(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Тарас Шевченко в нашому житті

  • 16 березня 2012
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 1532
  • Автор: admin
  • 0

Народна мудрість стверджує, що підвалини світогляду кожної людини закладаються ще в ранньому дитинстві. Усе те, що дитина, пізнаючи світ, бачить, чує, що і як переживає, не проходить безслідно для її розуму і почуттів, бо залишає глибокий слід у пам’яті і психіці. Сказане стосується і нашого ставлення до Батьківщини, до її духовних святинь.

У ранньому дитинстві, коли в нашої родини не було не лише телевізора, радіоли й магнітофона, але навіть проводового радіо, дуже любив слухати українські народні пісні у виконанні моїх земляків — простих подільських хліборобів. Особливо часто співала моя мати, яка в молодості мала гарний голос і знала безліч пісень, які засвоїла з вуст народу, адже народилася й виросла в духовному центрі України на берегах знаменитої річки Рось. Цей гідронім, затвердженням деяких дослідників, дав назву племені, що здавна проживало на берегах Росі. А плем’я, зміцнівши політично і військово, стало засновником однойменної могутньої держави з центром у Києві, духовним і політичним спадкоємцем якої є наша Україна.

Тільки згодом, коли навчився читати, дізнався, що багато з почутих мною пісень виконувалися на вірші Тараса Шевченка. Від матері вперше почув ім’я великого Кобзаря і деякі його поетичні твори. Ніколи не забуду, як довгими темними зимовими вечорами при світлі гасової лампи мати вголос для всієї родини читала безсмертні твори Кобзаря. Тому з гордістю констатую: українська пісня і Шевченкова поезія стали наріжним каменем у непохитному фундаменті мого патріотизму.

Коли трохи підріс, дізнався, що материн батько, а мій дід — Зоренко Лаврентій Максимович — відмучився 12 років у сталінських ГУЛАГах. Разом із багатьма представниками української інтелігенції він був засуджений на початку 1935 року нібито за «намір вчинити замах на життя членів уряду радянської України», а насправді — за український патріотизм, за те, що, маючи гарний голос, привселюдно співав гімн «Ще не вмерла Україна», патріотичні пісні, колядки і щедрівки. За те, що не любив комуністів і не приховував цього. Незважаючи на важкі поневіряння, хоч і калікою, але повернувся додому. Серед нехитрого скарбу, привезеного із Сибіру на Батьківщину, був старенький, зачитаний Шевченків «Кобзар». Дід розповідав, що вижив у сталінському пеклі завдяки силі духу, яку черпав у молитвах до Бога й читанні творів Шевченка.

Мені випало знати багатьох людей, котрі через обставини свого народження й відсутності правильного виховання в дитинстві упродовж багатьох десятків років вели зрадницьке життя блудних синів України. Проте у зрілому віці передусім під впливом глибокого усвідомлення справжньої сутності творчості нашого великого народного Поета стали нарешті щирими патріотами. Такими залишаються й до нині.

Високохудожня патріотична творчість Тараса Шевченка, виняткова історія його короткого страдницького життя ще в середині ХІХ ст. сприяли наверненню до свідомого українства мільйонів представників усіх етнографічних груп нашого народу на величезних просторах від Сяну до Кубані. Роль Т. Шевченка в духовній і політичній консолідації української нації безсумнівна. Це визнають не тільки всі патріоти, але й недруги України. Перші — з почуттям великої радості. Другі — зі скаженою люттю, і, бризкаючи зміїною отрутою, намагаються спаплюжити святі його ім’я і справи.

