(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Князь Острозький — патріарх високоосвічених, інтелектуальних європейського ґатунку українців

  • 09 листопад 2012
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 1126
  • Автор: admin
  • 0
28 червня 1569 року Люблінська унія, нав’язана Коронною Польщею Литві, розділила місцеве автономне населення русичів Великого князівства Литовського на дві частини — польську і литовську, в межах єдиної федеративної держави — Речі Посполитої — під управлінням єдиного монарха — польського короля. Після цього поділу місцеве автономне поселення Литовської Руси (а це переважно територія Білої Руси) склало етнічну основу формування новоєвропейської білоруської народності. А місцеве автономне населення польської Руси, яке споконвічно проживало на цій, даній йому Богом, території (це переважно землі Червоної Руси) склала етнічну основу формування новоєвропейської української народності. Формування білоруської і української народностей відбувалося в умовах постійної боротьби їх за свою волю, за свою віру, за свою національну незалежність проти католицьких литовських і здебільшого польських окупантів. Тут також велася запекла боротьба проти свого спольщення і національної асиміляції, які відбувалися шляхом насадження католицької віри замість православної, а польської мови замість руської, народної. А для масштабної компанії спольщення слідом за польськими королівськими гарнізонами й адміністрацією, що в польській Руси замінили литовсько-руську владу, на землі Волині (Луцьк), Київщини з просторами Лівобережжя, Брацлавщини (Вінниця, Умань), Підляшшя під охороною жовнірів прийшли і католицько-єзуїтські клірики і ксьондзи. Землі ж Галичини (Львів) були окуповані поляками ще в XIV столітті. Почалося нещадне соціально-економічне, релігійне, політичне гноблення простих русичів-українців.
Після уклажання польсько-литовського аншлюсу — Люблінської унії — також відбулося і територіально-адміністративне розділення руських князів і бояр на тих, хто залишився під владою Литви, і на тих, хто опинився під владою Коронної Польщі. При тому кожен вельможа чи боярин для свого блага і блага своєї сім’ї повинен був вирішувати проблему церковної приналежності: з ким він, з православними чи католиками-єзуїтами? Особливо гостро це питання стояло перед сімействами знатних родових руських князів, що потрапили під владу Коронної Польщі. Вони постали перед доленосним вибором: чи вони безповоротно спольщуються, приймаючи за свої рідні римо-католицьку віру і польську мову, чи залишаються вірними своєму етносу, своєму народу, вірі своїх отчичів і дідичів і надалі, незважаючи на різні утиски і дискримінацію.
Для декого із руських князів і бояр цей момент епохального національного вибору був дуже трагічним. Особливо, коли батьки залишалися в старій, православній вірі, тобто й надалі залишалися русичами, з яких поступово формувалися свідомі українці, а діти, по своїй емоційності, духовно-інтелектуальній обмеженості, приймали нову, католицько-єзуїтську, віру і польську мову і спольщувалися навіки, стаючи чужими своїм батькам і матерям, дідам і бабцям, тіткам і дядькам — всій своїй славетній трипільсько-скіфсько-руській автономній, корінній рідні. Але багато русів-шляхтичів, живчиків-хануг зразу ж набігли приймати віру єзуїтів, а своєю рідною зробили чужинську польську мову.
Особливо знатним і багатим русичем-вельможею в ті часи на території польської Русі був князь Василь Константинович Острозький, воєвода київський. По родовій ґенеалогії це був потомок князя Володимира і князів Галицьких. Він народився в сім’ї гетьмана Великого князівства Литовського, Костянтина Івановича Острозького, який 8 вересня 1514 року завдав нищівної поразки московітам (Чорна Русь) під Оршею і повернув білорусам смоленські землі, а українцям — чернігівсько-сіверські.
Василь Острозький народився в 1527 році і вже доволі молодим, по смерті свого батька в 1530 році і старшого брата Іллі в 1540 році, виступає на передній план світсько-державницького життя Великого князівства Литовського як представник поважного роду русичів Острозьких. До нього поступово стікаються всі маєтності родичів сімейства Острозьких, і князь Василь Острозький стає найбагатшим магнатом в польській Руси. Дякуючи своїй особистій поміркованості, мудро-дипломатичній політиці, він займає визначне місце в русько-литовсько-польському світському житті. Тут він має великі впливи, повагу і зв’язки аж до польських королів. Він також є душею, мудрістю й авторитетом в руському православному етносі. Але тримається скромно і не рветься наперед.
У церковно-релігійних справах, які гостро закипіли в ті ренесансько-реформаційні часи становлення Європи, князь Острозький також займає виважену, помірковану позицію. У релігійній сферах він, перш за все, любить порядок і дисципліну і найвище цінує морально-культурний, духовно-інтелектуальний бік церковного життя, не переймаючись його ортодоксально-догматичними, владно-ієрархічними ділами.
