Тетяна Серебреннікова: «За вишивкою у світі ідентифікують українців»

Проект «Вишивка етнографічна» пропагує не просто моду на українську вишивку. Основною метою є збереження і поширення в сучасному одязі елементів стародавньої вишивки, яка представлена в альбомі Ольги Петрівни Косач «Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки», Київ, 1876 р. Про мету роботи вишивальниць, проведення-майстер-класів і виставок, творчих зустрічей, присвячених етнографічному спадку родини Косачів, ми поговоримо з автором і куратором проекту, киянкою Тетяною СЕРЕБРЕННІКОВОЮ.

 

— Розкажіть, будь ласка, як все починалося?

— Почалося все ще 2005 року з україномовного інтернет-ресурсу «Спілкування за вишиванням». Це було лише віртуальне спілкування: ми виставляли фото власних робіт, технік вишивання, ділилися літературою, показували світлини вишивок з музеїв і бабусиних скринь. Створився своєрідний клуб за інтересами, до якого входили люди, які цікавляться українською вишивкою. Згодом стали проводити онлайн-майстер-класи. Забавка-захоплення переросла у серйозний рух. Тож 2011 року у Києві пройшов всеукраїнський з’їзд вишивальниць, на який з’їхалося 150 найактивніших вишивальниць з усієї України (Одеська, Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Дніпропетровська, Донецька області…). Ми проводили віртуальну акцію-змагання «Довгобуд: виплекана сорочка», де кожна жінка мала вишити для себе сорочку і показати своє фото. За рік вишивальниці-початківці пошили понад 60 сорочок.

— Як виникла ідея проекту і де Ви познайомилися з виданням Олени Пчілки?..

— Спочатку про книгу прочитала, а потім запитала у музеї Лесі Українки, де можна її побачити. З’ясувалося, що цього видання немає у повному обсязі у жодному музеї чи приватній збірні. Частково ця книга є у Лаврському художньому музеї, частково — у музеях Лесі Українки в Києві і на Волині. І так по частинах, по фото ми зібрали повний альбом і вирішили його відшити, а потім і перевидати. 

Праця Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач) — це перша наукова робота присвячена українській орнаментиці. Книга за життя Олени Пчілки перевидавалася зі змінами 5 разів! Але саме у першому виданні є її передмова, де вона розповідає, якою була українська традиційна вишивка, тлумачить символіку, пояснює орнаменти кожного аркушу альбому. Вона чітко розмежовує українську орнаментику від російської, пояснює, що нашій вишивці притаманні геометричні візерунки… Натомість російська вишивка має східний вплив. Олена Пчілка доводить, що український одяг був захищений оберегами, а російська вишивка несе тільки декоративну функцію, без смислового навантаження. В альбомі зібрані орнаменти, вишиті найархаїчнішими швами: занизування, вишивка біллю, лиштва, вирізування тощо. У передмові йдеться про розвиток українського шиття. Косач розповідає про брокарівську вишивку, завезену з Франції. Ольга Петрівна вже відчувала, що завезена техніка вишивання — західноєвропейський хрестик — витісняє стародавні вишивки. Про це вона напише у передмові до 5-го видання. Вона дуже вболівала, щоб не забували прадавні наші шви. Олена Пчілка доводить, що українці передусім вишивали одяг. До речі, відомо, що за своє дослідження Олена Пчілка отримала перший гран-прі на І-ій Всесвітній виставці у Парижі!  

— Ви вишиваєте книгу, видану ще у ХІХ столітті? З якою метою?

— Сьогодні ми відшили аркуші видання 1876 року. Працювали над цим вишивальниці з різних областей України. Ми провели велику виставку у Музеї книги та друкарства, а тепер покажемо свої роботи, даватимемо уроки у Львові та інших містах країни, там, де є ініціативні люди, учасники проекту. Хоча до «Спілкування за вишивкою» залучаються й українці із-за кордону.

Ми хочемо показати, що народна вишивка красива, сучасна, нескладна; щоб кожен міг побачити і лицьовий і виворітній боки вишивки; народна вишивка неідеальна, вона передбачає огріхи, і кожен може спробувати свої здібності. Майстер-класи ми проводимо у бібліотеках і музеях. 

Не так багато культур у світі мають традицію вишивати. Українська культура — унікальна, яка має багату традицію вишивання. Так сталося, що під час воєн, голодоморів багато втрачається, починає зникати. І ми хочемо відродити моду на стародавні шви. Саме за вишивкою у світі ідентифікують українців! Звичайно також і за мовою, культурними традиціями, відомими на весь світ особистостями… Але вишивка відіграє велику роль. Бо вишивати навчитися значно легше, аніж писанкарству, гончарству, ковальству, ткацтву чи іншими народним ремеслам. Вишивка доступна кожному. 

— Вишивка, яку подає Олена Пчілка, а потім і її донька Ольга у виданнях є типовою для усієї України?

— Так, на Київщині, у Черкаській області, на Поліссі, у центральній частині України, на півдні ми зустрічаємо такі ж візерунки, як і на Волині. 

— Яка кольорова гама вишивок, представлених у виданні?

— Нашим теренам була найбільш притаманна вишивка червоного кольору, яку отримували з материнки або комахи — воскового червецю. Іноді вишивали із вкрапленням синього, але не чорного. Адже у нас не було барвників, які б фарбували нитку у чорний колір. Це були сірі або сині відтінки. Тому сорочкам, які вишиті з додаванням чорного кольору, у центральній Україні, на Поліссі, не може бути більше, аніж 150 років. І сьогодні часто трапляється, що чорна нитка швидко втрачає свій колір. Дуже заможні люди купували собі барвники і вишивали сорочки синіми нитками чи іншими, а переважна більшість українців вишивали червоним і білим (сірим). А масово червоно-чорна вишивка була запроваджена у нас, коли з’явилося дешеве муліне і схеми брокарської вишивки (тобто хрестиком, завезеної Брокаром із Франції). До того вишивали доморобними нитками, з яких ткали полотно. На тему природних барвників є достатньо досліджень. Були також поширені жовто-брунатні, сіруваті відтінки… 

— А як же відомий вислів «Червоне — то любов, а чорне — то журба»?

— Це виключно поезія радянського періоду. А якщо ми подивимося вишивки західних областей України, то вони мали строкаті кольорові вишиванки. Ця територія України перебувала під владою Австро-Угорської імперії, і сюди раніше стали надходити нитки з Франції з якісними барвниками, зокрема і чорні нитки. Нитки DМС і сьогодні одні із найпопулярніших серед вишивальниць. А загальновідомі слова Дмитра Павличка «Червоне — то любов, а чорне — то журба» або Миколи Сома «Вишивала дівчина, вишивала, чорну та червону нитку клала» — це данина моді, яка з’явилася у радянський період, і не більше. Пішов «хрестик» у народ і вже для кількох поколінь він став класикою.

— Тож вишивка «хрестиком» не така й давня?

— До 1850 року в Санкт-Петербурзькому музеї не було жодного зразка вишивки з України, шитого хрестиком. Була технологія хрестикування, яка завжди була допоміжною, неосновною. Це косичка, ретязь, оксамитовий шов, козлик, подвійний, або булгарський хрестик тощо. Француз Генріх Брокар привіз у царську Росію парфюмерію. Його справа стрімко розвивалася. Сьогодні усім відомі назви «Новая заря» і «Красная Москва». Дружина Брокара була гарним маркетологом. Це вона придумала загортати дешеве мило для селян у папір із зображенням європейських орнаментів. Таким чином, чужа мода стала проникати не лише в українські міста, а й у села. Через те іноді вишивку «хрестиком» називають брокарівською або мильною. Згодом такі орнаменти стали масово запроваджувати як додатки до журналів… Так через міську моду «хрестик» потрапив у село, і за цей час майже витіснив близько двохсот швів(!) народної вишивки, відомих на території України. Тому сорочкам, які вишиті виключно хрестиком, не може бути більше, аніж півтори сотні років. Ще Олена Пчілка писала, що через вплив моди, стали забуватися, відходити на інший план традиційні техніки шиття.

Штучні тканини, запровадження нових технологій у масове виробництво призвело до втрати виготовлення домотканого полотна, домашнього одягу. Нині у селах ще можна зустріти поодиноких людей, які пригадують процес виготовлення ниток і тканини з конопель. Цю рослину незаслужено знищили, адже відомо, що коноплі, які сіяли українці, не мають наркотичних речовин. 

Вишивка не зникла, просто вишивали переважно хрестиком. І це були переважно картини, серветки, рушники, а не одяг. У радянський час, коли були закриті артілі, а виробництво почалося на фабриках, вишиті орнаменти стали переносити на тонке полотно. І якщо раніше вишивка була яскравою, великою на домотканому полотні, то на тоненькому вона стала ледь помітною, ювелірною і досить дорогою. Підприємства стали виготовляти вироби на експорт, на сувеніри…

На щастя, мода на вишивку в одязі повертається, особливо після «Помаранчевої революції». Наш одяг, який шили з конопель, льону стає все популярнішим. Все більше людей цікавляться вишивкою, самостійно шиють собі одяг.

— Які техніки вишивання Ви пропагуєте?

— Ми вишиваємо різними техніками: занизуванням, насилуванням, вирізуванням, мережкою, зерновим виводом тощо, — тобто усіма техніками, забутими у радянський період. Все, що витісняв «хрестик», намагалася популяризувати свого часу Олена Пчілка. Це робимо і ми сьогодні. 

На наші заняття і лекції може прийти будь-хто і безкоштовно отримати знання. 

— З поверненням вишивки в українську моду, найбільш поширеною є машинна вишивка...

— Звичайно, машинна вишивка має місце. Важливий економічний чинник: вишиванка ручної роботи коштує недешево. Звичайно, ми ніде не подінемося від науково-технічного прогресу. Єдине, що ми можемо зберегти, — це старовинну українську вишивку. Тож, за проектом «Вишивка етнографічна» ми не просто відшили зразки сторінок, які видала Олена Пчілка, а потім її донька Ольга, а й плануємо перевидати видання, щоб люди могли звернутися до першоджерела. Ми прагнемо відтворювати речі, які знаходяться у музеях, приватних колекціях. Вишивки, які є у виданні, можна використовувати не тільки на оздоблення костюмів для фольклорних свят, а й у сучасному одязі. У повноцінному українському строї щодня на роботу людина не буде їздити. Це і дорого, і надмірно святково. Якщо у повсякденний одяг не вносити вишивку, зокрема збережену в альбомі Олени Пчілки, то ми її втратимо. Прагнемо внести у моду стародавню вишивку своїм прикладом. Так ми одягаємося самі, одягаємо наших дітей. Під час своїх майстер-класів ми показуємо, що можна вишити навіть невеличкі клаптики тканини і вкрапити їх у сучасний одяг. Це можуть бути манжети, кишені, комірці, аплікації на сумці… Щоб було видно, що це точно український орнамент!

— Хто з відомих українців, окрім Олени Пчілки, пропагував вишитий одяг?

— У нас є великий пласт української інтеліґенції, які прославили Україну на весь світ. Більшість мешкали у містах, де на них тиснула міська європейська мода. Якщо ми поглянемо на родини Косачів, Драгоманових, то вони себе ідентифікували українцями також через одяг. У них була традиція: куди б вони не їхали за кордон, вони везли із собою валізу, де був народний одяг. Той же Максим Рильський, коли був депутатом Верховної Ради СРСР, коли їхав за кордон, під світський костюм одягав вишиванку або вишиту краватку. До речі, моду на вишиту краватку впровадив Іван Франко. Ми з’ясували, що вишиті сорочки і краватки за 20 років до Франка носили Драгоманови і Косачі. Микола Лисенко вдома ходив у вишитій сорочці (за спогадами рідних), хоча фотографій немає. Родини Черняхівських, Старицьких до свого європейського костюму додавали елементи вишивки. Є відомі фотографії Лесі Українки, Олени Пчілки, Василя Симоненка, Короленка у вишиванках. У закритому музеї Переяслава-Хмельницького є дуже багато одягу з європейським кроєм, але вишитого давніми українськими техніками.

Тепер мами, які приходять до нас на майстер-класи, своїм дітям вишивають невеличкі елементи до одягу, наводячи приклад, що хтось із відомих письменників, музикантів, громадських діячів носили вишитий одяг.

Сьогодні проект «Етнографічна вишивка» має на меті показати відомих українців, які прославили свою державу у світі, як носіїв національної культури, показати, який вони носили одяг. Ми прагнемо показати їх як свідомих українців. Плануємо свої дослідження об’єднати із загальною програмою національно-патріотичного виховання.

Лариса ГРОМАДСЬКА