Герої не вмирають!
- 17 лютого 2011
- Відгуків: 0
- Переглядів: 446
-
Суб
отній день 5 лютого видався на диво дощовим та вітряним. Але негода, що так несподівано розгулялася, не стала на заваді великій групі українських патріотів з ВО «Свобода», КУН, ОУН, Спілки українських офіцерів, Українського козацтва, молодіжних організацій та поодиноких представників націонал-демократії зібратися у селі Воронькові біля пам’ятника козакам Вороньківської сотні, полеглим за волю України. Зібрались, щоб віддати шану героїчному подвигу своїх земляків...
Саме цього дня далекого 1919 року сотник Іван Черпак повів свою сотню, що складалася з вороньківських, бориспільських та баришівських повстанців, у нерівний бій проти червоної більшовицької орди, яка сунула на Київ.
Поблизу села Коржі Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж невеликий і погано озброєний загін українських козаків заступив шлях окупантам. Сили були не рівні... Проте героїчний спротив повстанців на кілька днів затримав ворога на підступах до столиці. Затримали ціною власних життів, оскільки більшість їх з того бою не повернулась. За тими, кому разом зі своїм командиром пощастило залишитися в живих, довгий час полювали чекісти.
Комуністична влада робила все можливе, щоб назавжди стерти спогади про хоробрих і мужніх бійців козацької сотні, котрі в тяжкий час випробувань стали на захист свого краю. Вороги боялися їх навіть мертвих. А людська пам’ять виявилася сильнішою за всі заборони і замовчування...
На місці того легендарного бою і тепер несе свої води швидкоплинний Трубіж, а холодний зимовий вітер провіває мало не до кісток кожного, хто туди приходить. Саме по собі виникає питання: як же ті хлопці бились у таких умовах? Мабуть їх гріла і давала їм сили рідна земля, яку вони до останнього захищали від загарбників.
На воду Трубіжа лягли живі квіти, котрі якимось незрозумілим містичним чином раптом поплили проти швидкої течії і зупинилися під залізничним мостом. Може, саме тут холодна вода річки змішалася з кров’ю Героїв у далекому 1919-му...
З кожним роком все більше і більше українців приходитиме на це місце, а поруч із залізницею підніметься насипаний ними курган. Герої не вмирають, вони повертаються до нас через десятиліття забуття і темряву брехні та облуди. Повертаються, щоб бути поруч з живими і підтримувати їхній дух.
отній день 5 лютого видався на диво дощовим та вітряним. Але негода, що так несподівано розгулялася, не стала на заваді великій групі українських патріотів з ВО «Свобода», КУН, ОУН, Спілки українських офіцерів, Українського козацтва, молодіжних організацій та поодиноких представників націонал-демократії зібратися у селі Воронькові біля пам’ятника козакам Вороньківської сотні, полеглим за волю України. Зібрались, щоб віддати шану героїчному подвигу своїх земляків...Саме цього дня далекого 1919 року сотник Іван Черпак повів свою сотню, що складалася з вороньківських, бориспільських та баришівських повстанців, у нерівний бій проти червоної більшовицької орди, яка сунула на Київ.
Поблизу села Коржі Баришівського району біля залізничного мосту через річку Трубіж невеликий і погано озброєний загін українських козаків заступив шлях окупантам. Сили були не рівні... Проте героїчний спротив повстанців на кілька днів затримав ворога на підступах до столиці. Затримали ціною власних життів, оскільки більшість їх з того бою не повернулась. За тими, кому разом зі своїм командиром пощастило залишитися в живих, довгий час полювали чекісти.
Комуністична влада робила все можливе, щоб назавжди стерти спогади про хоробрих і мужніх бійців козацької сотні, котрі в тяжкий час випробувань стали на захист свого краю. Вороги боялися їх навіть мертвих. А людська пам’ять виявилася сильнішою за всі заборони і замовчування...
На місці того легендарного бою і тепер несе свої води швидкоплинний Трубіж, а холодний зимовий вітер провіває мало не до кісток кожного, хто туди приходить. Саме по собі виникає питання: як же ті хлопці бились у таких умовах? Мабуть їх гріла і давала їм сили рідна земля, яку вони до останнього захищали від загарбників.
На воду Трубіжа лягли живі квіти, котрі якимось незрозумілим містичним чином раптом поплили проти швидкої течії і зупинилися під залізничним мостом. Може, саме тут холодна вода річки змішалася з кров’ю Героїв у далекому 1919-му...
З кожним роком все більше і більше українців приходитиме на це місце, а поруч із залізницею підніметься насипаний ними курган. Герої не вмирають, вони повертаються до нас через десятиліття забуття і темряву брехні та облуди. Повертаються, щоб бути поруч з живими і підтримувати їхній дух.
Ігор ПЕТРЕНКО,
депутат міськради від ВО «Свобода»,
редактор газети