Тарас Шевченко в нашому житті

Народна мудрість стверджує, що підвалини світогляду кожної людини закладаються ще в ранньому дитинстві. Усе те, що дитина, пізнаючи світ, бачить, чує, що і як переживає, не проходить безслідно для її розуму і почуттів, бо залишає глибокий слід у пам’яті і психіці. Сказане стосується і нашого ставлення до Батьківщини, до її духовних святинь.

У ранньому дитинстві, коли в нашої родини не було не лише телевізора, радіоли й магнітофона, але навіть проводового радіо, дуже любив слухати українські народні пісні у виконанні моїх земляків — простих подільських хліборобів. Особливо часто співала моя мати, яка в молодості мала гарний голос і знала безліч пісень, які засвоїла з вуст народу, адже народилася й виросла в духовному центрі України на берегах знаменитої річки Рось. Цей гідронім, затвердженням деяких дослідників, дав назву племені, що здавна проживало на берегах Росі. А плем’я, зміцнівши політично і військово, стало засновником однойменної могутньої держави з центром у Києві, духовним і політичним спадкоємцем якої є наша Україна.

Тільки згодом, коли навчився читати, дізнався, що багато з почутих мною пісень виконувалися на вірші Тараса Шевченка. Від матері вперше почув ім’я великого Кобзаря і деякі його поетичні твори. Ніколи не забуду, як довгими темними зимовими вечорами при світлі гасової лампи мати вголос для всієї родини читала безсмертні твори Кобзаря. Тому з гордістю констатую: українська пісня і Шевченкова поезія стали наріжним каменем у непохитному фундаменті мого патріотизму.

Коли трохи підріс, дізнався, що материн батько, а мій дід — Зоренко Лаврентій Максимович — відмучився 12 років у сталінських ГУЛАГах. Разом із багатьма представниками української інтелігенції він був засуджений на початку 1935 року нібито за «намір вчинити замах на життя членів уряду радянської України», а насправді — за український патріотизм, за те, що, маючи гарний голос, привселюдно співав гімн «Ще не вмерла Україна», патріотичні пісні, колядки і щедрівки. За те, що не любив комуністів і не приховував цього. Незважаючи на важкі поневіряння, хоч і калікою, але повернувся додому. Серед нехитрого скарбу, привезеного із Сибіру на Батьківщину, був старенький, зачитаний Шевченків «Кобзар». Дід розповідав, що вижив у сталінському пеклі завдяки силі духу, яку черпав у молитвах до Бога й читанні творів Шевченка.

Мені випало знати багатьох людей, котрі через обставини свого народження й відсутності правильного виховання в дитинстві упродовж багатьох десятків років вели зрадницьке життя блудних синів України. Проте у зрілому віці передусім під впливом глибокого усвідомлення справжньої сутності творчості нашого великого народного Поета стали нарешті щирими патріотами. Такими залишаються й до нині.

Високохудожня патріотична творчість Тараса Шевченка, виняткова історія його короткого страдницького життя ще в середині ХІХ ст. сприяли наверненню до свідомого українства мільйонів представників усіх етнографічних груп нашого народу на величезних просторах від Сяну до Кубані. Роль Т. Шевченка в духовній і політичній консолідації української нації безсумнівна. Це визнають не тільки всі патріоти, але й недруги України. Перші — з почуттям великої радості. Другі — зі скаженою люттю, і, бризкаючи зміїною отрутою, намагаються спаплюжити святі його ім’я і справи.

Тарас Шевченко справді є для нас усім: творцем нації, її духовним батьком, ідейним вождем, вічним дороговказом і пророком. Зараз навіть страшно передбачити, що сталося б з нашим народом, якою була б його історична доля в останні 150 років, якби Бог не послав Україні цієї геніальної Людини. Неважко уявити, що українського народу й Української держави могло б нині не бути. Наша територія була б розшматована: західні землі відійшли б до Польщі, Угорщини й Румунії, східні і центральні — до Московії. Остання безсоромно проголосила б себе єдиним спадкоємцем історії і культури Давньої Русі. Можливо, галичани, буковинці і закарпатці мали б якісь незначні національно-культурні автономії у складі чужих держав. Наддніпрянці, подоляни, волиняни і слобожанці, очевидно, були б за останні півтораста років брутально мовно, культурно й ментально асимільовані москалями і, як частина «рускава міра», отримали б від Кремля єдине право — вмирати за його імперські інтереси. В Афганістанах, Чечні та в інших чужих краях. І тоді б справдилася грізна Тарасова засторога: «Погибнеш, загинеш, Україно, Не стане знаку на землі».

У чому ж найбільша сила Тараса Шевченка? Перш за все в тому, що він вдихнув у націю оптимізм, окрилив її, давши однозначно ствердну відповідь на найголовніше із питань, гостро поставлених перед нами історією: бути чи не бути Україні самостійною державою.

За влучним висловом Івана Франка, Тарас Шевченко один зробив для волі України більше, ніж 10 переможних армій. Від себе додам: у багато разів більше, ніж сотні генералів, дипломатів, депутатів, партійних лідерів, міністрів і президентів разом узятих. Він справді людина Божа, бо не шукав скарбів на землі, не надбав на відміну від нинішніх «достойників» у цьому житті ні статків, ні маєтків.

Як істино національний поет, Шевченко мав моральне право розмовляти з усіма поколіннями українців — своїми сучасниками і майбутніми ґенераціями. Він перед Богом, у якого щиро вірив, узяв на себе відповідальність за долю свого народу: за його сьогодення й майбуття. Аналізуючи причини невдач і поразок українців у минулі часи, Т. Шевченко від імені нації дав гострі, безкомпромісні політичні оцінки колишнім гетьманам, отаманам та іншим ватажкам. Вони, до речі, настільки влучні та об’єктивні, що повною мірою стосуються й нинішніх правителів. Адже й у ХХІ сторіччі Україна з вини владоможців не розв’язала багатьох проблем, актуальних для неї 150 і більше років тому. Власне, з часів Шевченка в Україні мало що змінилося.

Отож, якщо хочемо відродити і зберегти людську самоповагу, національну гідність і невмирущість, заслужити пошану в інших народів, милість у Бога, уважно читаймо й вивчаймо творчість Великого Кобзаря, живімо праведно, пам’ятаймо про нашу велику місію на землі, не цураймося свого українського роду.

Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка