(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

22 червня 1941 року — початок масових розстрілів політв’язнів у Львівських тюрмах

  • 15 липня 2011
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 621
  • Автор: admin
  • 0
<p> <img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2011/06/280/3/1.jpg" style="width: 281px; height: 206px; margin: 10px; float: left;" />17 вересня 1939 року Червона армія з червоними прапорами увійшла на територію Західної України, аби насадити нову радянську владу, яка довго не чекаючи, вже у вересні розпочала репресії, масові вивезення та фiзичне винищування так званих «ворожих елементiв». «Справувалася» прудко — тільки з 1939 до 1941 року із Західної України було депортовано близько 1,2 млн. осіб. Тисячі заарештованих за полiтичними мотивами мучилися у тюрмах — в самому тільки Львові тюрем було чотири. Встановлювати новi «совєтські» порядки насунули тисячi новоприбулих партiйних функціонерів.</p> <p> Від 22 до 28 червня 1941 року працівники НКВД, уже знаючи про наближення німецьких військ, не маючи можливості евакуювати численних політичних в’язнів, знайшли нечуване «вирішення проблеми» — почали попросту розстрілювати людей. Зі садистичною холоднокровністю у період від 22 до 28 червня НКВД вимордувало у Львові тисячі україн ських політичних в’язнів. Тож коли у місто прийшла німецька влада і на два дні відкрила усі в’язниці — львів’яни жахнулись від побаченого. Деякі тіла були настільки понівечені, що більшість жертв поховали на цвинтарях у спільних могилах. Загалом же у тюрмах тільки Західної України на початку війни було закатовано орієнтовно 22 000 осіб.</p> <p> <img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2011/06/280/3/2.jpg" style="width: 282px; height: 205px; margin: 10px; float: right;" />Розповіді про ці побоїща і свідчення очевидців та в’язнів, яким вдалося врятуватися з енкаведистської м’ясорубки, були надруковані влітку 1941 року в газеті «Українські щоденні вісті» у Львові та в газеті «Краківські вісті». Про вбивства НКВД писали тоді також газети «Нью-Йорк Пост» та «Нью-Йорк Гералд Трибюн». Усі ці першоджерела передруковано 1960 року у книзі «Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року» (Нью-Йорк). Виписки з цієї книжки та спогади очевидців, опубліковані на сайті Львівського товариства «Пошук» (www.poshuk.lviv.ua/ukr.html), пропонуємо нашим читачам.</p> <p> Богдан Казанівський. «У травні 1941 р. з поодинки на Лонцького мене перевезли до Бригідок. У камері було так тісно, шо годі було перейти до смердючої параші. До сну лежали, як оселедці в бочці. У камері злодіїв і бандитів не було — малий відсоток пригнобленої інтелігенції, а решта — студентська і селянська молодь. В неділю, 22 червня 1941 р., щойно на світ благословилось, як у місті почали розриватися бомби, аж мури дрижали. Вже після полудня НКВД почали викликати по кілька в’язнів з камери, провадили сходами в долину і з подвір’я до підвалу. Чути було приглушені поодинокі стріли. Я зрозумів, що це розстрілюють в’язнів у підвалі тюрми. Викликали в’язнів вдень і вночі, безперервно. …В четвер і мене викликали, а я поспішив сказати, що такого в камері нема».</p> <p> Іван Чапля. «…Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. Навпроти нас на дорозі півколом стали червоні міліціянти з револьверами в руках. На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. Убиті й поранені падали одні на других. Трава почервоніла від людської крові, чути було зойки і стогін умираючих.</p> <p> Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав. Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими.</p> <p> …У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою. Отакими нелюдами були наші «визволителі».</p> <p> «Шлях перемоги», 10 липня 1960 р. «Від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині. Камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою, ми знаходили лише людські трупи і більш нічого. Того ж таки дня ціле подвір’я тюрми було встелене людськими трупами, що їх винесено з камер. Хто мав когось арештованого з родини, той одержував дозвіл розпізнавати його між замордованими».</p> <p> «Шлях перемоги», 28 лютого 1960 р. «…Коли 22 червня вибухла війна, НКВД почало розстрілювати в’язнів. Стріляли в камерах, викрикуючи при тому «ложісь ліцом к зємлє».</p> <p> Щоб заглушити постріли, енкаведисти пустили на подвір’ї в рух мотори авт і тракторів. …Викликавши мене з камери, четверо енкаведистів завели у підвали тюрми. Там я побачив страшну сцену: багато трупів, яких розстріляно та змасакровано різними способами. Нам наказали обернутись лицем до стіни. На вид цієї гори трупів з порозбиваними головами я втратив свідомість і впав на мертвих. Опритомнів аж у неділю 29 червня 1941 року коло години 8 ранку».</p> <p> <img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2011/06/280/3/3.jpg" style="width: 230px; height: 314px; margin: 10px; float: left;" />О. Романівський, «Розділ з хроніки одного галицького села», Торонто, 1960 р. «Німецькі літаки вже десь другий день бомбили місто. Кожного журило: «Що з нами зроблять тепер?» Враз у полудне нам сказали «бєз вєщєй» вийти. Завели в підвал, де замкнули, пригнавши ще людей з двох інших камер. Можна було вже лиш стояти. Ми думали, що тут зібрали нас, щоб охоронити перед німецькими бомбами. Одначе незабаром виявилася страшна правда. Один з надслухувачів біля дверей враз заверещав несамовито: «Друзі, нас замуровують!» Стало тихо, мов маком сій. За дверима чути було справді глухі удари молотка та шарудіння кельні з вапном об цеглини. Я пропхався ближче дверей, щоб і собі послухати: надслухувачі не помилилися. Стало ясно, що цей підвал — це наш гріб. Хтось знайшов кусень хемічного олівця: кожен по черзі брав і писав мовчки собі на сорочці своє ім’я-прізвище, дату народження, адресу… Потім затих стукіт молотка за дверима і електрична лампочка погасла. Минали хвилини, що видавалися годинами. Чути було здушуване чоловіче ридання. Хтось збожеволів і став несамовито верещати. Інші до безтями гримали голими п’ястуками об двері. Повітря ставало все важче. Моєму сусідові пустилася з носа кров, він оперся об мене. Тоді мені закрутилося в голові і я зісунувся біля стіни на долівку. Потім пам’ятаю лише, що я на хвилину прочуняв, як мене хтось, взявши попід пахи, волік сходами догори, а мої п’яти билися при тому об кам’яні сходи. Коли я опритомнів вдруге, то, розплющивши очі, помітив, що лежу на в’язничному подвір’ї під високим муром. Лежало тут вже близько півтора десятка таких в’язнів, як я. Якісь чоловіки в уніформах совєтської міліції приволікали все нових в’язнів з підвалів під мур. У всіх їхніх рухах був помітний виразний поспіх. «Міліціонери» говорили по-українському і зверталися до в’язнів словами «друже!» По деякому часі допомогли й мені вийти за браму. Мені сказали при тому: «Друже, тікайте звідси якнайскоріше, бо совєти ще в місті. Як вас зустрінуть, кажіть, що вас звільнило НКВД якраз із тюрми». Це були перебрані в міліційні уніформи наші люди з Винник і зі Львова».</p> <p> «Шлях перемоги», 20 березня 1960 р. «У червні 1941 року ми приїхали до Львова на похорон тих тисяч жертв, що їх помордували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір’ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, виколені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагітним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпореного живота чоловіків. Я побачив трупи двох моїх односельчан, яких зварили в кітлі живцем.</p> <p> Опісля я пішов до так зв. Бриґідок, тюрми, в якій були замуровані пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого-небудь з обличчя, пізнавали тільки по одежі й інших речах».</p> <p> <strong>ЦІ СТРАШНІ ФАКТИ</strong> стали відомими після втечі большевиків — коли повідкривалися тюрми та катівні НКВД. Уся Західна Україна оплакувала і ховала жертви, виявлені в тюрмах Львова, Золочева, Дрогобича, Чорткова, Івано-Франківська, Рівного, Дубна, Луцька, Саліни… Але потому радянська пропаганда старанно ховала страшні факти, і так само старанно нищила тих, хто не хотів чи не міг того забути. Відтак список невинних жертв ріс. З тіла українського народу вирвано мільйони життів. Мусимо не просто пом’янути їх, мусимо за них: дожити, додумати, долюбити, доробити. Все наше теперішнє було би інакшим, і самі ми були би інакшими, якби вони замість бути безіменно похованими, жили… Й отже, є цілком безглуздим міф, що його нам втовкмачують різноштибні зайди: мовляв, українці — слабка нація! То неправда — замислімося: мільйони українців цілеспрямовано знищено тільки в ХХ столітті, втрат зазнало кожне покоління, одним з останніх ударів був Чорнобиль, а ми вижили. Ми і досі є! Українська нація велична, тому кремлівські карлики й лютують!</p> <p style="text-align: right;"> <em><strong>Юлія ДЕМБОВСЬКА</strong></em>,<br /> газета «ВО Свобода» № 99.</p>
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.