Допоки шануватимемо катів?

Чи задумувались ви коли-небудь, чому імена багатьох катів українського народу увіковічені у назвах наших вулиць і населених пунктів? І якщо в Україні протягом останнього року триває масовий «ленінопад», то вулиць «вождя пролетаріату», за заповітами якого знищено мільйони українців, — чи не найбільше у нашій країні. Але ж у нас є так багато своїх національних Героїв, історичних подій, людей зі світовим ім’ям, які варті уваги і пошани.

 

Варто зауважити, що Указ Президента України Віктора Ющенка від 2007 року, де йдеться про «вжиття в установленому порядку додаткових заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, вулиць, площ, провулків, проспектів, парків, скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з іменами таких осіб», ніхто не відміняв. Проте мало хто й виконує… 

То допоки ми житимемо на вулицях катів, вулицях, які несуть чужу ідеологію та історію? Окрім того, ми щоденно, ніби під час аутотренінгу, повторюємо, промовляючи назви міст, сіл і вулиць, імена україноненависників: Мануїльського, Воровського, Дзержинського, Фрунзе, Кірова, Ворошилова, Калініна, Котовського, Леніна, підсилюючи еґреґор зла. Чому ж за 23 роки незалежності Україна не може позбавитися пострадянських назв і символіки? 

На мій погляд, найбільша наша біда — у байдужості багатьох людей, небажанні вивчати правдиву історію свого народу, щоб мудро відділяти зерно від полови. Тільки знання правди допоможе нам розрізнити, хто ж наші герої, а хто — вороги. Хочу навести кілька прикладів, які варто знати!

Єврей Дмитро Мануїльський, іменем якого названі вулиці, — один з провідників сталінської політики терору, виступав ідеологом і керівником кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», розгорнув широкомасштабну акцію з переслідування й цькування української інтелігенції, зокрема — найвідоміших тогочасних письменників Олександра Довженка, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Юрія Яновськго, історика Івана Крип’якевича та інших.

Михайло Фрунзе, друг Котовського, керував розгромом Повстанської армії Нестора Махна (за що в 1924 нагороджений другим орденом Червоного Прапора) і загону Юрія Тютюнника. У 20-х роках Фрунзе, відомий своїми репресіями проти українців, був командувачем більшовицьких збройних сил, які оперували в Україні й Криму. Селяни намагалися чинити опір величезним продподаткам, що лягли на їхні плечі. Тож на боротьбу проти непокірних радянський уряд кинув з’єднання під командуванням Котовського та інших військових командирів — вони били, шантажували і розстрілювали селян…

А чи багато хто знає правду про цього «героя» Котовського початку минулого століття? У підлітковому віці Григорій став сиротою. Його виховували хрищені. Передусім — поміщик Григорій Манук-Бей. Та найбільший вплив на Григорія мала вулиця — змалечку він там був за ватажка. У Кишинівському училищі, куди вступив за протекцією і на кошти Манук-Бея, провчився лише три місяці. Відрахували за прогули й хуліганство. 1900-го розпочинає «трудову діяльність» — стажується в маєтку в Бендерському повіті. Та за два місяці «практиканта» вигнали за зваблення дружини поміщика. У розбійницьких нападах Котовського брали участь п’ятеро-семеро осіб у чорних масках із вирізами для очей. Ватажок обличчя не ховав. Пограбування — звичайний кримінал — притрушував соціальним «романтизмом»: під прицілом револьвера котовці «просили» гроші «на молоко для знедолених». Зате серед одеських бандюганів Котовський був у пошані! За бандитизм, розбій, пограбування, підробки документів ще перед «революцією» 1917 р. Котовський неодноразово потрапляв за ґрати. Після більшовицького перевороту Котовський, без жодної військової освіти, зате з багатим досвідом розбійника, зробив карколомну кар’єру. Кавалерійська дивізія, якою він командував, воювала і з Дієвою армією Української Народної Республіки, і з «білими» військами генерала Антона Денікіна, і топила в крові антибільшовицькі виступи українських селян. Розстріли заручників, каральні спалювання сіл, конфіскація продуктів були буденними справами котовців в Україні. Котовський часто особисто допитував полонених. Вояків, які на його запитання відповідали українською мовою, одразу відправляв на розстріл: «Там тебя зразуміють». 

Клим Ворошилов — сталінський маршал-«опричник», який мав українське походження (справжнє прізвище Ворошило). Його підпис стоїть на справах багатьох тисяч розстріляних українців. І це не заважає існуванню його «іменних» вулиць і монументів «герою».

Михайло Калінін, якого називали «всесоюзним старостою», у 1932 році підписав «Закон про п’ять колосків», ініціатором якого був Йосип Сталін. Згідно із цим законом, було розстріляно і вивезено до Сибіру десятки тисяч селян, які помирали від голоду. Підписи Калініна стоять під законами про розкуркулення, про хлібозаготівлі, депортації, репресії щодо родичів «ворогів народу». Калінін неодноразово відвідував Україну, де налагоджував збирання коштів і продовольства «для голодуючого населення неврожайних реґіонів Росії», після чого мешканці українських губерній потерпали від нестачі харчів ще більше. Підтримав насильницьку колективізацію сільського господарства. 1934 року за його підписом був оприлюднений указ про створення позасудових органів («особых совещаний»), що стали складовою частиною механізму політичних репресій у кривавій імперії.

Про особу Калініна красномовно свідчить такий випадок із його життя: 25 жовтня 1938 року органи НКВС арештували його дружину Катерину (дівоче прізвище — Лорберґ) за звинуваченням в антирадянській діяльності та зв’язках із троцькістами. Ніяких кроків до визволення Катерини, з якою він був одружений з 1905 року і мав 5 дітей, він не зробив, і 25 квітня 1939 її засудили на 15 років таборів. 

Фелікс Едмундович Дзержинський на прізвисько Залізний Фелікс, партійне псевдо — Яцек — радянський засновник ВЧК, один з організаторів «червоного терору», один з винахідників концтаборів, якими скористалися німецькі нацисти.

Звичайно, у нас є вулиці Івана Франка і Тараса Шевченка, Лесі Українки і Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди і Миколи Гоголя… Але, здається, в Україні значно більше вулиць названо на честь російських письменників, які не мають ніякого відношення до наших країв.

Наприклад, Максим Горький, твори якого і сьогодні вивчаються у школі. А він був першим головою Спілки радянських письменників — передового загону більшовиків. Горький став оспівувачем сталінських планів і «біломорканалів». «Якщо ворог не здається — його знищують» — слова зі спадщини письменника.

А допоки буде вшановуватися символ більшовицької інтервенції в Україну, символ знищення мільйонів наших співвітчизників — Ленін-Ульянов?! Лідер російських більшовиків в Україні ніколи не був і української мови не знав… Проте українське національне питання цікавило протягом усієї політичної діяльності «вождя трудящих». Він ненавидів селян та інтеліґенцію, виступав проти української окремішності; за свідченням очевидців, згоден був би на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але створення окремої української партії вважав неприпустимим. Ленін вважав контроль над Україною, над її хлібом і донбаським вугіллям питанням життя і смерті більшовицької революції. З цих міркувань 3 грудня 1917 року він видав «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18 року. Безпосередньо винний в організації голоду 1921, 1922 років в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України. Хтось дорікне, що пам’ятники Леніну і назви вулиць радянського часу (Комуністична, Червоноармійська, Комсомольська, Комінтерна тощо) — це наша історія. Але ж немає пам’ятника чи вулиці Гітлера в Німеччині!.. 

А скільки в Україні імен, справжніх Героїв України, людей зі світовими заслугами, гідних вшанування!

Окрім того, мудрі люди доводять, що назва вулиці, населеного пункту несе на собі енергетичне навантаження, впливає на долю усієї країни, на продовження роду. Тож, варто, нарешті, над цим задуматися і всім миром витіснити негативне минуле зі своєї свідомості і життєвого простору.

 Лариса ГРОМАДСЬКА