Літературна Бориспільщина
- 25 вересня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 399
-
Собецька Яна Сергіївна
Випускниця 2014 року Бориспільського НВК «Ліцей «Дизайн-освіта» імені Павла Чубинського. Народилася 27 березня 1997 року в м. Борисполі. Захоплюється фотографією, художньою літературою (пріоритет віддає пригодницькому жанру та науковій фантастиці). Улюблені письменники — Джек Лондон, Роджер Желєзни, Іван Багряний, Григір Тютюнник.Коли почала читати, виникло бажання й самій щось написати. Зараз у творчому доробку молодої письменниці понад 20 оповідань і новел. Розробляє переважно соціальні теми.
Переможець і лауреат міських і обласних етапів літературно-мистецьких конкурсів «Дивослово» (номінації «Проза», «Драматургія»); учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням; знавців української мови імені Петра Яцика. Лауреат всеукраїнського конкурсу «Ми — підлітки. Краще оповідання», який проводить видавець Вадим Карпенко для молодих літераторів на краще оповідання. Незабаром побачить світ підсумкова збірка оповідань цього конкурсу «Третій фронт», де буде надруковано троє оповідань Яни Собецької.
Новела «Анабіоз» (що з грецької означає здатність організмів переживати несприятливі часи) — одна з найсильніших у творчому доробку юної авторки. Це застереження для людей від необдуманих кроків, попередження про небезпеку, яка нависла над світом. Але те, що це розуміє молоде покоління, все ж таки вселяє надію на кращу долю для всієї планети.
На запитання про творче кредо, Яна Собецька відповіла однозначно: «Донести до суспільства думку, над якою потрібно замислитися».
Анабіоз
(новела)
Я йду лісом. Зелена трава шелестить під ногами, сонячне світло пробивається крізь пишні крони дерев — дубів, кленів та беріз, — і мозаїкою сиплеться на землю. Пахне листям і квітами, які боязливо ховаються у підніжжі дерев та вигинаються назустріч сонцю, жадібно ловлячи теплі промінчики. Я чую сотні звуків. Як, ніби перемовляючись, колишуть вітами могутні дуби, як гудуть працьовиті бджоли, збираючи нектар, як співають зяблики ніжними голосками… Тут гарно. Гарно, ніби в раю. Я дивлюся на цю красу зачаровано, не в силах зрушити з місця. Відчуваю ніжний, ледве помітний дотик — мені на долоню сідає метелик. Неймовірно прекрасний, сапфіровий метелик з великими тендітними крилами. Здається, варто поворушитися — і він полетить від мне. Час ніби зупиняється. Метелик перебирає вусиками, злегка змахує крильцями і раптом летить. Я зриваюсь на ноги і біжу за ним, перечіплюючись за коріння дерев, намагаючись спіймати. Мені здається, що ще трохи, і мій рай перестане існувати, зникне, як метелик у вишині. Та все марно. Я зупиняюсь і спостерігаю за тим, як він підіймається все вище і вище та ховається десь за старими дубами.Тьмяніє, втрачає барви мій рай… Стихають усі звуки, сумно схиляють свої голівки мальовничі квіти. Листочок за листочком зривається з дерев і встеляє землю. Сонце затуляють важкі темно-сірі хмари. І на землю опускається пітьма. Вона огортає все, дотикається до мене холодними шорсткими пальцями, породжуючи самотність, біль і сум. Моє життя, мій сон, у який я майже змусив себе повірити, розвалюється на частини, які вже ніколи не зібрати докупи. І я розумію… що вже досить блукати у примарному царстві снів.
Я повільно відкриваю очі. Вони так довго були у пітьмі, що стріляють болем навіть при тому тьмяному освітленні, що панує в кімнаті. Я жадібно вдихаю повітря. Воно здається мені якимось не таким, важким і чужим. Краєм вуха чую ніжний дівочий голосок:
— Як ти, бідолахо? Ми ледве вивели тебе з анабіозу…
Дисонансом голоску дівчини звучить хриплий стомлений баритон:
— Заради Бога, Анно… Могли б і не виводити… Все одно нам усім лишилося небагато.
