Вшанувати пам’ять жертв комуністичних репресій — обов’язок кожного українця

15 травня в Національному заповіднику «Биківнянські могили»  відбулися масові заходи зі вшанування жертв комуністичних репресій. За неповними даними, тут поховано, а насправді просто закопано у ровах серед соснового лісу,  понад 150 тис. людей, перед тим замордованих  енкаведистами в катівнях Києва впродовж 1936—1941 років.

У поминальних заходах узяли участь понад 10 тис. людей різного віку  й національностей – переважно жителів Києва і прилеглих  районів столичної області. Серед них — багато дітей, онуків і навіть правнуків наших співвітчизників, заарештованих у різні роки в  Україні, а згодом розстріляних чи замучених у численних гулагах і похованих у тисячах безіменних братських могил, розкиданих на  території величезної Московської імперії. Приїхали також люди, котрі з архівних документів дізналися про те, що їхні рідні були закатовані сталіністами в Києві і поховані, вірогідно, саме в Биківнянському лісі.

У їх числі — житель Борисполя, вісімдесятирічний Олександр Котко. Його батько Сергій Котко за український патріотизм і критичні висловлювання про комуністичну владу був звинувачений в антисовєцькій пропаганді й у віці Ісуса Христа розстріляний сталінськими песиголовцями в листопаді 1937 року. При цьому, як видно з довідки про реабілітацію С. Т. Котка, виданої його синові обласним управлінням СБУ, вбивство було скоєно в Лук’янівській в’язниці  в ніч з 6 на 7 листопада, тобто з нагоди 20-ї річниці «Жовтневої революції». Дослідники встановили: людиновбивче ленінсько-сталінське відомство НКВД, як і решта комуністичних установ,  теж функціонувало за кремлівським планом і навіть брало підвищені «соціалістичні зобов’язання» щодо збільшення з нагоди комуністичних свят кількості арештів і страт «ворогів народу, неспроможних будувати світле майбутнє».

Панахиду по убієнних відслужили священики українських церков (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ) і представники об’єднання релігійних  громад прогресивного юдаїзму. Участь у поминальних заходах  взяли  також відомі політики, державні діячі, народні депутати України. Щоправда, всі вони  без винятку — представники опозиції. Жодного депутата — члена правлячої партії чи провладної коаліції — ніхто серед учасників вшанування жертв репресій не бачив. Очевидно, у свідомості тих, хто, як вини самі заявляють,  принципово не визнають української мови, культури, національної ідентичності, переважає не українське, загальнолюдське і християнське уявлення про нашу Батьківщину, про мораль та історичну пам’ять, а  домінує якесь невіглаське, сфальшоване, викривлене, словом, проросійсько-комуністично-кагебістське.

А жаль, що вони не прийшли. Бо неподалік пам’ятного знака на вшанування жертв репресій було розгорнуто фотовиставку документів, з якої, серед іншого, можна було  дізнатися, хто, як і з якою метою через голодомори, позасудові розправи, масові розстріли заручників влаштовував планомірне винищення найкращих представників українського народу: творчої інтелігенції, духовенства, селянства, робітництва. Виставку організували працівники Київського міського об’єднання Всеукраїнського   товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, громадського Інституту національної пам’яті, Музею совєцької окупації.

Навіть побіжне ознайомлення з її матеріалами дає можливість неупередженій людині зрозуміти: у 1917—1921 рр. український народ вів війну за свою незалежну державу проти численних ворогів, найлютішими серед яких були московські більшовики. Лідери останніх Ленін і Троцький  добре усвідомлювали: без України і її незліченних багатств, особливо продовольства, вугілля й металу їхня влада не тільки не пошириться на інші держави, тобто не буде ніякої світової революції, але й  швидко впаде в самій голодній і холодній Росії. Тому, з одного боку,  через свою агентуру вели брехливу пропаганду серед нашого народу, запевнюючи легковірних «хахлов» у своєму миролюбстві, у визнанні й повазі прав українців на власну державу. А з іншого, — засилали в Україну озброєні банди з метою приєднати нас до Московії і встановити свою  злочинну диктаторську владу, перенести й поширити в Україні практику терору «чрезвичайок», грабіжництва селян «продатрядами», нищення національної культури.

Такою самою дворушницько-лицемірною і водночас жорстоко-колонізаторською щодо України була політика більшовиків і в наступні десятиріччя існування їхньої окупаційної влади.  На жаль, її наслідки не подолано ще й досі.

Святий обов’язок нас, нині сущих і майбутніх поколінь українців, знати правду про минуле свого народу, шанувати його героїв, ніколи не забувати про те, яких величезних людських втрат ми зазнали через тривалу  відсутність рідної держави. Берегти і плекати національні духовні цінності. І захищати Україну від зазіхань усіх ворогів, звідки б вони не приходили, і які б дари не приносили.  

Анатолій Ковальчук,
помічник-консультант
народного депутата України,
тел.:067-76-97-352