Від серця до серця бориспільців
- 07 березня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 408
-
Дорога вела через Бориспіль
Чи був Шевченко в нашому краї? Відповідь на це запитання дають його твори, життя і діяльність. Багато дослідників-шевченкознавців зосереджують свою увагу на відомих і доказових фактах, а про перебування поета в Борисполі обмежуються лише побіжною згадкою. І ніхто з них не вказує точної дати, коли саме Шевченко міг познайомитися з давнім козацьким містечком, що в середині ХIХ століття швидше нагадувало провінційне село, ніж колишній центр козацької сотні.Пам’ятками давнини були церкви. Три з п’яти — Михайлівська, Різдва Богородиці і Борисо-Глібська гніздилися у центрі містечка, у найдревнішій його частині, де колись було укріплене городище Альто, згадуване у літопису; найменша — на Книшовому кладовищі, а ще одна, Миколаївська, — за Переяславською брамою, тобто за центром містечка, лівобіч дороги з Києва на Переяслав (нині вул. Чапаєва). На них звертали увагу, мандрівники, їдучи з Києва до Переяслава. Найпомітнішою спорудою була мурована кам’яна церква Бориса і Гліба, збудована ще 1117 року київським князем Володимиром Мономахом на честь перших святих великомучеників. На неї звертав увагу і залишив згадку у своїх дорожніх нотатках арабський письменник Павло Алепський (Халебський), проїжджаючи через Бориспіль і супроводжуючи свого батька антиохійського патріарха Макарія у середині ХVII століття.
Коли ж Шевченко вперше побачив містечко Бориспіль? Це сталося під час першої його поїздки в Україну наприкінці першої декади червня 1843 року. Як повідомляє автор хроніки життя і творчості Т. Шевченка П. В. Жур, шлях на Київ вів поета через Прилуки, Пирятин, Переяслав, Бровари (Жур П. Літо перше. — К., 1979. — С. 49).
На цьому шляху автор хроніки свідомо чи несвідомо не згадав після Переяслава Бориспіль. А треба було б. Річ у тім, що від Переяслава до Броварів понад 70 кілометрів. Чи міг Шевченко долати такий відрізок шляху, ніде не зупиняючись? Відповідь однозначна — ні. Поглянувши на опис доріг того часу, бачимо, що від Переяслава до Броварів пролягав поштовий тракт, а на ньому були поштові станції. Ближче до Переяслава була невелика поштова станція в Любарцях, де вже наприкінці ХVIII ст. «для куръерских посылок разставлены, в силе указа, лошади», тобто тут була поштова станція. Далі дорога вела до Борисполя з поштовою станцією. То, їдучи до Броварів, з боку яких діяла паромна переправа через Дніпро, поет не міг обминути ці населені пункти, заради заміни коней. Саме на бориспільській станції коні були чи не найкращі на поштовому тракті Пирятин–Київ.
За відомостями 1864 року, тут утримувалося 30 коней. Протягом року з бориспільської станції вийшло 6780 коней. Кожен кінь за рік пробігав 10800 кілометрів. Це був другий результат на тракті між Пирятином і Києвом. Отже, поштова станція працювала з повним навантаженням. Тут приймали різну кореспонденцію в напрямку Пирятина щопонеділка і щочетверга з 8 до 18-ї години, в напрямку Києва — приймали і відправляли у понеділок і п’ятницю з 8 до 14-ї і з 16 до 18-ї години. Отже, найзавантаженішим був понеділок, коли пошта приймалася і відправлялася в напрямках Києва і Пирятина.
Перепрягти коней можна було тільки на поштовій станції. І це спонукало поета не обминути як Любарці, так і містечко Бориспіль. Інша справа, в яку пору доби він проїжджав, і що міг побачити. Можливо, це було вночі і Шевченко відпочивав. Тому й не залишив нам письмової згадки. Адже дорога його дуже втомлювала.