— Крістіан… Не зараз, — зупиняє дівчина песимістичні слова чоловіка і схвильовано додає: — Дивно, він так довго приходить до тями. Хоча, звичайно… У кожного індивідуальна реакція організму на вихід з анабіозу. Тим паче такого тривалого.
Анабіоз… Це слово… викликає дивні асоціації. У свідомості слайдами пролітають чиїсь обличчя, важливі події, слова. Потроху я згадую все. І найважливіше — наказ командира № 689. Важливий наказ, виконання якого довірили десятьом добровольцям, що погодилися на участь у цій таємній операції. Командування доручили мені. Але хто я? Через секунду згадую і це. Я — лейтенант Анатолій Стриж. Як і усі мої підлеглі, я спеціаліст у багатьох галузях. Хімія, математика, фізика, екологія, біологія. Ми пройшли жорсткий відбір, перш ніж потрапили в десятку. Десятку тих, хто зможе виконати наказ.
Де я? Який зараз рік? Це хвилює мене найбільше на даний момент. Я намагаюсь спитати, та горло охоплює спазм. Хтось підносить до моїх вуст кухоль з водою. Вона трохи гірчить, але смакує як найкращий у світі напій. Мені стає легше. Я тихо питаю:
— Який зараз рік? Дві тисячі трьохсотий? — мої очі потроху адаптуються до освітлення, і я розрізняю риси обличчя людей, що схилилися наді мною.
Це був високий чоловік років сорока, з обличчям, що заросло щетиною, та юна дівчина, якій, мабуть, ледве виповнилося вісімнадцять. Незважаючи на різницю у віці, виглядали вони майже однаково. Я зрозумів, чому через секунду у них був однаковий погляд. Погляд очей, що ніколи не знали радості і щастя, в якому вже давно згасла будь-яка надія. Вони стояли наді мною, закутані у старий, пошарпаний, мабуть, безліч разів латаний одяг. Той одяг висів на них — такими вони були худими...
— Так, зараз дві тисячі трьохсотий… — відповіла Анна і відвела очі, ніби їй було ніяково. — Як ти себе почуваєш?
— Нормально. Моє ім’я Анатолій Стриж, — представляюсь я. Дівчина мовчить, а чоловік, Крістіан, сумно хитає головою:
— Тепер… імена це все, що нам лишилося.
Що він має на увазі? Якісь думки рояться у голові, проте мій розум все ще працює занадто повільно, щоб сформувалося конкретне пояснення. Я намагаюся встати чи хоча б сісти, та тіло, все ще надто слабке після багаторічної бездіяльності, підводить мене. Я опускаюся на кушетку, проклинаючи слабкість. І запитую:
— Де я? Чому так холодно? Пальці, не вкриті спеціальною термозахисною тканиною, якою було вкрите усе моє тіло, вже почали відчувати холод. Я сховав їх під ковдру і напружено став очікувати відповіді.
— Ніхто вже не пам’ятає назву цього міста. Колись це був великий мегаполіс, тепер же притулок для тих, хто ще лишився.
— Для тих, хто лишилися?
— Сотня, — відповідає дівчина.
Я бачу, як темно-карі очі вкриваються блискучою плівкою непролитих сліз. Наступні слова вона вимовляє повільно, так вони важко їй даються:
— У нас все менше ресурсів. Брак їжі, деревини. Її вже фактично не лишилося. Ми спалюємо книги і меблі, щоб прожити ще один день. Це невелика відстрочка, але… хоча б якась.
– Що трапилося? — я вже знаю відповідь, але не хочу вірити.
— Ходімо, — коротко відповідає чоловік і допомагає мені підвестися, підтримуючи за плечі. Анна подає мені куртку і накидає її поверх термозахисного костюма. Я, спираючись на Крістіана, виходжу на вулицю. І тут же зажмурююся від болю в очах. Навколо лише біла пустеля. Наскільки вистачало зору, простирався моторошний ландшафт, утворений уламками зруйнованих будівель, нині засипаних снігом, серед яких височіли і здіймалися у небо химерними обелісками потемнілі, сковані льодом хмарочоси. Я відчуваю, що серце завмирає від такого пейзажу. І лише одне питання тихо зривається з губ:
— Коли?