Тарас Шевченко справді є для нас усім: творцем нації, її духовним батьком, ідейним вождем, вічним дороговказом і пророком. Зараз навіть страшно передбачити, що сталося б з нашим народом, якою була б його історична доля в останні 150 років, якби Бог не послав Україні цієї геніальної Людини. Неважко уявити, що українського народу й Української держави могло б нині не бути. Наша територія була б розшматована: західні землі відійшли б до Польщі, Угорщини й Румунії, східні і центральні — до Московії. Остання безсоромно проголосила б себе єдиним спадкоємцем історії і культури Давньої Русі. Можливо, галичани, буковинці і закарпатці мали б якісь незначні національно-культурні автономії у складі чужих держав. Наддніпрянці, подоляни, волиняни і слобожанці, очевидно, були б за останні півтораста років брутально мовно, культурно й ментально асимільовані москалями і, як частина «рускава міра», отримали б від Кремля єдине право — вмирати за його імперські інтереси. В Афганістанах, Чечні та в інших чужих краях. І тоді б справдилася грізна Тарасова засторога: «Погибнеш, загинеш, Україно, Не стане знаку на землі».

У чому ж найбільша сила Тараса Шевченка? Перш за все в тому, що він вдихнув у націю оптимізм, окрилив її, давши однозначно ствердну відповідь на найголовніше із питань, гостро поставлених перед нами історією: бути чи не бути Україні самостійною державою.

З волі Всевишнього саме він, селянський син, народжений у бідній маленькій хаті під стріхою, у дитинстві круглий сирота, пастушок, а згодом і козачок у пана-кріпосника, як ніхто інший, увібравши у своє серце незборимий козацький дух українського народу, нездоланну тисячорічну могутність української землі, чарівну мелодію рідної мови, силою свого гігантського таланту відшліфував їх, огранив, збагатив і повернув як найкоштовніший духовний скарб своєму народові. Український народ відразу після появи першої збірки Шевченкових творів визнав Тараса за свого представника перед Богом, захисника і месника за численні кривди. «Кобзар» нарівні з Біблією став настільною книгою в кожній родині. А портрет його автора висів на покутті під іконами в кожній хаті.
 Шевченко був одержимий ідеєю волі України. Ніколи не відступав від неї, жодним вчинком не зрадив Батьківщини. Задля перемоги української ідеї свідомо вибрав тернистий життєвий шлях. Незважаючи на трагічну особисту долю, гордо заявляв: «Караюсь, мучуся.., але не каюсь!».

За влучним висловом Івана Франка, Тарас Шевченко один зробив для волі України більше, ніж 10 переможних армій. Від себе додам: у багато разів більше, ніж сотні генералів, дипломатів, депутатів, партійних лідерів, міністрів і президентів разом узятих. Він справді людина Божа, бо не шукав скарбів на землі, не надбав на відміну від нинішніх «достойників» у цьому житті ні статків, ні маєтків.

Як істино національний поет, Шевченко мав моральне право розмовляти з усіма поколіннями українців — своїми сучасниками і майбутніми ґенераціями. Він перед Богом, у якого щиро вірив, узяв на себе відповідальність за долю свого народу: за його сьогодення й майбуття. Аналізуючи причини невдач і поразок українців у минулі часи, Т. Шевченко від імені нації дав гострі, безкомпромісні політичні оцінки колишнім гетьманам, отаманам та іншим ватажкам. Вони, до речі, настільки влучні та об’єктивні, що повною мірою стосуються й нинішніх правителів. Адже й у ХХІ сторіччі Україна з вини владоможців не розв’язала багатьох проблем, актуальних для неї 150 і більше років тому. Власне, з часів Шевченка в Україні мало що змінилося.

Шевченкові висновки, оцінки і рекомендації є чеснішими, правдивішими, точнішими, ніж нікчемні писання сотень догідливих, кон’юнктурних істориків, політологів і «тупорилих віршомазів». Ще за 150 років до Л. Кучми він довів усьому цивілізованому світові те, в чому дехто з керманичів сумнівається й досі: що Україна — не Московія, не Росія, а українці — не москалі. Бо в кожного з цих народів «своя доля і свій шлях широкий», один «мурує», а інший «руйнує».

Отож, якщо хочемо відродити і зберегти людську самоповагу, національну гідність і невмирущість, заслужити пошану в інших народів, милість у Бога, уважно читаймо й вивчаймо творчість Великого Кобзаря, живімо праведно, пам’ятаймо про нашу велику місію на землі, не цураймося свого українського роду.

Вічна слава Великому Синові України Тарасові Шевченку!

Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.