До 355-ї річниці Конотопської битви
- 03 липня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 352
-
У радянські часи, читаючи ці слова Тараса Шевченка, необізнані з історією люди не тільки звертали увагу на незвичну метафору, а й цікавився: які події мав на увазі поет, пишучи про «поскороджені» українськими списами «московські ребра»? Адже офіційна комуністична історіографія змальовувала українсько-московські стосунки дружніми, навіть братерськими у всі часи?Безперечно, однією з подій збройного протистояння між обома народами, про яке згадує Т. Шевченко у поезії «Чигрине, Чигрине…», була Конотопська битва, що відбулася 27–29 червня (7–9 липня за новим стилем) 1659 року. У ній зіткнулися війська українського гетьмана Івана Виговського та його союзника — Кримського хана — з одного боку й московське військо — з другого. Битва відбулася неподалік міста Конотоп Сумської області. Вона стала не тільки важливим епізодом російсько-української війни 1658–1659 років, а йоднією з найкривавіших битв тих часів у всій Європі.
А призвели до війни такі події. Минуло небагато часу після входження України на правах широкої автономії до складу Московії, а вже за життя Богдана Хмельницького царизм почав грубо порушувати умови Переяславської угоди. Гетьман і козацька старшина були незадоволені політикою Москви й вели переговори з іншими країнами про укладення союзних відносин. Існували підозри, що за це Хмельницький поплатився життям. Його отруїли московські аґенти.
Обраний гетьманом Іван Виговський вирішив розірвати угоду з Москвою. Він підписав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Велике Князівство Руське мала увійти разом із Польщею й Литвою до складу федеративної Речі Посполитої. Проте сейм Речі Посполитої через політичну недалекоглядність у травні 1659 року ратифікував договір у скороченому вигляді, викресливши з нього важливі пункти.
Москва спровокувала в Україні громадянську війну, підбуривши проти Виговського його опонентів. Восени 1658 року вороже московське військо вторгнулося в Україну. На захопленій території воно почало масове винищення прихильників гетьмана і за своїм ординським звичаєм грабувало мирне населення.
За словами літописця, московський воєвода Ромодановський так повів себе в захопленому Конотопі: «Він зустрів процесією громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи». Такими діями московити схиляли на бік Виговського все більше цивільного населення й козаків. Навесні 1659 року велика ворожа армія (за різними даними, від 50 тис. до 150 тис. вояків) на чолі з воєводою Трубецьким вдерлося в Україну на допомогу Ромодановському. До нього приєдналися деякі козаки на чолі з призначеним Москвою «гетьманом» Безпалим.
Чотиритисячний підрозділ Ніжинського полковника Григорія Гуляницького напав на обоз армії Трубецького і захопив Конотоп. Незважаючи на улесливі пропозиції москалів зрадити Виговського й перейти до них, Гуляницький із козаками завзято обороняв Конотопську фортецю і цим скував московські сили, які боялися просуватися вглиб України, залишивши в тилу непокірний Конотоп. Розпочата 21 квітня 1659 року облога міста тривала аж до 29 червня. За ці два місяці московське військо втратило понад 10 000 осіб.
Подвиг козаків Г. Гуляницького, що тривалий час утримували слабо укріплену фортецю проти багатотисячного війська Трубецького, дав змогу Виговському організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму. Хан Мехмед-Гірей IV прийшов йому на допомогу майже із 30-тисячною армією.
На військовій раді було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней і вигнали їх у степ. Оговтавшись, москалі контратакували козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку (інша назва — Кукілка) в напрямку свого табору. У суботу 28 червня Трубецькой послав проти Виговського 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським. Пожарський переправився через річку Соснівку і став табором на протилежному її боці. Решта московського війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п’ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.
Рано-вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки пострілами з гармати дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на москалів. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але важкоозброєна московська кіннота й артилерія загрузли у болотах біля річки. У цей час з флангу вдарили татари й московська армія опинилася в оточенні. До вечора 29 червня було знищено майже все 30-титисячне військо Пожарського, а сам він був захоплений у полон. Понад 15 тис. полонених забрали татари й майже всіх їх немилосердно вирізали. Приведений до хана Пожарський за нечемність також позбувся голови.
Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського від Конотопа й пізно ввечері почав відступ з України. Загін Григорія Гуляницького вийшов з міста і, вдаривши по армії Трубецького, що відступала, захопив багато гармат. Сам Трубецькой був двічі поранений і, крім частини артилерії, втратив ще й бойові знамена, скарбницю і майже весь обоз. Козаки й татари переслідували ворога протягом трьох днів аж до московського кордону.
Російський історик С. М. Соловйов так описує реакцію царя на поразку: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська.
У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще й після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль».
На жаль, Виговському не вдалося закріпити й розвинути переможний результат.Надійшла звістка про напад запорізьких козаків під керівництвом Івана Сірка на татарські поселення у Криму. Це змусило хана з ордою залишити Україну й вертатися додому. Хоч Гадяцький договір був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості народу. До того ж Виговський спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.
Незважаючи на героїзм українського народу, особливо козацького загону Григорія Гуляницького, переможна Конотопська битва, за висновками істориків, була змарнованим шансом і стала прикладом хоч блискуче виграної битви, але, на жаль, програної війни.
Упродовж останніх 20 років щороку відзначаємо свято перемоги у битві біля Конотопа. Проте всі наші заходи з відзначення невигідних москалям історичних подій, у тому числі перемоги Конотопській та в багатьох інших битвах призводять до безпардонних звинувачень з боку Кремля у «втягуванні українського народу у штучне та надумане протистояння з Росією». Тому пояснюємо недолугим сусідам: святкування будь-яких історичних дат, в тому числі перемог над московськими загарбниками, є виключно внутрішньою справою і правом України на історичну пам’ять і не стосується чужих держав. Так є і буде завжди!
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка