:
— Та скільки можна втовкмачувати у твою дурну головешку — я в батальйонній розвідці пластував! Чуєш? У розвідці! Спочатку — ми, тоді — піхота. Наш взвод у підвалі Кенігсберга німець і накрив фаустпатроном. У мене орден за це… А ти, цілюсінький, догадуюся, в тилах прошвендяв, бо лише медалі начіплюєш, і ті за взяття міст усіх одразу… Як це ти встигав з фронту на фронт, га?
Але на цьому від Тертеника ні звуку, він уже хряснув хвірткою і зник з очей. Куксенко ще якусь мить поплямкав губами й подався з відром води до коня на леваду, натомість Дружбан продовжував заходитись гарчанням — в собачому серці кипіла злоба на сусіда.
Розрада між Куксенком і Тертеником, як жар після вогнища: то припадала попелом, то знову розжарювалася. Особливої бридкості набуло ставлення Тертеника після розколгоспнення коня. Зачвалює він якось у двір. Дружбан, аби відірвався, готовий був би розірвати його на шматки. Куксенко саме готував у чавуні мішанку для поросяти, а побачивши сусіда, відклав товкачку, тернув долонею по ганчірці, готуючись до здоровкання, але Тертеник руки не подав, а привітався на відстані:
— Здоров був, я до тебе діло маю.
— То май, мені що, — байдуже відгукнувся Куксенко.
— Так ось, — Тертеник підняв руку і зігнув на ній пальця: — Два роки тому моя Уляна твоїй Оксані дала вузлик часнику для посадки — раз, — зігнув ще одного пальця. — А торік Оксані від нас перепала жменя гарбузового насіння — два. А цієї весни я тобі приносив щавлю — три. Треба все це оплатити, даровизна нам дорого обходиться, — Уляна занемогла на печінку.
— Ти не жартуєш? — не повірив почутому Дем’ян Минович.
— Які жарти? Піди глянь на Уляну, від неї одна тінь лишилася.
— Так це виходить, що я з Оксаною, як упирі, з неї здоров’я висмоктали? — спіймав натяк Куксенко.    
— По-всякому можна думати… Треба, що дається, копійкою покривати, тоді…
Але Куксенко перебив Тертеника:
— Тоді постій, я зараз…    
Швидким ходом Дем’ян Минович — у хату, та з неї з горщиком:
— Ось ми наскладали дрібноти, тут гривен вісім набереться, забирай та заспокойся. А щодо Уляни, то ти сам довів її до такого стану. Для тебе що Уляна, що мурашка з-під ожини…
Це Куксенко пригадав випадок, від якого тоді в нього морозом сипнуло за спиною. Якогось літа Савелій загукує Дем’яна:
— Зайди, щось покажу.
Той і зайшов. А Тертеник задирає майку і показує червону пляму на животі:
— Дивись, як укусила.
— Хто?
— Я під болотом ожину збирав і, мабуть, наступив на мурашника, а звідти руда мурашка, знаєш, яка вона кусюча, і залізла під сорочку. Я її вдома витрусив на підлогу, розігрів утюга, та по ній утюгом, утюгом, тільки зашкварчала.
— Ну, в тебе й нікчем’я! Утюгом — по мурашці, ти ж людина, — не втримався тоді від осоруги Куксенко.
Після нагадування про руду мурашку Тертеник хутко з мідяками залишив подвір’я, лише Дружбан ще довго услід зчиняв гавкіт.
Звівши рахунки, сусіди разом більше не сходилися і при зустрічах не віталися.
Спливали дні за днями, як і спливали віки, і то людям жилося і ними наживалося, будувалися й улаштовувалися, народжувалися й умирали, а це мов хто поробив: над колись жвавим людськими клопотами середовищем хмарилась і темніла журба.
Поховав Савелій Уляну, а невдовзі відійшов у вічність і сам, і коли труну з покійником несли до кладовища, попереду Куксенко на правому плечі утримував хреста.
Померла, змучена недугом, Михасева мати, і, справивши по ній дев’ятини, він до діда Дем’яна приніс табуретку:
— Нехай буде у вас, я на ній сидів коло матері. І на цьому — прощавайте…
— А ти ж куди?
— Куди дорога веде. — Михась обійняв діда, потис лапу Дружбану, і той сумно заскімлив.
Вулицею попід штахетом люди було туп-туп, сюди й туди, до автобуса й від автобуса. А тепер — до автобуса, до автобуса, а на ньому — від села, від села.
Позмовкали кури, свині, корови, і лише на віддаленому кутку серед ночі моторошно здіймалося собаче виття, яке лихоманило Дружбана, і він від того в будці не знаходив собі місця.
Тихо й покірно скінчилася старенька Оксана. В останню путь на возі, запряженому Буланим, проводжали сердегу Дем’ян, піп і дячок.
Не стало в селі влади, бо не було ким владувати, останньою після крамниці закрилася церква. Залишився наодинці однорукий Дем’ян Минович Куксенко, а коло нього кінь і пес. Старий кілька разів на Буланому вибирався в район за пенсією і харчами, з того, доглянувши себе, пса й коня, всідався на Михасеву табуретку. Осунений і зажурений, довго водив очима по подвір’ю, а з нього не спускали очей Буланий і Дружбан.    
Та якось — пі-пі — зупинився коло воріт фургончик з написом на боці «Соціальна служба». До хати зайшли молодичка, пара козарлюг середнього віку і представились:
— Ми до вас із області, з управління соціального захисту.
— І кого ви захищаєте? — з навмисною простуватістю поцікавився Дем’ян Минович.
— В даному випадку вас, — з тоном серйозності відповіла молодичка. — Нам з району повідомили про ваше становище, тут вам, самотньому й старому, — одне мучення. Ми хочемо вас оприділити в будинок для одинаків. Там затишок, догляд, увага й повага.
— Це в притулок для престарілих? Так я ще сам обходжуся й нічого, — почав з відмови приголомшений неочікуваним приїздом Куксенко.
— Діду, не чудіть. Ви людина заслужена, інвалід, ветеран війни. Гріх допустити, щоб ви тут, в забутті, конали, — пристав переконувати Дем’яна Миновича один з чоловіків.
— А в мене ще кінь і собака, вони ж без мене пропадуть, — чіплявся за причину незгоди єдиний мешканець села.
— Давайте по-людськи. Про тварин мова не йде, природа з ними сама оприділиться, — уже настійливо зауважив другий чоловік. — Ви тут готуйтеся, а наступного тижня ми за вами, шановний, прибудемо остаточно. У нас ні часу, ні бензину на пусті роз’їзди.
Дем’ян Минович вагався не вагався, а все-таки склав пару вузлів одежини, хотів було на вікнах по дошці прибити, та передумав: нехай буде, як завжди було, і став чекати вироку долі.
Як соціальники й обіцяли, через тиждень — пі-пі — фургон біля воріт. Ті ж самі офіційники чемно привіталися, підхопили вузли і дідові ласкавенько вказали на хвіртку: поїхали.
— Дайте, я посиджу. — Дем’ян Минович поволеньки опустився на табуретку, припав долонею до скроні і зайшовся тихим шепотом — чи то молився за праотчу землю, чи вгамовував страдання душі, хтозна, його чуло лише власне серце. Потім підвівся, підійшов до хліва, відкрив двері навстіж, підпер їх колодкою, аби вітром не зачинило, прихилився до Буланого і поцілував його в ніздрю:
— Живи довго, в тебе хлів, коло нього стіжок сіна і паша на лузі…
Затим зняв з Дружбана нашийника й поцілував його в перенісся:
— А в тебе є будка, а поза нею — воля, а на волі зумієш триматися…
Перехрестив хату, коня, пса і довколишній простір і віддався в розпорядок приїзних доброзичливців.
Буланий і Дружбан своїми умами втямили, що трапилася несусвітня біда, якої не чекали, бо й не знали, що вона може бути; в німоті кінь достоявся, а пес досидівся до ночі, і густу темінь над безлюдним супокоєм сколихнули щемне іржання і тривожне виття…    
І сніги, і морози, а таки зиму кінь і пес подолали. Коню приїлося сіно, але іншого вибору не було; а пес призвичаївся, як його бридкість не брала, до мишей, якими аж кишіли запущені городи.
Тут і весна приспішилась. Зацвірінькали горобці, розголосилися шпаки, защебетали соловейки — лише людей не чутно. І затяжіли душі тварин за Оксаною й Дем’яном, за Михасем і Савелієм, за усіма їхніми стосунками, вчинками й поняттями, за стуком-грюком і гомоном села.
І довго дивилися один одному у вічі пес і кінь, і в тих навстрічних поглядах спокусилося диво: як для власної потреби люди розводили їх, так настала зворотна потреба розвести в селі людей.
І приклонився до моріжку Буланий, і скочив йому на спину Дружбан — і кінь стрімголов помчав у степ.
І вдень, і вночі стоїть на битому шляху кінь, а на ньому верхи сидить пес і чекають, хто їх помітить і зупиниться, й пройметься їхнім вселенським наміром — розвести, розплодити в селі людей.
Зупиніться!

Іван ЧУМАК