Оскільки Т. Шевченко не раз проїжджав через Бориспіль, то в колі його інтересів були громадсько-активні люди, близькі духом і поглядами на кріпосну систему і самодержавний лад, люди, що хотіли бачити Україну незалежною державою. Одним із таких Шевченкових однодумців міг бути учасник декабристського руху Василь Лукич Лукашевич. Познайомитися з ним або дізнатися про його життя Шевченко міг у Яготині в будинку М. Г. Рєпніна. Микола Григорович, ще будучи генерал-губернатором, близько знав Лукашевича і приятелював з ним. В одному з жандармських донесень повідомлялося, що Рєпнін, повертаючись у липні 1830 року з Києва до Полтави, зупинявся у Борисполі, де проживав Лукашевич, що постійно перебував під наглядом поліції через свою причетність до декабристів. У тому ж донесенні йшла мова про те, що Рєпнін провів з ним цілий вечір у будинку його брата, а наступного дня, перед від’їздом з Борисполя таємно відвідав Лукашевича вдома. Та коли чутки про таємні зв’язки Рєпніна з Лукашевичем дійшли аж до Петербурга, князь відкинув їх, взявши під захист Лукашевича. Багато років не поривалося їхнє спілкування. І навіть після того, як за доносом Репнін попав у царську немилість і був звільнений з посади генерал-губернатора, а можливо, й до змовників. За словами П. Жура, «у запальній уяві Миколи I в Рєпніні вважалася людина, котра, очолюючи Малоросію, ледь не замислила її відторгнення від імперії» (Жур Петро. Літо перше. — К., 1979. — С. 113).
М. Г. Рєпнін на шість років змушений був виїхати за кордон, а коли в 1842 році повернувся до Росії і поселився в Яготині, його будинок став осередком суспільно-політичного і культурного життя. Тут родина Рєпніних не поривала тісних стосунків з В. Л. Лукашевичем, який міг приїжджати сюди як до добрий знайомий. Окрім того, у Лукашевича була дочка Єлизавета Василівна, яка вийшла заміж за відставного підпоручика, князя Віктора Івановича Кейкуатова і жила з ним у своєму маєтку в містечку Макіївка Ніжинського повіту Чернігівської губернії, за сорок верст від Яготина. Навесні 1843 року, будучи молодою, тридцятирічною, вона овдовіла. Була всього на рік старшою від Шевченка, часто гостювала у родині Рєпніних і цікавилася життям поета, а він, у свою чергу, — родинами Рєпніних і Лукашевичів, причетних до руху декабристів. Дослідник Г. Я. Сергієнко у книзі «Декабристи і Шевченко» пише: «Від М. Г. Рєпніна, В. М. Рєпніної, Є. В. Кейкуатової та її родичів він, очевидно, дізнався і про участь В. Л. Лукашевича в «Союзі Благоденства» та зв’язки з Південним товариством, зустрічі із С. Г. Волконським, М. М. Новиковим — республіканцем і членом «Союзу благоденства». Так поступово поповнювалися відомості поета про учасників декабристського руху».
Дім Рєпніних у Яготині став для поета центром, де збиралися передові люди краю. Тут Шевченко міг більше і глибше дізнатися про В. Лукашевича, про декабристів, познайомитися з їхньою творчістю, бо у великій бібліотеці Рєпніних були 17 тисяч книг, серед яких — твори М. Ф. Рилєєва, О. О. Бєстужева-Марлинського та багатьох інших. Дні, прожиті влітку й восени 1843 року наблизили Шевченка до тих, хто у грудні 1825 року пішов на подвиг за кращу долю народу, але без участі народу.
Перебуваючи в Яготині восени 1843 року, Шевченко близько познайомився з Єлизаветою Василівною Кейкуатовою (Лукашевич), дізнався про її тяжке горе — ранню смерть чоловіка. Це знайомство спонукало Шевченка в 1847 році близько зійтися з братом її покійного чоловіка Віктора Івановича — князем Миколою Івановичем Кейкуатовим у селі Бігачі Чернігівського повіту і намалювати там портрети його дружини та дітей.
