(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Під зливою куль

  • 01 березня 2012
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 641
  • Автор: admin
  • 0
Нам, сьогоднішній молоді, важко збагнути ті страхіття Другої світової війни, через яку пройшли наші пращури, виборюючи для нас мирне життя.  

Мій прадід, Йосип Васильович Музира, народився 3 листопада 1915 року в селі Стайки Кагарлицького району на Київщині. Звичайно, дідусь помер ще задовго до мого дня народження — у 1977 р., але про нього мені розповідала його донька, моя бабуся Надія, а також її брат Микола. Після війни прадід Йосип ділився зі своїми рідними лише окремими бувальщинами з часів Другої світової, але все трималося у таємниці, бо у радянський період про це говорити було небезпечно. Він пригадував дітям слова маршала Жукова, які ходили між військовими: «Хохлов хватит!» Бо ж посилали українців у найнебезпечніші, найстрашніші на війні місця.

До війни Йосип Васильович Музира вчителював у Рудякові (село, затоплене водами Канівського водосховища) Ржищівського району (тепер — Бориспільщина).

Коли почалася війна, його призвали до армії, дали офіцерське звання і призначили командиром взводу. Під його керівництво попросилися односельці зі Стайок.

Згодом, його, як умілого організатора і керівника, призначили командиром роти. Одного разу бої точилися безперервно три дні, ніхто не спав, а коли таки настав перепочинок, виснажені бійці поснули. На ранок з’ясувалося, що односельці командира дезертирували.

Йосипа Музиру судив військовий трибунал. «Ви навмисне взяли своїх односельців, щоб потім їх відпустити», — звинувачували командира. Трибунал присудив його до розстрілу. Але за Йосипа заступився один із членів трибуналу: «Он нам пригодится ещё на войне…». Прадід і справді був здібним організатором і керівником, умів згуртувати навколо себе людей.

Йосипа Васильовича понизили у званні і відправили на передову — командиром штрафної роти. На передовій мій прадід залишався до кінця війни, навіть після тяжких поранень...
До штрафроти входили політв’язні, злочинці, нерідко це були смертники або засуджені на довічне ув’язнення.

Мій прадід був товариською людиною, вмів знайти спільну мову з будь-ким. Не був гордовитим, чесно і справедливо поводився із підлеглими. Часто ділився з ними останнім шматком хліба, останньою цигаркою. Тож він користувався великою повагою серед них. Йосип Васильович пригадував кілька випадків, коли зеки гинули на полі бою, прикриваючи командира своїм тілом.

Часто на фронті не було чого їсти, спали просто неба. А коли йшли у бій, то кожному давали «для хоробрості» стакан спирту. І тоді без страху молоді хлопці лягали під танки, бігли під зливою куль з вигуками «За Сталіна!», «За Родіну!»
Запам’яталися й історії, як і за що солдати потрапляли до штрафроти.

Потрапив на передову один адвокат, який не хотів воювати, боявся йти на війну. Він вирішив пересидіти у схові. У колодязі викопав нішу і просидів там десь з півроку. Дружина приносила їсти, спускала у відрі до криниці. Але знайшовся той, хто викрив боязкого адвоката. Коли його дістали з колодязя, то виявилося, що у нього відмовили ноги. Та, незважаючи на його важкий стан здоров’я, чоловіка кидають у саме пекло війни, на передову. А оскільки він не міг ходити, то його зеки носили на руках!..

Пригадував прадід і Сашка Бородіна, який двічі потрапляв під його командування. «Цікавий» другий випадок. За генералом, під керівництвом якого був юнак, їхала повітка з курми, оскільки той дуже любив свіжі яйця. Й одного разу Сашко прокрався до повітки і поїв «генеральські» яйця. За це його знову кинули на передову.

На полі бою прадід Йосип завжди йшов попереду, а за ним — його рота смертників. Це було справжнє «живе м’ясо», вони йшли на неминучу загибель. Вони не могли відступати. Попереду на них чатувала німецька куля, а позаду — війська НКВД, які у будь-який час готові були випустити кулю за найменший непослух: один неправильний крок чи слово, відступ, паніка — і смертельна куля летіла у потилицю.  «Я своїх (НКВД) боявся більше, ніж німців», — часто казав прадід своєму синові вже через багато років після війни. Хоча спочатку він боявся і в’язнів (своїх солдат), але з ними швидко знайшов спільну мову.

Були й курйозні випадки. Одного разу Йосип пішов до річки помитися. Нахилився до води… і раптом побачив у ній чиєсь відображення. А, почувши російську мову з акцентом, занімів від страху. Потім повільно підвів голову: перед ним стояв німецький офіцер. Чоловік був одного з ним віку. Після розмови з’ясувалося, що він також командир штрафної роти, що до війни, як і Йосип, вчителював. Німець говорив, що не має бажання воювати і вибрав би спокійне мирне життя. Так тривало деякий час: вони зустрічалися біля річки і розмовляли. Обом не хотілося вмирати, обоє прагнули повернутися до своїх рідних. Це була таємниця, про яку прадід не міг сказати навіть найближчому другові…

Якось після вдалого бою вони взяли один з німецьких штабів. Все навкруги палахкотіло червоним полум’ям. Було таке відчуття, що сама земля горить під ногами. Після таких перемог над ворогом кожен намагався прихопити все, що може знадобитися. Йосип, забігши до одного з наметів, помітив папір і олівці. Це було великим щастям, адже на чому і чим писати на фронті майже не було. Схопивши таку цінність, вискочив з намету, який уже охопило вогнем. Сутеніло. На зворотній дорозі Йосип запримітив, що на дереві хтось сидить. Підійшовши ближче, угледів хлопця із своєї роти — Миколу, який похапцем, жадібно поїдав згущене молоко. «Чого тебе туди занесло, ану...». Не встиг договорити, як ворожа куля влучила Миколі прямо у рота. Моторошна картина закарбувалася у пам’яті на все життя: сидить парубок на дереві, а з рота тече кров зі згущеним молоком…

Йосип Васильович також був тричі поранений, лежав у шпиталі. І всі три рази його повертали до самого пекла війни — на передову. Бо ж такий був присуд військового трибуналу.

День закінчення війни застав мого прадіда у Чехословаччині. Потім його відправили воювати до Маньчжурії. Додому ж повернувся лише у 1947 році. Та, дякувати Богу, пройшовши смертельними дорогами війни, Йосип Васильович повернувся додому живим.

Юлія Громадська

На фото: Йосип Васильович Музира в родинному колі.

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.