(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

До 75-тиріччя від дня народження Василя Стуса

  • 15 лютого 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 639
  • Автор: admin
  • 0
«Не один із нас розпачливо думав, що саме духовне  існування  рідного народу сьогодні поставлене під загрозу. І не один відчував: коли якийсь порятунок  ще є, то тільки сьогодні. Бо завтра вже буде пізно.  І ми, свідки цього потаємного затоплення нашого національного суходолу, змушені були заговорити  про явище геноциду».
В. Стус «З таборового щоденника»
 
6 січня минуло 75 років від дня народження Василя Стуса — видатного українського поета, перекладача, літературознавця, правозахисника, багаторічного політичного в’язня, мученика за українську ідею, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка (посмертно), Героя України (посмертно). 
На жаль, ця подія не була відзначена на державному рівні, бо в  більшості депутатів Верховної  Ради не вистачило патріотизму, а передусім людської і політичної мудрості, щоб ухвалити відповідну постанову, проект якої підготував парламентський комітет з питань культури й духовності.  Адже багато-хто з нардепів і досі дивиться на Україну з позицій недоброзичливих сусідів. Вони вважають чужими, неприйнятними і навіть ворожими  для себе всі вияви духовного буття нашого народу — мову, культуру, історичну пам’ять. Тому принципово не  розмовляють українською,  не дбають про розвиток національної культури, зневажають і перекручують нашу історію, ганьблять героїв Визвольних Змагань. 
Чимало з цих політиканів — часто малограмотних,  з темним минулим — на догоду нашим недругам поширюють  помилкові, перекручені погляди на походження й історію українського   народу, хибно тлумачать мотиви боротьби  найкращих синів України, у тому числі й  Василя Стуса,  за  гідність, честь і державну незалежність Батьківщини. Українофоби через своє тупоумство ніяк не можуть усвідомити очевидної істини: якби не багаторічна подвижницька, жертовна  боротьба  Василя Стуса і його побратимів, не мали б ми Незалежної  демократичної України. І вони самі,  чужі для України духовно і ментально, навряд чи мали б нинішні  позиції у бізнесі і владі.  
Що ми знаємо про Василя Стуса, чим заслужила ця людина  на повагу і шанобливе ставлення до себе нашого і прийдешніх поколінь? Уродженець Вінницького Поділля, молоді роки він провів на Донбасі. Але, на відміну від багатьох, не виріс манкуртом, не  став зрадником, не порвав духовних зв’язків з Україною. Після закінчення Донецького університету вчителював, викладаючи українську мову й літературу. Згодом вступив до аспірантури при Інституті української літератури. Як людина патріотична, енергійна, не стояв осторонь процесів національно-культурного відродження початку 1960-х років.  Належав до Клубу творчої молоді. Брав участь у  русі «шістдесятників», який у своїх лавах об’єднував людей різних ідеологічних поглядів і  національностей. То був просвітницький рух, який ставив за мету пробудження національної свідомості, подолання тотального страху перед могутнім репресивним апаратом. Його учасники  здебільшого були людьми поміркованими. Вони не порушували питань про зміну державного ладу, не ставили за мету розгорнути національно-визвольний рух за вихід України зі складу СРСР. Але  виявляли моральний  спротив комуністичному тоталітаризму, сповідували високу культуру,  християнську  мораль,  загальнолюдські цінності, які передбачають самоповагу і пошанування людських прав, несприйняття зла у всіх його виявах,  бажання побороти несправедливість. 
Василь Стус і його побратими не сприймали офіційної комуністичної ідеології з її примітивним,  прямолінійним, фаталістичним тлумаченням суспільно-політичних і національних процесів. Початкові вимоги щодо культурного розмаїття, протести проти компартійного контролю за духовно-культурним життям  переросли у громадсько-політичний та антиімперський рух. Усі розуміли: колоніальний статус України був основною причиною гноблення і нищення її національної самобутності. Демократичний рух «шістдесятників» розхитував імперію.
У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Василь Стус узяв участь в акції протесту проти посилення репресій проти вільнодумців. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом він закликав присутніх не миритися зі свавіллям влади, яка розпочала арешти української інтелігенції.  Акція стала першим у СРСР громадським політичним протестом проти  масових політичних репресій у післявоєнний час. 
За участь у цій акції Василя було  відраховано з аспірантури. Проте він не зламався, не злякався небезпеки, що розпростерла над ним чорні крила. Не каявся, не просив прощення. Навпаки, у відкритих листах до Спілки письменників, ЦК компартії, Верховної Ради УРСР  критикував радянську  систему за повернення  після хрущовської відлиги до тоталітаризму, порушення людських і національних прав, протестував проти арештів  літераторів.
На початку 1970-х  приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення до вищих партійних інстанцій з протестами проти порушення людських прав і критика тогочасного режиму спричинили арешт 12 січня 1972 року. Того самого дня було заарештовано ще декількох Василевих побратимів. А впродовж того й наступного років —сотні  людей по всій Україні. Тисячі інших  викликали на допити, виключали з навчальних закладів, позбавляли роботи. У м’якших формах повторився 1937 рік. 
На початку вересня 1972 року Київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у Мордовських  таборах. Більшість віршів,  написаних Василем у неволі, були вилучені і знищені табірною адміністрацією. Лише деякі потрапили до читачів. Після закінчення  терміну ув’язнення поета  вислали в  Магаданську область, де він перебував до 1979 року. З ув"язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР про  відмову від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю.
Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Повернувшись восени 1979 року до Києва, Василь приєднався до Гельсинської групи захисту прав людини. Влада забороняла поетові й літературознавцю працевлаштуватися за фахом. Тому, незважаючи на  підірване в ув’язненні здоров’я, він працював робітником. 
У травні 1980 року Василь Стус був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом й у вересні засуджений до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката В. Медведчука (більш відомий як однин з найперших олігархів, лідер збанкрутілої СДПУО, а згодом — керівник адміністрації президента Л. Кучми, кум російського президента В. Путіна), який не захищав, а звинувачував підсудного. Він стверджував, що всі вчинки  Василя Стуса — писання віршів, статей, листів — є небезпечними злочинами й заслуговують на покарання.  Відомий  правозахисник Андрій Сахаров у  листі до світової громадськості  розцінив вирок Василеві Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Покарання Василь відбував у таборі суворого режиму в с. Кучино  Пермської області (Росія). Йому заборонили бачитися з родиною, займатися літературною діяльністю. Наглядачі знищили збірку з  300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами був ки нутий на рік у камеру-одиночку.  Після того, як  твори Василя Стуса вдалося нелегально переправити за кордон, де вони були надруковані, німецький письменник Генріх Бьоль у 1985 році висунув його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії з літератури. Звісно, це викликало лють і занепокоєння найвищого кремлівського керівництва. Ще б пак! Нагородження почесною міжнародною премією «антирадянщика й українського націоналіста»,  ув’язненого за критику  влади, стало б для неї величезним  ляпасом. Оскільки премія не присуджується померлим, імовірно тюремникам була дана вказівка знищити поета.
28 серпня 1985 року наглядачі вчергове  вкинули Василя Стуса до карцеру. За що?  Буцімто за те, що, читаючи в камері книгу, він сперся ліктем на нари. Тюремна влада витлумачила  такий  жорстокий вчинок покаранням за порушення режиму. На знак протесту проти брутальності Василь оголосив безстрокове сухе голодування. Там, у карцері в ніч з 3 на 4 вересня він помер у віці 47 років. За офіційними даними, причиною смерті стала  зупинка серця. Незважаючи на існування кількох інших версій трагедії,  передчасну смерть поета потрібно  розглядати як навмисне вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою, котра    багато років хижо,  по-звірячому  його переслідувала.  Радянська влада скоїла ще один бузувірський вчинок.  Смерть поета приховувалася від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Поховання відбулося без присутності рідних. Права на перепоховання на батьківщині померлих в’язнів сумління адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Очевидно, боялася їх навіть мертвих. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулися до його родини. 
Лише наприкінці 1989 року влада дозволила перевезти тіло Василя Стуса в Україну.  18 листопада представники бориспільської громадськості брали участь у зустрічі в аеропорту домовин поета і його побратимів Юрія Литвина й Олекси Тихого, що також загинули в таборі. Ми принесли туди три тернові вінки. Наступного дня ми взяли участь  перепохованні мучеників за Україну на Байковому кладовищі.
Як і Тарас Шевченко,  Василь Стус прожив небагато — всього 47 років. Обидва поети померли й  були  поховані на чужині, а згодом, завдяки друзям, перепоховані на Батьківщині. Обидва були волелюбцями, бунтарями проти окупаційних московських режимів — царського і комуністичного. Обидва добровільно стали на шлях безкомпромісної боротьби за волю України, за що були жорстоко покарані багатьма роками неволі. Обидва, незважаючи на диявольські, пекельні зовнішні обставини, жили  чисто, світло й взірцево. Снаги й духовної сили у творчості й  боротьбі обом Великим Україн    цям  додавала любов до Батьківщини, віра в Бога, відповідальність перед Ним за долю свого, українського народу. 
       
Анатолій Ковальчук,
голова Бориспільського об’єднання
ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка       
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.