Крістіан і Анна усе розуміють без слів. Переглядаються. Нарешті дівчина відповідає:
— У дві тисячі двісті третьому році почалася війна між США і Росією. Результатом цієї війни, як бачиш, є..
— Ядерна зима, — закінчую я за неї.
Боже, що за страшне, жахливе слово! Скільки ядерних бомб було використано, перш ніж люди зрозуміли, що вони накоїли? Ми висували багато гіпотез про те, що буде в майбутньому. Не стану заперечувати, ця теж була. Ми знали, що застанемо або небувалий розквіт і піднесення, або жахливу розруху. Наївні, ми сподівалися на перший варіант. Хоча варто було готуватися саме до другого. Який розквіт, яке піднесення? Це так схоже на людей, це в їхньому менталітеті, складається враження, що вони так закодовані — руйнувати все те, що дала їм природа. Природа, якої тепер майже не існувало.
— Де інші солдати?
— У будинку ради. Ходімо, ми покажемо тобі дорогу.
Я йду, відчуваючи, як тіло сковує холод, незважаючи на спеціальний костюм і куртку Крістіана. Хто він? Американець? Хоча яка різниця. Тепер національність мало кого цікавить…
Рада розмістилася у невеличкому напівзруйнованому будиночку. Коли ми увійшли всередину, я побачив, що тут і справді не лишилося майже нічого. Порожня зала. Мармурова підлога, вкрита виткими тріщинами, ніби змійками. Ряди не дерев’яних, а все тих же мармурових лав. Невеличкий постамент, вочевидь для промов і оголошень. Зараз на ньому, вперто доводячи щось, стояв мій підлеглий — Данило Держський. Побачивши нас, він замовк і стрімким рухом зіскочив на підлогу, кидаючись до мене й обіймаючи з усіх сил. Я завмер. Це було не схоже на нього. Данило ніколи не був емоційною людиною.
— Анатолію… Боже, я хотів, щоб вони хоч тебе залишили у спокої. Я просив їх, благав. Та вони вважають мене божевільним. Божевільним! — раптом скрикнув він, майже відштовхнув мене від себе, і в розпачі почав міряти кроками зал. — Та була б моя воля, я б ніколи не приходив до тями! Я б усе на світі віддав, щоб не бачити того, у що перетворилась ця проклята Земля! Тут немає нічого, Анатолію! Вони, — неприязно подивився він на народ у залі і бурхливо продовжив, ще більше розпалюючи свій гнів, — палять бібліотеки, картини… Знищують свою душу. Вони видирають її з власних грудей і кидають у вогонь! Перетворюючись у дикунів, еволюціонуючи, але в зворотньому порядку! І це — люди? Скажи мені, ця жалюгідна купка тремтячих істот — люди? Ми мусимо щось зробити! Ми мусимо повернутися назад, чуєш! Поверни мене назад! Я не можу так жити!
Він кричить на мене, дивлячись благально очима. Я лейтенант, він — звичайний солдат. Він думає, що я, як командир, знайду вихід із ситуації. Але що робити, якщо виходу немає?
Я не знаю, що сказати. Усе, що б я не сказав, він просто не сприйме. Я мусив подивитися правді у вічі — Данило втрачав рештки здорового глузду. Мабуть, усіх нас це чекає. Тут, у залі, я бачу підлеглих, що кивають мені і тут же відводять очі. Їх семеро, чому їх лише семеро? Де інші? Раптом я розумію — інші просто не витримали. Ми прийшли із світу нормального у світ спотворений. Ми тут чужі. Бо ми, на відміну від тих нещасних, що народилися в цю епоху, знаємо, як має бути. Але вже ніколи не буде. Ми пам’ятаємо квітучі запашні сади, багаті на врожай, ми пам’ятаємо теплі літні дні. Ми пам’ятаємо, якою на дотик є трава. Ми пам’ятаємо запах свіжоскошеного сіна і весняного дощу. Ми пам’ятаємо, як жити, ні про що не турбуючись і насолоджуватися кожним днем. Те, з чим ми зіткнулися тут, у дві тисячі трьохсотому… це для нас просто занадто. Ми тут чужинці. Нам тут не місце.
— Даниле… Ти пам’ятаєш наш наказ? Наказ… Це єдине, за що я ще чіпляюся, що допомагає мені зберігати ясний розум. Я намагаюсь нагадати про це товаришу: — Ми мусимо впоратися з цим, щоб…
— Що ти верзеш?! — він відсахнувся від мене, як від чумного. Надія, що ще виднілася у його очах крізь призму безумства, тепер згасла назавжди. Я не виправдав його очікувань. І не знав, що ще міг сказати.
— Через день ти вже й сам не пам’ятатимеш про той безглуздий наказ! Ми в пеклі, Анатолію… З цими словами від відходить від мене і опускається на мармурову лаву. Дивиться в нікуди, втупившись у стіну. Мені боляче бачити його таким, тому я, відвернувшись, питаю Крістіана й Анну:
— Давно він… такий?
— Відколи дізнався, куди потрапив, — відповідає Анна. — Що ж… Тепер ти знаєш, які часи настали. Що збираєшся робити?
— Я виконаю наказ, — рішучі, навіть дещо різкі, слова буквально зриваються з язика. Озираю поглядом зал — сотня байдужих облич, які вже давно змирилися зі своєю долею, звернена на мене. Я відчуваю, що більше не можу тут знаходитися. Тому відстороняю від себе Крістіана й Анну і виходжу на вулицю. Йду кудись. Сніг під ногами скрипить, наче скло. Цей звук ріже слух, і я затуляю вуха руками. Я бреду, продираюся крізь замети доти, доки сили не покидають мене. Тіло все ще надто слабке. На відновлення колишніх сил підуть дні, а може, й тижні. Я падаю на коліна. Запускаю руки у сніг, намагаючись уявити, що це зелена, свіжа трава, вкрита росою, що виблискує у світанковому сяйві. Метелику, метелику… Чому ти полетів від мене? На якусь долю секунди відходить на другий план дійсність. Я знов переживаю свій сон, який тоді здавався таким реальним. Холодний вітер — ніби дотик шовковистих сапфірових крил до мого обличчя. Несподівано чиясь рука хапає мене за плече й безжалісно трясе.
— Лейтенанте! Заради усього святого, отямтеся.
Що за чортівня! Я бачу перед собою бліде лице ще одного мого підлеглого, Максима. На цьому обличчі живими здаються лише яскраві зелені очі.
— Так, зі мною все нормально, Максиме.
— Нормально? — він виглядає вельми роздратованим. — Ви могли замерзнути на смерть! Хутко підіймайтеся. Ми мусимо виконати наказ.
Наказ. Мені здавалося, що кожна літера, кожне слово цього наказу закарбується в пам’яті назавжди. Та тепер, коли я намагаюся згадати його, думки у голові ніби спотикаються одна об одну. Я нічого не пам’ятаю, нічого не знаю. Я відчуваю себе безпомічним і покинутим на цій вкритій льодом планеті.
— Який наказ, Максиме? Ти пам’ятаєш його зміст?
Максим безнадійно хитає головою. Я бачу, як повільно ворушаться його губи, однак з них не зривається ні звуку. Нарешті він тихо промовляє:
— Здається, ніхто з нас вже його не пам’ятає, лейтенанте. Я сподівався… що ви мені нагадаєте.
Я мовчу. Наказ, наказ… Такий простий і водночас складний наказ…
— Що ми тепер робитимемо, лейтенанте?
Що робитимемо? Якби я знав… Однак слова раптом знаходяться самі собою. Ніби інша людина відповідає моїм голосом:
— Ми… мусимо вижити. І все виправити.
Ми повертаємося до будинку ради мовчки. Я дивлюся на білий сніг і розумію, що починаю ненавидіти цей колір. Ось він, результат наших дій. Ось він, результат наших наукових досліджень… Хто ми? Де ми? Що буде далі?.. Я вже нічого не знаю. Мабуть, щоб зовсім не зійти з глузду і зберегти хоч якісь спогади, треба завести щоденник… Крізь густі хмари пробивається маленький промінчик сонця, породжуючи спалахи сріблясто-сапфірових блискіток на байдужому сніжному полотні. Метелику, чому ти полетів від мене? Чи не тому, що мої брати знищили твою домівку?
Яна Собецька