Моя волонтерня

Стара Уляна сиділа на порозі, ледве розгинаючи ноги: 

«Усі допомагають нашим хлопцям на війні, а що ж я можу? Що можу я — стара, спрацьована? У мене ж нікого нема, щоб мені допомогти. А я мушу. Мої синочки пропали в Афгані. Я й зараз їх чекаю… Сини мої, синочки… А тепер, от тепер допоможу нашим синам на цій війні з «братами», неладні хай будуть вони. Ну то Боже діло: хай карає, кого треба. Мені кажуть: сиди, бабо, не рипайся. Хоча б за собою поралась. А я не можу сидіти, от не можу і все! О! Я зроблю свою бабську волонтерню: зразу передивлюся, що в мене є лишнє… Он квасоля є, я сама її не з’їм, трохи картопельки і моркви трохи, бурячки ще є. Треба тільки взнати, як його все передати. Піду на базар та й взнаю…».

На базарі людей-людей…

— Уляно! Уляно! А чого ти сьогодні не торгуєш? Сьогодні ж базарний день, — почулося збоку.

— Це ти, Маріє? Дай розігнуся, бо не бачу, хто там угорі. Маріє, га Маріє, а скажи мені, чи збирають у нас у селі допомогу хлопцям на війну?

— Ні, Уляно, не чула, а тобі що?

— Та я хочу передати та не знаю як… Он назбирала, що змогла… з їжі, і грошенят трохи. А скажи, Маріє, чи одежу можна передати?.. Он мої хлопці залишили і костюми неношені і пальта. Перед весіллям якраз забрали Сергійка в Афган, і в Іванка скільки всього… А скоро похолодає…

— Уляно, їм дадуть, і без тебе обійдуться…

— Е ні, Маріє, я чую он по радіо, що хлопці роздягнені. А це ж поки ще тепло, а в чому ж вони будуть наші добровольці, як сніг випаде?

— Та війна скоро закінчиться до зими, там же теж не дурні сидять у Росії, не будуть морозити своїх вояків.

— Ну й темна ж ти Маріє. У політиці ти — дуб-дубом. І говорити з тобою неохота.

Потроху до них підходили люди…

— А що, дівчата, там на войні?..

— Та що-що, допомогу треба робити, щоб хлопцям була і їжа, і до їжі, там навіть і води немає, а ви…

— Та що ми? Ми згодні! І грошей дамо, і картоплі, і цибулі, і що є — поділимось. Їм там важко… Он чули, скільки вже 200-х і 300-х гатять? Гатять і вдень, і вночі… Щоб їм добра не було.

— Дівчата, — знову розігнулась Уляна, — то давайте відкриємо свою волонтерню і будемо все зносити докупи. Ну, наприклад, до мене. Хата суха, здорова — синочки постарались. Хай їм легко лежиться, де вони там… А тоді передамо хлопцям по списку, щоб нічого не пропало, бо наживали ж своїми мозолями. А ти, Галю, подзвониш своєму Петру — у нього ж машина, то може він і відвезе… І купимо бензину, і що треба — скинемось…

Ну от і добре, ніхто іще не думав, а ми вже зробимо.

— А давайте ми їм ще й листи понаписуємо, у кого є онуки — хай і вони намалюють картинки. Ото раді будуть наші хлопці там.

— От було б добре, якби їм можна і борщ передавати, — гомоніла бабська сходка.

— А що, — підхопила білозуба Тетяна, — ми ось як роззнайомимося з ними, то й купимо їм і шкарпетки, і футболки, і нижню білизну, їм же прати ніяк… От біда… І лихо, і…, і… — притишувалась Тетяна, — а спати на чому і де… Ох, ох…

— Ну то що, — знову розігнулась Уляна, — відкриваємо нашу сільську волонтерню?

Дівчата всі згодились.

— Хай буде так, і я буду при ділі, — зітхнула Уляна.

— Всім миром будемо воювати, то й переможемо. Мої хлопці раділи б за мене. Царство їм небесне.

Сходка постановила нести до Уляни хто що може.

…А Уляна прокидалась уночі і все думала… Думала, що ж можна хлопцям зробити, щоб їм було легше воювати:

«Ось напечу пиріжків — це раз, а потім можна і сала передати — краще перекрутити з часником. І вареників наліпити, а потім заморозити. А як буде холодно — капусти наквасити та в бочки… А треба ще в школі об’явити — хай листи пишуть… І варення наварити, і меду купити, і цукру, і коржиків напекти, огірків і помідорів насолити. Поріжу гусей та зроблю тушонку…, — шепотіла Уляна, засинаючи під ранок. — Моя волонтерня, волонтерня моїх синочків Сергійка та Іванка… Царство їм небесне».

Світлана Тимченко 

02.04.2015 р.