У 1843 році ім’я Т. Шевченка було добре відоме в Борисполі — як автора «Кобзаря», «Гайдамаків», інших поезій, що потрапляли до містечка переважно в усних переказах та переписаними від руки.
Єлизавета Кейкуатова (Лукашевич) була людиною освіченою, цікавилася Шевченковою творчістю як читач. Можливо, поет приваблював її ще і як парубок. Адже був він всього на рік молодшим за неї, і, цілком можливо, Ліза Кейкуатова, рано овдовівши, симпатизувала Шевченкові й мріяла зближення з ним. Але вона знала, що поетові симпатії схиляються не до неї, а до Варвари Рєпніної. На цю думку прозоро натякає такий факт. У листі до Глафіри Псьол від 20 січня 1844 року Варвара Рєпніна пише: «Ліза Кейкуатова, яка повернулася від свого батька (з Борисполя — А. З.), не забула привезти жахливі новини про Шевченка, повідомлені Вірою (її сестрою), котра була у Мосівці, але оскільки, що надходить із Борисполя, насичене жовчю, то я не зовсім у це повірила…» (Жур Петро. Літо перше. — К., 1979. — С. 228).
«Насичене жовчю» —- це якась вигадка, неймовірна плітка про поета, яка поширювалася в колах невдоволених і розгніваних на Шевченка чиновників та багатих панів, невипадково стала відомою в Яготині. Ймовірно, цим фактом Ліза Кейкуатова хотіла викликати ревнощі або антипатію у Рєпніної і посварити з нею поета, а потім самій заполонити його серце. Але ця версія вимагає додаткових джерел й уважної перевірки.
Віра Василівна Лукашевич була на чотири роки молодшою від Лізи. Вона вийшла заміж за Федора Федоровича Трєпова, офіцера уланського полку. У той час Шевченко вже розчарувався у багатьох панах і, як повідомляє сучасник Афанасьєв-Чубинський, «відвідував лише небагатьох». У місті Лубни один пан запросив поета на обід. Коли гість зайшов до будинку, у передпокої дрімав на ослоні служник. Господар визирнув за двері й, побачивши служника, збудив його «власноручно, по-своєму». Тарас не витримав, почервонів, надів шапку і вже ніякі умовляння не могли примусити його повернутися. За словами того ж Афанасьєва-Чужбинського, згодом пан «не залишився в боргу» і, діючи потай, завдав немало горя нашому поетові. Дослідники доводять, що тим паном був ніхто інший, як Ф. Ф. Трєпов. Ось тепер зрозуміло, чому новини від Віри з Борисполя, про які повідомляла Ліза Кейкуатова, були «наповнені жовчю». Ф. Ф. Трєпов використав зручний момент, щоб помститися поетові, завдаючи йому тяжких моральних травм.
Після кількаденного перебування в Яготині, де поет вів перемовини з Варварою Миколаївною Рєпніною про видання «Живописної України» та оформлення її передплати на Полтавщині, Чернігівщині, в Києві, не пізніше 20 квітня 1845 року він виїхав через Переяслав та Бориспіль на Київ. Це друга поїздка Шевченка цією дорогою. Та найбільше враження, очевидно, лишилося в нього від поїздки десь у листопаді 1846 року, коли поет відвідав Бровари, а потім завернув в Оглав (Гоголів) та Баришівку, щоб провідати старого прокурора Бориспольця.
Тимофій Никифорович Борисполець був батьком художника Платона Бориспольця, щирого друга й товариша по навчанню в Академії мистецтв. Його родина жила у сотенному містечку Гоголів. Вийшовши у відставку, Тимофій Никифорович доживав свого віку то в Гоголеві, то в Баришівці. Подорож до Гоголева залишила слід у творчості поета. Вже будучи на засланні, він написав поему «Сотник». Дослідники довели, що в Гоголеві жив сотник Соболь, який став прототипом головного персонажа поеми Шевченка (Гамалій Дмитро. Броварські шляхи Кобзаря. — Бровари, 1994. — С. 36).
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде