9 травня — день жалоби чи «пабєда» маніпуляторів?
- 05 травня 2016
- Відгуків: 0
- Переглядів: 257
-
З остаточною переоцінкою позиції совєцької влади щодо українства усталені бачення багатьох історичних подій видозмінюються. Яскравим прикладом є диспут з приводу доречності святкування 9 травня на теренах нашої держави. Праведним гнівом кипить старше покоління українців, зомбованих вмерлим і потрухлим «совком»: їхні спогади знищено, на подвиги напльовано, світлі сторінки життя викривлено. Чи має право молодь позбавляти свята дідусів і бабусь, матерів і батьків? Можливо, читач буде дещо шокований, але таки має! Молодь має право на будь-які дії, якщо вважає їх запорукою національної ідентичності в майбутньому. Ера, позначена різноманітними совєцькими парадами і святами, своє віджила. Сьогодні твориться новітня історія Української держави, і ця історія, на погляд ровесників незалежності, має бути чітко відділена від тоталітарного формування, яким визначають колишній СССР. Тепер «пабєда», як би хтось не хотів цього уникнути, асоціюється з георгіївськими стрічками, «дєдиваєвалі» та ТБ Кісєльова, що продовжує насаджувати росіянам ненависть до української нації. А з огляду на кров і смерть, що чатують просто всередині нашої держави, зрозуміло, що така асоціаціє може викликати тільки супротив.
Відмова від святкування 9 травня в якості «дня перемоги» для сучасних українців є природнім та очікуваним кроком. Так звана «пабєда» має бути вшануванням пам’яті загиблих у Другій світовій війні, а не помпезними парадами, шашликами, алкоголем та піснями мовою агресора (саме такі, зазвичай, звучать під час урочистостей та застіль цієї днини). Хто заперечить, що саме таким бачать усталений «день перемоги» більшість людей постсовєцького покоління? Навряд сучасний українець витягне із загашника портрет Сталіна і дякуватиме йому за «пабєду». Швидше за все, він обере пікнік у дружньому колі або гаятиме час в соцмережах. І не тому, що черствий душею. І не тому, що байдужий до людських втрат у тій війні та долі ветеранів Другої світової. Для молоді, вихованої у вільній країні, 9 травня не може бути датою визволення, адже, відвоювавши Батьківщину у Гітлера, Україна так і лишилася залежною від тоталітарного СССР. Боротьба тривала протягом всього існування совєцької влади. Боротьба з українською інтеліґенцією, мовою і, власне, самими українцями. Тому юний українець буде вдячний за вихідний день, а краще — кілька, тільки без усвідомлення того ідеологічного навантаження, що його переоцінили багато постсовєцьких країн, але й досі перекручує Кремль, аби маніпулювати росіянами як довірливим стадом баранів. За даними соцопитувань, переважна більшість українців віком менше 30 років вважає травневі свята безглуздям, але доволі милим і цікавим з огляду на весняні городні турботи і жагу виїздів «на природу». І не більше.
У контексті висвітлення цілком зрозумілої проблеми «а що робити з ностальгією літніх людей, що так і не навчилися жити поза СССР?» у сьогоднішній Україні може говоритися тільки таке: ці спогади вже покликали на нашу землю Росію їх «захищати». От лише через цю помилку шанувальників совєччини доводиться розплачуватися життями хлопців, яким на СССР начхати, бо вони вже давно перестали бути рабами. Ніхто не збирається позбавляти героїчного звання ветеранів Другої світової війни. Ніхто не горить бажанням їх забувати і змішувати з багном, як проголошують послідовники комуністів і проросійськи налаштовані елементи нашого спільного життєвого простору. Україна невимовно тужить за кожним своїм сином, що поклав за неї життям. Ми шануємо пам’ять героїв Другої світової, схиляємось перед ними і бажаємо нашому краю процвітання, аби ветеранам, яких менше й менше лишається, дожити віку в мирі та злагоді. Нам невимовно болить, що їм довелося пізнати війну ще раз, адже бачимо, що для досвіду людини й однієї війни забагато.
Просто час не стоїть на місці. І щоб будувати майбутнє, потрібно відходити від минулого. Зрештою, сьогоднішні пенсіонери мають розуміти, що їхнє життя переважно вже є спогадом, а життя молодого покоління — ціла світобудова, яку ще треба реалізувати.
Відмова від святкування 9 травня в якості «дня перемоги» для сучасних українців є природнім та очікуваним кроком. Так звана «пабєда» має бути вшануванням пам’яті загиблих у Другій світовій війні, а не помпезними парадами, шашликами, алкоголем та піснями мовою агресора (саме такі, зазвичай, звучать під час урочистостей та застіль цієї днини). Хто заперечить, що саме таким бачать усталений «день перемоги» більшість людей постсовєцького покоління? Навряд сучасний українець витягне із загашника портрет Сталіна і дякуватиме йому за «пабєду». Швидше за все, він обере пікнік у дружньому колі або гаятиме час в соцмережах. І не тому, що черствий душею. І не тому, що байдужий до людських втрат у тій війні та долі ветеранів Другої світової. Для молоді, вихованої у вільній країні, 9 травня не може бути датою визволення, адже, відвоювавши Батьківщину у Гітлера, Україна так і лишилася залежною від тоталітарного СССР. Боротьба тривала протягом всього існування совєцької влади. Боротьба з українською інтеліґенцією, мовою і, власне, самими українцями. Тому юний українець буде вдячний за вихідний день, а краще — кілька, тільки без усвідомлення того ідеологічного навантаження, що його переоцінили багато постсовєцьких країн, але й досі перекручує Кремль, аби маніпулювати росіянами як довірливим стадом баранів. За даними соцопитувань, переважна більшість українців віком менше 30 років вважає травневі свята безглуздям, але доволі милим і цікавим з огляду на весняні городні турботи і жагу виїздів «на природу». І не більше.
У контексті висвітлення цілком зрозумілої проблеми «а що робити з ностальгією літніх людей, що так і не навчилися жити поза СССР?» у сьогоднішній Україні може говоритися тільки таке: ці спогади вже покликали на нашу землю Росію їх «захищати». От лише через цю помилку шанувальників совєччини доводиться розплачуватися життями хлопців, яким на СССР начхати, бо вони вже давно перестали бути рабами. Ніхто не збирається позбавляти героїчного звання ветеранів Другої світової війни. Ніхто не горить бажанням їх забувати і змішувати з багном, як проголошують послідовники комуністів і проросійськи налаштовані елементи нашого спільного життєвого простору. Україна невимовно тужить за кожним своїм сином, що поклав за неї життям. Ми шануємо пам’ять героїв Другої світової, схиляємось перед ними і бажаємо нашому краю процвітання, аби ветеранам, яких менше й менше лишається, дожити віку в мирі та злагоді. Нам невимовно болить, що їм довелося пізнати війну ще раз, адже бачимо, що для досвіду людини й однієї війни забагато.
Просто час не стоїть на місці. І щоб будувати майбутнє, потрібно відходити від минулого. Зрештою, сьогоднішні пенсіонери мають розуміти, що їхнє життя переважно вже є спогадом, а життя молодого покоління — ціла світобудова, яку ще треба реалізувати.
Наталя СВЯТОКУМ,
член кіровоградської обласної організації ВО «Свобода»