З України до Швеції: доля полонених козаків під час Північної війни
- 20 липня 2016
- Відгуків: 0
- Переглядів: 328
-
Степан Науменко, він же Степанус Андерссон, є прикладом того, що можна знайти про багатьох козаків, які опинилися в Швеції в якості військовополонених під час Великої Північної війни. Завдяки добре збереженим записам у шведських архівах, унікальні і дуже особисті історії можуть ожити знову.
«Стаффан Андріссон [...] козак, який служив під прапором українського гетьмана Мазепи, і якому було звелено разом із іншими полками з України, де, як він стверджує, народився, воювати на стороні Царя проти шведів у Польщі».
Ця цитата з протоколу районного суду Вадсбо є частиною розслідування, проведеного 30 січня 1718 року проти одного військовополоненого, в якого разом зі шведською жінкою на ім’я Керстін Торсдоттер 12-ма днями раніше народився син на ім’я Андерс.
Швидше за все, справжнє ім’я бранця було Степан Андрійович Науменко. На той час йому було близько 33 років і він проживав у Швеції протягом трохи більше 11-ти років.
Степан потрапив у полон разом із 173-ма іншими козаками Стародубського полку 12 березня 1706 року (за юліанським календарем) під час битви за Несвіж.
Під час цієї битви близько 800 козаків було вбито, в тому числі полковника Михайла Миклашевського і кількох інших представників старшини Стародубського полку.
Шведськими «трофеями» стали чотири гармати, пара барабанів і два прапори. Один із цих прапорів зберігся до наших днів і нині знаходиться в Музеї шведської армії в Стокгольмі.
Навесні 1706 року українські козаки були захоплені шведами не лише у Несвіжі.
1 травня 1706 року майже весь Переяславський полк був узятий в полон після довгої місячної облоги фортеці в Ляховичах. Серед бранців був полковник Іван Мирович, а також сотники полку Логвин Рокитий, Федір Дараган, Денис Деркач, Лук’ян Шульга, Федір Магіровський та Сергій Колибоженко.
В цілому, 1361 особа потрапила у полон після капітуляції і, незважаючи на те, що ця цифра включає польсько-литовський гарнізон фортеці , більша частина полонених були козаки.
Спроба звільнити обложений Переяславський полк призвела до трагічної битві під Клецьком 19 квітня 1706 року.
Об’єднані сили росіян і українських козаків під спільним командуванням воєводи Семена Неплюєва і полковника Данила Апостола були майже повністю розбиті шведськими військами.
Козацькі сили складалися з Миргородського полку, а також з декількох добровольчих полків, загальною чисельністю близько 2500 чоловік. Тоді полковник Апостол потрапив у велику халепу: його коня було вбито, проте йому вдалося втекти, осідлавши іншого. Втім, перші шведські звіти стверджували, що полковника було вбито.
Тисячі росіян і українських козаків залишилися лежати мертвими на полі бою. У полон потрапило лише 72 бранця, серед яких був полковник Петро Прима, який командував одним із найманих полків.
Козак Степан разом з іншими чотирма тисячами військовополонених, яких було захоплено в Литві навесні 1706 року, був доправлений через Польщу до шведської Померанії. Близько 1300 з них були українськими козаками.
І хоча чимало бранців потерпало від отриманих травм, багато хто з них захворів саме під час перевезення на захід. Високий рівень смертності пояснює, чому кількість полонених, які фактично дісталися шведського берега протягом осені 1706 року, була значно меншою порівняно з кількістю відправлених.
Декотрі бранці померли під час транспортування через Балтійське море, як це сталося з сотником Федором Дараганом. Інші померли незабаром після прибуття до Швеції.
Тяжкохворий полковник Іван Мирович помер невдовзі після прибуття в Ґетеборг, 2 грудня 1706 року.
Степан був у числі перших козаків, яких скерували до Швеції. Він з двома сотнями інших козаків покинув гавань Вольгаст у шведській Померанії і 29 вересня 1706 року прибув на транспортному судні в місто Кальмар.
Козаки були легко одягнені, але, на щастя, мало хто з них захворів, окрім одного, який помер відразу після прибуття.
У вівторок, 2 жовтня, Степан Андрійович разом з іншими козаками вирушив на північний захід. Комісія з оборони в Стокгольмі заздалегідь прийняла рішення, що ці в’язні повинні бути доставлені в міста ленів Йончопінг і Скараборг.
Так само, як і всі інші військовополонені, які прибули до Швеції раніше, новоприбулих українських козаків, число яких протягом осені зросло до близько 500 осіб, було розміщено по містах, де за їх утримання відповідали місцеві органи влади і городяни.
Через те, що у більшості міст не було ніяких громадських приміщень, які могли б вмістити всіх полонених, бранці розселялися по домівках звичайних людей.
Ув’язнені мали право вільно пересуватися містом, але ночувати були зобов’язані тільки у себе вдома. Господар, у якого жив в’язень, повинен був слідкувати, аби бранець увечері повернувся додому, а в іншому випадку повідомити про це мера.
У неділю, 21 жовтня, після 440-кілометрової подорожі, козак Степан Андрійович разом з 28 іншими козаками і польським сержантом данського походження прибув до місця призначення, у місто Марієстад, що на південно-східному березі озера Венерн.
З того ж самого дня, Степан та інші військовополонені почали отримувати добові з державного бюджету в розмірі 3 ере/срібних монети. Грошей було достатньо, аби забезпечити себе їжею. Приміром, на той час двадцять яєць коштувало 4 ере/срібних монети, 1,3 літра пива — 2 ере, а 0,65 літрів горілки — 5 ере. Шведський солдат, як правило, отримував 6 ере на день під час служби.
Військовополонених могли залучати до так званих громадських робіт, що в більшості випадків означало різні фортифікаційні роботи. Сила більшості козаків була задіяна для посилення укріплень в Ґетеборзі та Кальмарі.
Ці роботи виконувалися здебільшого протягом літа, а в інші пори року бранці мешкали у містах, в які вони прибували. Іноді громадські роботи означали також ремонт доріг і мостів.
Весна-літо 1709 року стали першим випадком, коли полонені з Марієстада мали виконати фортифікаційні роботи в Ґетеборзі.
Тільки четверо козаків було визнано непридатними до такої роботи — через вік, травму, або просто через брак належного одягу, і, таким чином, вони лишилися в Марієстаді.
На цей раз козак Степан Андрійович був серед тих, кого відправили до міста Ґетеборг для цієї складної роботи.
Для зменшення бюджетних витрат на військовополонених, держава почала закликала городян і землевласників, наймати бранців на роботу, аби, таким чином, не виплачувати їм добові з державного бюджету.
Наприкінці 1711 року Королівська Рада навіть видала розпорядження, відповідно до якого тільки старим і хворим полоненим надавалися добові виплати, а інші повинні були знайти собі приватного роботодавця.
Це було нелегко, проте козаку Степану Андрійовичу майже відразу вдалось знайти роботу в асесора Симона Лілієгрена в Марієстаді, який тепер розміщував, годував й одягав козака.
Степан працював у асесора до 1714 року, поки не почав скаржитися на біль в лівому плечі. Полонені, яким не вдалося знайти приватного роботодавця, повинні були продовжувати виконувати фортифікаційні роботи в Ґетеборзі протягом усього літа.
Оскільки полонені вільно пересувалися містом, вільний час проводили зі шведами в барах, а також мешкали в будинках городян, вони могли легко соціалізуватися з місцевими шведами і вивчати шведську мову.
Це в деяких випадках призводило до появи позашлюбних дітей, але також і до шлюбів зі шведськими жінками. Відомо про більше, ніж 15 випадків, коли українські козаки побрались зі шведками.
Але для того, щоб вступити в шлюб, вони спочатку мали прийняти лютеранську віру, а також засвідчити, що раніше не були одружені в своїй рідній країні. У 1716 році король Карл XII заборонив укладати шлюби між військовополоненими і шведськими жінками, проте після його смерті заборону було скасовано.
Час від часу групки бранців намагалися втекти з полону. Головним чином, вони прямували в напрямку Норвегії, яка тоді була частиною Данії. У таких випадках їх розшукувала місцева влада, а їхній портрет був розміщений в оголошеннях про розшук.
У серпні 1712 року п’ятьом козакам, які проживали в місті Алінгсос, все ж таки вдалось втекти.
Серед них був Яремо Іванко: «чорнявий, круглолиций, невисокий на зріст, вбирався у білу куртку з мідними ґудзиками, червоні штани, а іноді навіть шкіряні, та старий чорний капелюх з отворами у верхній частині. Довгий чуб на поголеному лобі звисав вниз у напрямку до брів. Навіть після шістьох років шведського полону, цей козак зберіг традиційну козацьку зачіску з оселедцем» — свідчить опис в оголошенні про розшук.
Цих п’ятьох козаків так і не знайшли.
Іншим шістьом з Марієстада пощастило менше. Вони у ніч з 26 на 27 серпня 1713 року спланували втечу, взявши маршрут у сторону Норвегії. Але вже приблизно через два тижні, за 70 кілометрів до кордону, вони були схоплені селянами і, в кінцевому рахунку, повернені назад до Марієстада.
Повернувшись у місто, вони сказали, що сподівалися перетнути кордон, аби потрапити в Копенгаген, де вони думали, що на них чекає російський генерал. У вигляді покарання за спробу втечі козаків помістили до в’язниці на два тижні.
Козак Степан Андрійович не брав участі у цій спробі втекти, і невідомо, чи намагався він взагалі коли-небудь покинути шведський полон.
Ще одна спроба втечі була зроблена з міста Еребру в липні 1711 року. На цей раз утікачем був 28-річний козак Григір Іваненко, який невдовзі після прибуття, одразу накивав п’ятами. Проте направився він не на захід у бік Норвегії, як це робили інші бранці.
Місцева влада після опитувань інших ув’язнених прийшла до висновку, що цей Григір був «козаком за національністю», і що втік він до південного міста Йончопінг, де, як він чув, проживають його товариші.
Певне, він вирішив покинути Еребру, де були в основному російські полонені, і бути разом зі своїми українськими земляками. Григору вдалося дістатися Йончепінга, зустрітися з побратимами, але невдовзі він був затриманий місцевою владою і за місяць повернений назад до Еребру.
Якщо військовополені скоювали злочини, то їх карали згідно зі шведським законодавством — так само, як і городян. Козаків, яких визнавали винними у позашлюбних стосунках зі шведськими жінками, штрафували так само, як і шведів, але через те, що у більшості випадків, бранцям бракувало грошей, то замість штрафів вони відбували тілесні покарання, в основному у вигляді публічного побиття.
Крім того, протягом однієї неділі, козаки повинні були сидіти закуті біля місцевої церкви. Оскільки вони не були лютеранами, то не могли бути засудженими до відпущення гріхів у церкві, як це мали робити шведи за такого роду злочин.
Під час війни здійснювалися обміни полоненими, але обмінювались переважно офіцерами. У випадках, коли бранці визнавалися занадто хворими або старими та нездатними виконувати будь-яку роботу, їх просто відпускали.
Розпорядження про одне з таких великих звільнень буле видане Королівською Радою наприкінці серпня 1710 року. Тепер вже місцева влада кожного міста вирішувала, кого саме з полонених має бути відпущено.
Рішення магістратів різнилися. На той час, після смерті Грицька Нетребка 3 березня 1709 року, у Марієстаді лишалось 28 козаків, але, зрештою, було прийнято рішення про звільнення лише п’ятьох.
Усі вони були захоплені під час битви за Несвіж, і таким чином, належали до Стародубського полку, і можна припускати, що козак Степан Андрійович тепер, після п’яти років у Швеції, міг скористатися можливістю, аби разом з товаришами повернутися додому.
І от наприкінці жовтня 1710 року ці п’ятеро козаків разом з іншими полоненими разом із вартою покинули лен Скараборг у напрямку міста-гавані Норрчепінг, що на східному узбережжі Швеції.
5 листопада вони дісталися місця призначення і приєдналися до інших полонених, яких також мало бути звільнено. Але прийшла зима, і було вже занадто пізно, аби організувати транспортування Балтійським морем.
Якраз тоді у Швеції спалахнула чума. І лише наприкінці червня 1711 року майже 40 українських козаків змогли відплисти від Норрчепінга до Данцига разом із близько 150 іншими колишніми полоненими. Деякі бранці померли від чуми, але п’ятеро козаків з Марієстада лишились живими і на початку липня зійшли на берег у порту Данцига, звідки тепер могли повернутися назад на батьківщину.
Проте після повернення до Швеції, наприкінці 1715 року, король Карл XII розпорядився, аби військовополонені перебували під більш суворим наглядом. Їм більше не дозволялося жити в будинках городян, тепер вони мали утримуватися всі разом під вартою у різних містах.
З лену Скараборг, де проживало багато козаків, місцевий губернатор запропонував перемістити їх на найбільший острів озера Венерн — Торсьо. Вважалось, що звідси було би важко втекти. Король Карл XII погодився і незабаром 115 полонених з Марієстада були перевезені на острів, де їм було дозволено заселятися у фермерські будинки.
На острові Торсьо полоненим було знову дозволено спілкуватися з місцевими шведами.
Щонайменше двоє наймолодших, козаки Степан Андрійович та Іван Мартиненко, подружилися з місцевими шведками. Вони обидва хотіли побратися з ними, але такі шлюби були заборонені королем в 1716 році.
На цьому стосунки не зупинились. У 1717 році у Івана народився син, і, як ми вже знаємо, у січні 1718 року — у Степана також народився позашлюбний син на ім’я Андерс.
У цей час військовополоненим, що перебували на острові Торсьо, було звелено переміститися на острів Вісінгьо, що на озері Веттерн, де вже було розміщено більшість «російських» полонених у фортеці Вісінгборг.
Степан захотів лишитися разом зі своєю шведською подругою, він намагався заховатися на острові, проте незабаром був знайдений і доправлений до місцевого суду.
Стоячи перед судом, Степан Андрійович в черговий раз повторив, що хоче одружитися зі своєю шведською подругою Керстін Торсдоттер і стати шведським підданим.
І хоча він визнав, що не навчився жодному ремеслу, запевняв, що зміг би заробити на життя для своєї родини завдяки наполегливій праці як фермер. Він також додав, що хотів би прийняти лютеранство і, що він був проінформований про це місцевим парафіяльним священиком і, більше того, «стабільно і старанно» брав участь у церковній службі, перебуваючи на острові Торсьо, і натомість ніколи не брав участь у службі, що проводилась православними полоненими.
Суд прийняв рішення про заборону шлюбу і, таким чином, дитина визнавалась незаконнонародженою. Суд наклав штраф на Степана, але попросив суд вищої інстанції пом’якшити обставини в даному випадку.
Далі Степана було перевезено на острів Вісінгьо, де вже знаходились інші полонені. Це був дійсно єдиний випадок, коли під час шведського полону, бранців фактично тримали у в’язничних умовах. Станом на травень 1718 року налічувалося 1686 ув’язнених, яких тримали у фортеці Вісінгсборг, серед них було 178 українських козаків, разом зі Степаном. Проте, їхнє перебування було недовгим, адже напередодні Різдва цього ж року фортеця згоріла.
Після пожежі полонених було розвезено у різні південні міста Швеції і знову розселено серед городян.
Багато козаків, які раніше проживали в лені Скараборг, у квітні 1719 року були відправлені у місто Аскерсанд, південного лену Еребру. У маленькому містечку Аскерсанд незабаром стало проблемою для більше 70-ти полонених купити їжу і тому ті бранці, які раніше проживали в Марієстаді, просто покинули Аскерсанд, вирушивши пішки назад у місто за 85 кілометрів, яке вони знали краще.
Тепер Степан був найманий графинею на ім’я Елеонора Елізабет Оксеншерна в сусідньому маєтку Сторсунд.
Після смерті короля Карла XII, нова правляча королева Ульріка Елеонора зняла шлюбну заборону. І 10 липня 1720 року Степан повернувся на острів Торсьо, аби одружитися з жінкою, з якою він не зміг вступити у шлюб 1718 року.
Місяцем раніше, його товариш козак Іван Мартиненко також повернувся на Торсьо, аби побратися зі своєю шведської подругою Сігрід Еріксдоттер. На острові Степан оселився в маленькому будиночку під назвою Орнесенген, який належав парафіяльному священнику.
У серпні 1721 року у Степана та Керстіни народився ще один син на ім’я Нільс.
Після Ніштадського миру, підписаного 30 серпня і ратифікованого 9 вересня 1721 року, шведська влада перемістила всіх полонених, які залишилися, до фортеці Ваксхольм, за межі Стокгольма.
Майже напередодні зими, наприкінці листопада 1721 року, п’ять транспортних суден з майже 1300-ми військовополоненими було відправлено з Ваксхольма до тоді російського Ревеля (таку назва мала столиця Естонії).
Декілька військовополонених, які не змогли вчасно прибути до Ваксхольма, були відправлені російській стороні в квітні 1722 року. Але все ж деякі полонені залишилися в Швеції, так вчинили в основному ті, котрі одружилися зі шведками, оскільки перед ними була поставлена умова, що, вони не зможуть забрати з собою своїх шведських дружин та дітей у разі звільнення.
Одружені козаки Степан та Іван лишилися на острові Торсьо. 18 жовтня 1721 року вони обидва з’явилися в ратуші Марієстада, де просили дозволу на перебування в Швеції в якості шведських підданих. І хоча вони обидва говорили доброю шведською, цього разу питання їм ставив російський перекладач Полікарп Герасімов, який зробив висновок, що вони «козаки або так звані черкаси». Це єдиний випадок, коли згадується прізвище Степана — Науменко.
Обидва козаки і Іван Мартиненко, і Степан Науменко отримали дозвіл залишитися в Швеції, на острові Торсьо.
Що сталося зі Степаном і досі невідомо. У списках на оплату податків 1721-1723-х років, він значився як бідна людина і, таким чином, звільнявся від сплати податків.
Степанус Андерссон, як він себе називав, проживав з родиною на острові Торсьо до травня 1726 року, але потім його було звинувачено у крадіжці молока і доїнні чужих корів. Після цього, його слід зникає з острова...
Козак Степан Андрійович Науменко — це лише один приклад того, що можна знайти про багатьох козаків, які опинилися в Швеції в якості військовополонених під час Великої Північної війни. Завдяки добре збереженим записам у шведських архівах, унікальні і дуже особисті історії можуть ожити знову.
«Стаффан Андріссон [...] козак, який служив під прапором українського гетьмана Мазепи, і якому було звелено разом із іншими полками з України, де, як він стверджує, народився, воювати на стороні Царя проти шведів у Польщі».
Ця цитата з протоколу районного суду Вадсбо є частиною розслідування, проведеного 30 січня 1718 року проти одного військовополоненого, в якого разом зі шведською жінкою на ім’я Керстін Торсдоттер 12-ма днями раніше народився син на ім’я Андерс.
Швидше за все, справжнє ім’я бранця було Степан Андрійович Науменко. На той час йому було близько 33 років і він проживав у Швеції протягом трохи більше 11-ти років.
Степан потрапив у полон разом із 173-ма іншими козаками Стародубського полку 12 березня 1706 року (за юліанським календарем) під час битви за Несвіж.
Під час цієї битви близько 800 козаків було вбито, в тому числі полковника Михайла Миклашевського і кількох інших представників старшини Стародубського полку.
Шведськими «трофеями» стали чотири гармати, пара барабанів і два прапори. Один із цих прапорів зберігся до наших днів і нині знаходиться в Музеї шведської армії в Стокгольмі.
Навесні 1706 року українські козаки були захоплені шведами не лише у Несвіжі.
1 травня 1706 року майже весь Переяславський полк був узятий в полон після довгої місячної облоги фортеці в Ляховичах. Серед бранців був полковник Іван Мирович, а також сотники полку Логвин Рокитий, Федір Дараган, Денис Деркач, Лук’ян Шульга, Федір Магіровський та Сергій Колибоженко.
В цілому, 1361 особа потрапила у полон після капітуляції і, незважаючи на те, що ця цифра включає польсько-литовський гарнізон фортеці , більша частина полонених були козаки.
Спроба звільнити обложений Переяславський полк призвела до трагічної битві під Клецьком 19 квітня 1706 року.Об’єднані сили росіян і українських козаків під спільним командуванням воєводи Семена Неплюєва і полковника Данила Апостола були майже повністю розбиті шведськими військами.
Козацькі сили складалися з Миргородського полку, а також з декількох добровольчих полків, загальною чисельністю близько 2500 чоловік. Тоді полковник Апостол потрапив у велику халепу: його коня було вбито, проте йому вдалося втекти, осідлавши іншого. Втім, перші шведські звіти стверджували, що полковника було вбито.
Тисячі росіян і українських козаків залишилися лежати мертвими на полі бою. У полон потрапило лише 72 бранця, серед яких був полковник Петро Прима, який командував одним із найманих полків.
Козак Степан разом з іншими чотирма тисячами військовополонених, яких було захоплено в Литві навесні 1706 року, був доправлений через Польщу до шведської Померанії. Близько 1300 з них були українськими козаками.
І хоча чимало бранців потерпало від отриманих травм, багато хто з них захворів саме під час перевезення на захід. Високий рівень смертності пояснює, чому кількість полонених, які фактично дісталися шведського берега протягом осені 1706 року, була значно меншою порівняно з кількістю відправлених.
Декотрі бранці померли під час транспортування через Балтійське море, як це сталося з сотником Федором Дараганом. Інші померли незабаром після прибуття до Швеції.
Тяжкохворий полковник Іван Мирович помер невдовзі після прибуття в Ґетеборг, 2 грудня 1706 року.
Степан був у числі перших козаків, яких скерували до Швеції. Він з двома сотнями інших козаків покинув гавань Вольгаст у шведській Померанії і 29 вересня 1706 року прибув на транспортному судні в місто Кальмар.
Козаки були легко одягнені, але, на щастя, мало хто з них захворів, окрім одного, який помер відразу після прибуття.
У вівторок, 2 жовтня, Степан Андрійович разом з іншими козаками вирушив на північний захід. Комісія з оборони в Стокгольмі заздалегідь прийняла рішення, що ці в’язні повинні бути доставлені в міста ленів Йончопінг і Скараборг.
Так само, як і всі інші військовополонені, які прибули до Швеції раніше, новоприбулих українських козаків, число яких протягом осені зросло до близько 500 осіб, було розміщено по містах, де за їх утримання відповідали місцеві органи влади і городяни.
Через те, що у більшості міст не було ніяких громадських приміщень, які могли б вмістити всіх полонених, бранці розселялися по домівках звичайних людей.
Ув’язнені мали право вільно пересуватися містом, але ночувати були зобов’язані тільки у себе вдома. Господар, у якого жив в’язень, повинен був слідкувати, аби бранець увечері повернувся додому, а в іншому випадку повідомити про це мера.
У неділю, 21 жовтня, після 440-кілометрової подорожі, козак Степан Андрійович разом з 28 іншими козаками і польським сержантом данського походження прибув до місця призначення, у місто Марієстад, що на південно-східному березі озера Венерн.
З того ж самого дня, Степан та інші військовополонені почали отримувати добові з державного бюджету в розмірі 3 ере/срібних монети. Грошей було достатньо, аби забезпечити себе їжею. Приміром, на той час двадцять яєць коштувало 4 ере/срібних монети, 1,3 літра пива — 2 ере, а 0,65 літрів горілки — 5 ере. Шведський солдат, як правило, отримував 6 ере на день під час служби.
Військовополонених могли залучати до так званих громадських робіт, що в більшості випадків означало різні фортифікаційні роботи. Сила більшості козаків була задіяна для посилення укріплень в Ґетеборзі та Кальмарі.
Ці роботи виконувалися здебільшого протягом літа, а в інші пори року бранці мешкали у містах, в які вони прибували. Іноді громадські роботи означали також ремонт доріг і мостів.
Весна-літо 1709 року стали першим випадком, коли полонені з Марієстада мали виконати фортифікаційні роботи в Ґетеборзі.
Тільки четверо козаків було визнано непридатними до такої роботи — через вік, травму, або просто через брак належного одягу, і, таким чином, вони лишилися в Марієстаді.
На цей раз козак Степан Андрійович був серед тих, кого відправили до міста Ґетеборг для цієї складної роботи.Для зменшення бюджетних витрат на військовополонених, держава почала закликала городян і землевласників, наймати бранців на роботу, аби, таким чином, не виплачувати їм добові з державного бюджету.
Наприкінці 1711 року Королівська Рада навіть видала розпорядження, відповідно до якого тільки старим і хворим полоненим надавалися добові виплати, а інші повинні були знайти собі приватного роботодавця.
Це було нелегко, проте козаку Степану Андрійовичу майже відразу вдалось знайти роботу в асесора Симона Лілієгрена в Марієстаді, який тепер розміщував, годував й одягав козака.
Степан працював у асесора до 1714 року, поки не почав скаржитися на біль в лівому плечі. Полонені, яким не вдалося знайти приватного роботодавця, повинні були продовжувати виконувати фортифікаційні роботи в Ґетеборзі протягом усього літа.
Оскільки полонені вільно пересувалися містом, вільний час проводили зі шведами в барах, а також мешкали в будинках городян, вони могли легко соціалізуватися з місцевими шведами і вивчати шведську мову.
Це в деяких випадках призводило до появи позашлюбних дітей, але також і до шлюбів зі шведськими жінками. Відомо про більше, ніж 15 випадків, коли українські козаки побрались зі шведками.
Але для того, щоб вступити в шлюб, вони спочатку мали прийняти лютеранську віру, а також засвідчити, що раніше не були одружені в своїй рідній країні. У 1716 році король Карл XII заборонив укладати шлюби між військовополоненими і шведськими жінками, проте після його смерті заборону було скасовано.
Час від часу групки бранців намагалися втекти з полону. Головним чином, вони прямували в напрямку Норвегії, яка тоді була частиною Данії. У таких випадках їх розшукувала місцева влада, а їхній портрет був розміщений в оголошеннях про розшук.
У серпні 1712 року п’ятьом козакам, які проживали в місті Алінгсос, все ж таки вдалось втекти.
Серед них був Яремо Іванко: «чорнявий, круглолиций, невисокий на зріст, вбирався у білу куртку з мідними ґудзиками, червоні штани, а іноді навіть шкіряні, та старий чорний капелюх з отворами у верхній частині. Довгий чуб на поголеному лобі звисав вниз у напрямку до брів. Навіть після шістьох років шведського полону, цей козак зберіг традиційну козацьку зачіску з оселедцем» — свідчить опис в оголошенні про розшук.
Цих п’ятьох козаків так і не знайшли.
Іншим шістьом з Марієстада пощастило менше. Вони у ніч з 26 на 27 серпня 1713 року спланували втечу, взявши маршрут у сторону Норвегії. Але вже приблизно через два тижні, за 70 кілометрів до кордону, вони були схоплені селянами і, в кінцевому рахунку, повернені назад до Марієстада.
Повернувшись у місто, вони сказали, що сподівалися перетнути кордон, аби потрапити в Копенгаген, де вони думали, що на них чекає російський генерал. У вигляді покарання за спробу втечі козаків помістили до в’язниці на два тижні.
Козак Степан Андрійович не брав участі у цій спробі втекти, і невідомо, чи намагався він взагалі коли-небудь покинути шведський полон.
Ще одна спроба втечі була зроблена з міста Еребру в липні 1711 року. На цей раз утікачем був 28-річний козак Григір Іваненко, який невдовзі після прибуття, одразу накивав п’ятами. Проте направився він не на захід у бік Норвегії, як це робили інші бранці.
Місцева влада після опитувань інших ув’язнених прийшла до висновку, що цей Григір був «козаком за національністю», і що втік він до південного міста Йончопінг, де, як він чув, проживають його товариші.
Певне, він вирішив покинути Еребру, де були в основному російські полонені, і бути разом зі своїми українськими земляками. Григору вдалося дістатися Йончепінга, зустрітися з побратимами, але невдовзі він був затриманий місцевою владою і за місяць повернений назад до Еребру.
Якщо військовополені скоювали злочини, то їх карали згідно зі шведським законодавством — так само, як і городян. Козаків, яких визнавали винними у позашлюбних стосунках зі шведськими жінками, штрафували так само, як і шведів, але через те, що у більшості випадків, бранцям бракувало грошей, то замість штрафів вони відбували тілесні покарання, в основному у вигляді публічного побиття.
Крім того, протягом однієї неділі, козаки повинні були сидіти закуті біля місцевої церкви. Оскільки вони не були лютеранами, то не могли бути засудженими до відпущення гріхів у церкві, як це мали робити шведи за такого роду злочин.
Під час війни здійснювалися обміни полоненими, але обмінювались переважно офіцерами. У випадках, коли бранці визнавалися занадто хворими або старими та нездатними виконувати будь-яку роботу, їх просто відпускали.
Розпорядження про одне з таких великих звільнень буле видане Королівською Радою наприкінці серпня 1710 року. Тепер вже місцева влада кожного міста вирішувала, кого саме з полонених має бути відпущено.
Рішення магістратів різнилися. На той час, після смерті Грицька Нетребка 3 березня 1709 року, у Марієстаді лишалось 28 козаків, але, зрештою, було прийнято рішення про звільнення лише п’ятьох.
Усі вони були захоплені під час битви за Несвіж, і таким чином, належали до Стародубського полку, і можна припускати, що козак Степан Андрійович тепер, після п’яти років у Швеції, міг скористатися можливістю, аби разом з товаришами повернутися додому.
І от наприкінці жовтня 1710 року ці п’ятеро козаків разом з іншими полоненими разом із вартою покинули лен Скараборг у напрямку міста-гавані Норрчепінг, що на східному узбережжі Швеції.
5 листопада вони дісталися місця призначення і приєдналися до інших полонених, яких також мало бути звільнено. Але прийшла зима, і було вже занадто пізно, аби організувати транспортування Балтійським морем.
Якраз тоді у Швеції спалахнула чума. І лише наприкінці червня 1711 року майже 40 українських козаків змогли відплисти від Норрчепінга до Данцига разом із близько 150 іншими колишніми полоненими. Деякі бранці померли від чуми, але п’ятеро козаків з Марієстада лишились живими і на початку липня зійшли на берег у порту Данцига, звідки тепер могли повернутися назад на батьківщину.
Проте після повернення до Швеції, наприкінці 1715 року, король Карл XII розпорядився, аби військовополонені перебували під більш суворим наглядом. Їм більше не дозволялося жити в будинках городян, тепер вони мали утримуватися всі разом під вартою у різних містах.
З лену Скараборг, де проживало багато козаків, місцевий губернатор запропонував перемістити їх на найбільший острів озера Венерн — Торсьо. Вважалось, що звідси було би важко втекти. Король Карл XII погодився і незабаром 115 полонених з Марієстада були перевезені на острів, де їм було дозволено заселятися у фермерські будинки.
На острові Торсьо полоненим було знову дозволено спілкуватися з місцевими шведами.
Щонайменше двоє наймолодших, козаки Степан Андрійович та Іван Мартиненко, подружилися з місцевими шведками. Вони обидва хотіли побратися з ними, але такі шлюби були заборонені королем в 1716 році.
На цьому стосунки не зупинились. У 1717 році у Івана народився син, і, як ми вже знаємо, у січні 1718 року — у Степана також народився позашлюбний син на ім’я Андерс.
У цей час військовополоненим, що перебували на острові Торсьо, було звелено переміститися на острів Вісінгьо, що на озері Веттерн, де вже було розміщено більшість «російських» полонених у фортеці Вісінгборг.
Степан захотів лишитися разом зі своєю шведською подругою, він намагався заховатися на острові, проте незабаром був знайдений і доправлений до місцевого суду.
Стоячи перед судом, Степан Андрійович в черговий раз повторив, що хоче одружитися зі своєю шведською подругою Керстін Торсдоттер і стати шведським підданим.
І хоча він визнав, що не навчився жодному ремеслу, запевняв, що зміг би заробити на життя для своєї родини завдяки наполегливій праці як фермер. Він також додав, що хотів би прийняти лютеранство і, що він був проінформований про це місцевим парафіяльним священиком і, більше того, «стабільно і старанно» брав участь у церковній службі, перебуваючи на острові Торсьо, і натомість ніколи не брав участь у службі, що проводилась православними полоненими.
Суд прийняв рішення про заборону шлюбу і, таким чином, дитина визнавалась незаконнонародженою. Суд наклав штраф на Степана, але попросив суд вищої інстанції пом’якшити обставини в даному випадку.
Далі Степана було перевезено на острів Вісінгьо, де вже знаходились інші полонені. Це був дійсно єдиний випадок, коли під час шведського полону, бранців фактично тримали у в’язничних умовах. Станом на травень 1718 року налічувалося 1686 ув’язнених, яких тримали у фортеці Вісінгсборг, серед них було 178 українських козаків, разом зі Степаном. Проте, їхнє перебування було недовгим, адже напередодні Різдва цього ж року фортеця згоріла.
Після пожежі полонених було розвезено у різні південні міста Швеції і знову розселено серед городян.
Багато козаків, які раніше проживали в лені Скараборг, у квітні 1719 року були відправлені у місто Аскерсанд, південного лену Еребру. У маленькому містечку Аскерсанд незабаром стало проблемою для більше 70-ти полонених купити їжу і тому ті бранці, які раніше проживали в Марієстаді, просто покинули Аскерсанд, вирушивши пішки назад у місто за 85 кілометрів, яке вони знали краще.
Тепер Степан був найманий графинею на ім’я Елеонора Елізабет Оксеншерна в сусідньому маєтку Сторсунд.
Після смерті короля Карла XII, нова правляча королева Ульріка Елеонора зняла шлюбну заборону. І 10 липня 1720 року Степан повернувся на острів Торсьо, аби одружитися з жінкою, з якою він не зміг вступити у шлюб 1718 року.
Місяцем раніше, його товариш козак Іван Мартиненко також повернувся на Торсьо, аби побратися зі своєю шведської подругою Сігрід Еріксдоттер. На острові Степан оселився в маленькому будиночку під назвою Орнесенген, який належав парафіяльному священнику.
У серпні 1721 року у Степана та Керстіни народився ще один син на ім’я Нільс.
Після Ніштадського миру, підписаного 30 серпня і ратифікованого 9 вересня 1721 року, шведська влада перемістила всіх полонених, які залишилися, до фортеці Ваксхольм, за межі Стокгольма.
Майже напередодні зими, наприкінці листопада 1721 року, п’ять транспортних суден з майже 1300-ми військовополоненими було відправлено з Ваксхольма до тоді російського Ревеля (таку назва мала столиця Естонії).
Декілька військовополонених, які не змогли вчасно прибути до Ваксхольма, були відправлені російській стороні в квітні 1722 року. Але все ж деякі полонені залишилися в Швеції, так вчинили в основному ті, котрі одружилися зі шведками, оскільки перед ними була поставлена умова, що, вони не зможуть забрати з собою своїх шведських дружин та дітей у разі звільнення.
Одружені козаки Степан та Іван лишилися на острові Торсьо. 18 жовтня 1721 року вони обидва з’явилися в ратуші Марієстада, де просили дозволу на перебування в Швеції в якості шведських підданих. І хоча вони обидва говорили доброю шведською, цього разу питання їм ставив російський перекладач Полікарп Герасімов, який зробив висновок, що вони «козаки або так звані черкаси». Це єдиний випадок, коли згадується прізвище Степана — Науменко.
Обидва козаки і Іван Мартиненко, і Степан Науменко отримали дозвіл залишитися в Швеції, на острові Торсьо.
Що сталося зі Степаном і досі невідомо. У списках на оплату податків 1721-1723-х років, він значився як бідна людина і, таким чином, звільнявся від сплати податків.
Степанус Андерссон, як він себе називав, проживав з родиною на острові Торсьо до травня 1726 року, але потім його було звинувачено у крадіжці молока і доїнні чужих корів. Після цього, його слід зникає з острова...
Козак Степан Андрійович Науменко — це лише один приклад того, що можна знайти про багатьох козаків, які опинилися в Швеції в якості військовополонених під час Великої Північної війни. Завдяки добре збереженим записам у шведських архівах, унікальні і дуже особисті історії можуть ожити знову.
Переклад з англійської мови — Тетяна Бочкарьова
Джерело: www.istpravda.com.ua/ articles/2016/06/28/149119