Князя Острозького ще при житті вважали захисником, головою і світочем православної церкви Київської метрополії Царгородського патріархату. Василь Константинович Острозький був вихованою, душевною, толерантною і терпеливою людиною. Дякуючи цим своїм духовним якостям, він мав багато вірних, прихильних знайомих у всіх існуючих в ті часи на території Литви церквах католиків-єзуїтів, протестантів різних конфесій, православни, аж до Царгородських патріархів. У міжцерковній, міжклановій, політичній боротьбі він вів себе як ідеальний, поміркований і толерантний князь-політик, знаходив для кожної сторони своє шанування, пораду, ласкаве слово.
Але після прийняття Люблінської унії в 1569 році і приєднання майже всіх земель Руси-України до Коронної Польщі Василь Острозький обрав чітку, помірковану позицію. Її підказувала йому його трипільсько-орійська душа. Її твердив йому його скіфський характер. На цьому наполягав його русо-український менталітет.
У ті часи (початок XVI століття) у православній Руси панував глибокий церковний, освітній, розумово-культурний і духовний занепад. Шкільна освіта підростаючого покоління русичів знаходилася на низькому, початково-приходському рівні. Вона носила виключно церковно-релігійний, конфесійний характер. Вчителями дітей були лише місцеві дяки, яких в народі ще називали: «дідаскал», «маістер», «бакаляр». Крім церковно-богослужбових книг ніяких інших підручників діти не знали. Морально-етичний рівень православних дяків, особливо в селах, був дуже невисоким. Тому Василь Острозький і вирішив почати свою освітньо-просвітницьку діяльність з організації шкіл європейського типу. Це було продовженням справи його батька, який також дуже піклувався про освітню справу в своїх отчинах. Князь Константин Іванович Острозький наказав відкривати школи для дітей при всіх церквах, які перебували в його володіннях, закладаючи таким чином основи початкової русо-української освіти. Пізніше його син, князь Василь Константинович, започаткував багато шкіл. Наприклад, у Турові — у 1572 р., Володимирі-Волинському — у 1577 р., Слуцьку — у 1580 р. Але найголовнішою його мрією всього життя було відкриття у своєму родовому місті Острозі вищої школи європейського зразка, тримовного ліцею.
У 70-х роках XVI століття князь Василь Константинович Острозький починає втілювати цю мрію в життя. А для цього в Острозі треба було зібрати значний інтелектуально-педагогічний ресурс. У першу чергу, він шукає і запрошує до себе в Острог найкращі духовно-інтелектуальні сили Руси-України. Тут князь започатковує гурток високоосвічених русів-українців, який маніфестує народження української національної інтеліґенції. Ця інтеліґенція іще дуже далека від народу, але і народ не зовсім ідеальний і їм ще треба пройти досить довгий історичний шлях духовно-інтелектуального взаєморозвитку, взаємовиховання, взаємовдосконалення, щоб досягнути у своїх взаємостосунках взаємоповаги, згоди, гармонії.
Управителем Острозького гуртка від початку його організації стає Герасим Данилович Смотрицький — високоморальна, добре освічена, з великим організаційним досвідом, світська людина, писар міської управи Кам’янця на Поділлі. Пізніше він і став першим ректором першої вищої школи на теренах Руси. Цю школу сучасники князя Острозького ще називали «триязичним ліцеєм», «колегією» і навіть «академією».
Василь Острозький згуртував у своїй вищій школі значні духовно-інтелектуальні сили не тільки русичів-українців. Тут також були вчені представники інших народів — греки, поляки, чехи, латиняни. Зокрема, відомий полемік Захарій Копистинський у своїй «Палінодії» так пише про Острозьку вищу школу: «Знаходилися по дворі його (князя Острозького) і промовці тому Демосоренові рівні, ісафалове і інші різні любомудри. Знаходилися й доктори славні, в грецькій, слов’янській, латинській мовах вивчені. Знаходилися й математики й астрологи (астрономи) високо освічені, між якими той преславний математик, філософ і астролог Ян Лятос». Такий підбір викладачів-педагогів в Острозькій академії сприяв поширенню в Руси-Україні найвищих європейських знань, думок, ідей, духовно-інтелектуальному збагаченню, народженню української інтеліґенції — еліти молодої нації. Острожські гуманісти вірили в силу людської освіти і пізнання, що залежить від волі, наполегливості, чеснот кожної окремої людини. Ґрунтуючись на цій вірі, Христофор Філарет-Бронський закликав русичів-українців розглядати свій власний внутрішній етнічний потенціал як основу становлення і саморозвитку людини і нації в цілому. А тут найважливішу роль грає самопізнання, самовиховання і пізнання історії свого роду, свого народу, своїх витоків і коріння, своєї автохтонності. А це вже є гуманносутністна філософська квінтесенція ренесансної (фр. ‘renaissance) української національної ідеї.
Започаткувавши в 1570-х роках у своєму родовому маєтку гурток новоєвропейської світської інтеліґенції, Василь Острозький цим дійством, цим духовно-інтелектуальним подвигом передає естафету праотчих корінних давньоруських достоїнств-цінностей Київської держави: душевності, поміркованості, толерантності, мудрості, благочестя і мужності, бойового духу, звитяги, спокою і розуму у вирішальну годину. Тож сьогодні, оглядаючи неупередженим, тверезим, об’єктивним поглядом XVI століття, можна впевнено констатувати, що князь Василь Острозький є справжнім патріархом-організатором, родоначальником-наставником, збирачем-натхненником, що сконцентрував в Острозькому світському культурно-виховному осередку до того розпорошені, поодинокі в польській Руси освічені, творчі сили русичів-українців, а це стало початком народження, становлення і подальшого розвитку духовно-інтелектуальної, розумно-породжуючої (intell-i-geuz (intelligenius) еліти української нації — української інтеліґенції.
Але Василь Константинович, заснувавши першу в Україні вищу школу європейського зразка, тримовний ліцей, лише розпочав «пробувати» освітньо-просвітницьке, культурно-цивілізаційне вікно в Європу для всього люду Руси-України. А щоб успішно розвивати цю справу далі, йому потрібна була насамперед допомога освічених родових верхів русо-української спільноти. Але княжно-боярська, вельможно-олігархічна верхівка тогочасної руської народності не підтримала таке новоєвропейське освітньо-просвітницьке починання князя Острозького. Ніхто із знатних руських вельмож не допоміг йому у заснуванні європейських вищих шкіл на теренах польської Руси. Вони кинули свій народ напризволяще і хутчіш побігли в католики-єзуїти, заґельґотали польською мовою і стали розкішно жити магнатсько-шляхетськими, припольщеними чиновниками-підлабузниками. Вони з дикою, варварською відданістю стали вислужуватися перед польським королем і ляхами-сановниками і з ненавистю ставитися до русько-українського, козацького народу, до простого корінного люду, зневажаючи його і своє давньоруське славне минуле, зневажаючи своїх батьків, дідів, прадідів, своїх патріархів-родоначальників, що зачинали ці роди в могутній Київській державі і Галицько-Волинському князівстві.
І замість новоєвропейської, ренесансно-прогресивної світської універсально-університетської освіти вищого рівня, на українських землях сформувалась, утвердилась і стала домінувати релігійно спрямована, початково-приходська чи, в кращому випадку, церковно-схоластична, єзуїтсько-доґматична освіченість православно-козацьких поводирів українців. А їхній недостатній духовно-інтелектуальний освітній розвиток, відсутність наукового, раціонально-емпіричного мислення і, відповідно, національної самосвідомості призвели до відсутності загальноприйнятої європейської, раціонально обґрунтованої української національно-державницької ідеї, до відсутності усвідомленого устремління цих поводирів у напрямку створення самостійної сильної держави Україна, держави новоєвропейського типу. Тому українці 8 січня 1654 року, в перший похмільний день після Різдва, потрапили із польсько-європейського закріпачення і неволі в ще жорстокіше й тривале москальсько-азійське закріпачення і неволю. Це надовго замурувало українців в імперській «тюрмі народів» як меншовартісну, упосліджену народність. Європейське культурно-цивілізаційне вікно було надійно заґратоване, а, натомість, навстіж відчинилися двері в імперську, деспотичну, дикунську Азію. Із цього підневільного, кріпацького становища у «старшого» азійського «брата» українці, по своїй духовно-інтелектуальній, освітньо-історичній недолугості, що породжує і національно-визвольну, самостійно-державницьку пасивність, не можуть вибратись і до сих пір. Одним реченням: Україна — це ще Дике, донецьке, поле, а не європейська, цивілізована держава.
Й ось тепер ми знов опинилися в ситуації вирішального вибору — бути чи не бути державі Україна. Освіту і мову у нас уже відібрали, скоро відберуть і решту націовизначальних атрибутів. Тепер вибір за вами, українці, громадяни поки що незалежної держави Україна. Чи хочете знов у кріпаки до азійського, деспотичного «старшого брата»? Дерзайте, приймаки, що колись були козаки!
Віктор ПІЩАНИЙ
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.