Літературна Бориспільщина
- 27 листопад 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 420
-
Тоцька Людмила Миколаївна
Шлях до власної творчості був довгим і складним. Робота в організаціях рідного міста, столиці, сімейні клопоти — усе це відбилося в ранній творчості, яку вона вважає початковим, пробним етапом. Значні зрушення у творчості Людмили Тоцької відбулися за роки навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка на філологічному факультеті. З-під її пера народжуються етюди, оповідання, новели, казки.
Більше двадцяти років Людмила Миколаївна викладала рідну мову в Бориспільській гімназії «Перспектива». Наразі працює вчителем української мови та літератури п’ятої міської школи, веде гурток «Мовознавець» у Будинку дитячої та юнацької творчості.
Вона із задоволенням відвідує виставки живопису, квітів. Обожнює театр. Дружить із лісовою тишею і красою осінніх дерев. Влітку любить їздити з чоловіком на риболовлю та пускатися в мандри по рідній Україні.
Девізом її життя є прекрасні, світлі слова поета Назима Хікмета: Якщо світить не буду я, // Якщо світить не будеш ти, // Якщо світить не будем ми, // То хто ж освітить шлях?
Пропоновані читачам прозові твори Людмили Тоцької різнопланові жанрово (новела, етюд, казка-дума), але їх об’єднує єдине: нестихаючим камертоном звучить тривога і біль за людину, освячені високим почуттям гуманізму і любові. Вона глибоко проникає в духовний світ своїх героїв, кількома яскравими деталями може створити художньо-психологічну вмотивованість епічної картини. А це в концепції художньої і життєвої правди має першочергове значення. Але, думається, найголовніше все ж таки те, що авторка вміє (і робить це талановито) через конкретний образ показати і долю цілої країни в розрізі конкретної епохи. Твори «Сповідь» і «Святополк Кожум’яка» написані не сьогодні, але як по-сучасному вони звучать
СПОВІДЬ
(новела)
– Сашко, – тихо промовив, – залишся… щось маю сказати.
– Так, дідусю.
– Пам’ятаєш, коли ти був маленьким хлопчиком, усе допитувався, що то за шрам у мене на руці біля плеча? Я казав тобі, що німець у бою поранив. І багатьом так казав. І сам вірив у те… А зараз я повинен сповідатися перед тобою, своїм онуком, бо то є неправда…
Вісімнадцятилітнім хлопцем я потрапив на Західний фронт. Нас залишили для проведення спецоперації для зачистки території від бандерівських угруповань у районі Калуша. Ми прочесали село в долині – ніде нікого.
Почали підніматися на гору, де височів покинутий будинок якогось пана. За оселею вже починався ліс. Була дана команда оглянути перший, другий поверхи та підвал. Нам з товаришем наказали спуститися вниз. Він обстежував ліве крило, а я – праве.
Темінь… Засвітив ліхтарика… Йду темними запліснявілими коридорами. Тиша… Чути лише мої кроки. Насторожився. Ніби зачувся стогін. Ні… Напевно, здалося. Знову ледве чутний стогін… Таки хтось є.
Я пішов на звук, навів ліхтарика і побачив стривожене обличчя молодої дівчини, яка надавала допомогу пораненому. Вона приклала пальці до вуст, а очі благали не видавати. Я провів ліхтариком далі. Світло вихопило закривавлені тіла та обличчя молодих хлопців, моїх однолітків. Їхні сорочки були вишиті кривавими ружами і чорною кіптявою. Ця картина і зараз, коли заплющу очі, постає переді мною. Дівчина піднялася, молитовно склала руки на грудях, прохаючи допомоги у Господа і в мене…
– Гриша! Ну как у тебя там? – подав голос із лівого крила мій товариш.
– Да все в порядке! Одни только крысы бегают!
Дівчина з вдячністю кивнула головою. Я на прощання махнув їй рукою і почав підніматися нагору.
– Ну, что? Чисто?
– Чисто! – відповів з упевненістю.
Такі рейди ми проводили і в навколишніх селах. Люди нас боялися, дивилися вороже, намагалися не потрапляти нам на очі. Я тоді думав: ми ж визволителі, миротворці, чого ж нас боятися?
А одного разу ми потрапили в пастку. Хтось із місцевих вказав на будинок, куди нібито повинен був прийти зв’язківець із лісу. Ми влаштували засідку. Чекали довго, але ніхто не приходив. Вирішили піти в будинок. Отоді по дорозі нас і почали косити автоматні черги. Я з кількома бійцями встиг сховатися в будинку. Але незабаром нас звідти вивели повстанці.
Вишикували, перевірили наявність зброї, у мене вилучили ліхтарик і кинули біля ніг.
– Ну, що, москалики, молітеся Богу. Настав час розплати.
Дівчина, що підійшла до головного, щось шепнула йому на вухо. Той сказав:
– Крайній зліва, підніми ліхтар і засвіти.
– Він, – тихо промовила дівчина.
Незабаром усі мої товариші були розстріляні по черзі і я в тому числі. Тільки куля пройшла у мене через ліву руку, навіть не пошкодивши кістку. Я лежав серед убитих і не вірив, що залишився живий. Наді мною схилилася дівчина:
– Мене звати Дана. Ти не видав тоді нас, пам’ятаєш? Дякуємо тобі. Жаль, що ми воюємо по різні сторони барикад, але минуть роки і ти зрозумієш, за що боролися наші хлопці. Хай береже тебе Бог. Слава Україні!
На світанку мене підібрали бійці з нашого загону. Я марив і все повторював: «Я не винен… Я не винен…». Проте мене все ж таки допитував енкаведист. Він не йняв мені віри і вважав зрадником, стверджуючи: «Бандерівці нікого не залишають живими». На що я відповідав: «Після пострілу впав, утратив свідомість. Очевидно, подумали, що вбитий».
– Відправлю тебе на лікування, але до цієї розмови повернемося знову. Може, щось пригадаєш. Будеш відповідати за всією суворістю воєнного часу. Після одужання знову допити. Мені не йняли віри. У результаті – три роки виправних робіт на лісозаготівлі далеко від України. Сам себе питаю: «За що? За те, що допоміг пораненим воякам УПА? Але ж тоді моє юне серце ще не зачерствіло, жило любов’ю до ближнього».
– Сашо, як ти вважаєш, я був зрадником тоді? Я справедливо поніс покарання? Скажи мені хоч ти, щоб я більше не мучився, адже кажуть, що устами молодшого глаголить істина?
– Дідусю, я зробив би так само.
Він повів очима на мене, ледь усміхнувся, перевів погляд на стелю… і спокійно ступив на дорогу вічності.
ОСІННІЙ ЕТЮД
Перед вікнами яскраво зоріли айстри. І було їх так багато, що здалеку це веселкове різнобарв’я здавалось казковим килимом, витканим чарівною майстринею. Поєднання кольорових гам робило його мелодійним: червоні – бентежили, жовті – навівали смуток, рожеві – кликали в далину, білі – заспокоювали, а від фіолетових віяло чимось холодно-космічним.Всі, хто приходив до цієї родини молодих учителів, завжди захоплювались цим маленьким дивом, з такою любов’ю доглянутим ними. Вони кохались у квітах так само, як одне в одному. Кожного ранку спостерігали, як несміливо розкривали свої оченята новонароджені.
А одного разу, повертаючись разом зі школи, побачили, що нова квіточка, в якій ледь проглядалась небесна голубінь, стала яскраво-синього кольору.
– Ой, волошечко моя польова! – вигукнула вона.
– Ти випила, мабуть, весь колір неба, царівно? – запитав він.
– Ні, вона – чаклунка, і вкрала трішечки його з твоїх очей, мій любий.
– О! Для такої царівни мені нічого не жаль!
Квітка довірливо дивилась на них – молодих, веселих, захоплених.
Айстра – це осіння квітка. А восени від природи-матері можна всього чекати: вітру холодного, дощів нестихаючих…
Раптово налетів вітер, холодний, пронизливий, – і забрав судженого. Назавжди… Задощило…
Тепер вона зі школи йде одна. А її біля порогу чекає Він – його очі: «Ти пам’ятаєш мої слова?»
Квітка довірливо дивиться на неї, молоду, тиху, згорьовану.
Вересень 1992 року
СВЯТОПОЛК КОЖУМ’ЯКА
(казка-дума)
… Того дня над Києвом люди помітили в небі великого Змія – двоголового. «Бути біді», – казали старі. І незабаром орда половців оточила древнє місто. Довго сиділи в облозі кияни, проте знайшли в собі сили відбити наступ ворогів. Та ненадовго… Знову повернулися песиголовці ще й Змія привели – прирученого. А з пащі в нього – полум’я, а з очей – іскри. Спопелити хоче місто Кия. Не вдалося! У нерівному двобої переміг Змія богатир-русич сили нездоланної, розуму великого, любові незвичайної, на ім’я Микита Кожум’яка. Слава йому буде поміж народом християнським!
…Того дня над Києвом-градом помітили люди в небі Змія – шестиголового. Чули вони про його існування тільки з легенд і переказів. Кажуть, він біду віщує.
А Змій літав над древньою землею, спускався все нижче і нижче, випускаючи зі своїх пащ вогонь і дикий рев. Той вогонь розносився по всій землі українській, спопеляв хатки біленькі, садки вишневі, поля золототкані. А дикий рев піднімав буревій страшенний, гнув додолу тополі, червону калину, що хизувалася своєю красою, верби, що плакали од горя великого.
Сунуло те Зміїще по землі нашій матінці, і де воно ступало – там двигтіла твердь, гинули люди. І ніхто не міг зупинити його, бо не знайшлося тоді богатиря, який би знищив шестиголового.
Тікали люди в ліси буйнії, рятуючись од Змія-поганина. Бігла й Катерина чорноброва із синочком своїм Івасиком. Спіткнулася, упала в троїсте зілля, а хлопчик припав до матері: «Вставай, ненечко, вставай, ріднесенька, ось-ось Змій наздожене». А земля двигтить все дужче і дужче – то чудовисько наступає. Зіп’ялася на ноги Катерина. Хто ж її врятує з синочком малесеньким, хто протягне руку допомоги? Люди ж усі в лісах причаїлися. І народилася в її серці надія, укріпилася віра, розцвіла любов. Це вони додали їй сили. Простягла руки Катерина вперед і заспівала-закликала до вітру:
Ой ти , вітроньку буйнесенький,
Та будь же ти мені вірнесенький,
Моє ладо ти шукай
І вістоньку передай!
Хай летить до нас стрілою
Й богатирською рукою
Хай відвадить лиходія
І понищить врага Змія!
І враз приніс Дніпро-Славута ладних хлопців-молодців на човнах. Зійшли вони швидко на берег, а попереду всіх – її, Катеринин, Святополк.
Виступали із-за лісу ратні полки – зброя тільки на сонці виблискувала. «За Батьківщину! За матерів і коханих! За дітей і малих! Вперед на лютого ворога!»
І заклубочилося небо хмарами грозовими, і вода в Дніпрі скаламутилася від тої січі великої, від битви кривавої. Билися з лютим Змієм один день, другий, а на третій поникла його шоста голова. Останні сили зібрав Святополк і відтяв ту голову чудовиську. Голосне «ура!» прокотилося полем бою. Люди обнімалися, бо щастя від Великої Перемоги полонило їхні серця. Розвіялися хмари, проглянуло блакитне небо, усміхнулося сонечко, посилаючи своє вітання.
І побачила Катерина могутнього богатиря на полі бою, опроміненого сяйвом, і полетіла до нього на крилах, бо це був її Святополк, її ладо – всіх визволитель. А за нею біг і малий Івасик. І підняв їх богатир сили нездоланної, розуму великого, і закружляли вони у вихорі любові незвичайної, яку не зміг перемогти ворог лютий на ім’я Змій.
А прізвище того богатиря було Кожум’яка, і походив він із давнього роду київського.
Хай же славному роду не буде переводу на многія літа, до кінця віку!