Чому наша мова балансує на межі виживання

 

З нагоди Міжнародного дня рідної мови маємо з’ясувати, як почуває себе в рідній материнській хаті наша «солов’їна й калинова», століттями плюндрована і заборонювана окупантами, а нині — єдина державна мова. Як ставляться до неї ті, хто в силу Богом даної національної належності зобов’язані добре її знати, незрадливо любити і плекати як найбільшу святиню, оберігати і захищати. Чи виконує свої конституційні обов’язки влада щодо поширення, розвитку й захисту нашої мови. 

Ставимо ці запитання через тривогу про нинішній стан побутування української мови і турботу за її майбутнє. Робимо це ще й за прикладом тих народів, мовам яких хоч ніщо і не загрожує у їхніх національних державах (Німеччина, Франція, Росія), але котрі дбають про їхню чистоту і поширення.

Згадаймо масовий громадсько-політичний рух, що розпочався з руху екологічного і призвів до проголошення України незалежною державою: за безпечне довкілля й чисту мову. За очищення землі, вод і повітря від радіаційного й хімічного забруднення, за відродження духовності, за надання нашій мові статусу державної. 

Наприкінці минулого року в Москві відбувся міжнародний форум з питання функціонування і поширення у світі російської мови. В одному з найкращих залів столиці зібралося кілька сотень представників російських громад з багатьох десятків країн. Перед ними з високопатріотичною промовою, грамотною російською виступив голова тамтешнього уряду. Він запевнив, що держава ніколи не допустить ущемлення «язика» на території РФ і не шкодуватиме коштів на зміцнення його позицій в зарубіжжі. Передусім — у країнах колишніх СРСР (Україна не виняток) і «соцтабору». Жодного слова не було сказано про захист мовних прав національних меншин: татарів, башкирів, мордвинів чи китайців, чисельність яких у Росії стрімко зростає.

Приклад, гідний наслідування й українською владою. Стан функціонування державної мови є складовою питання національної безпеки. Тому з нетерпінням чекаємо, коли Прем’єр-міністр нашої держави — байдуже, які його місце народження, прізвище, національність, партійність тощо — вишуканою українською мовою, вільно, невимушено, щиро і впевнено звернеться на аналогічному зібранні до багатотисячної української громади. І з гордістю за зроблене розповість про великі успіхи уряду в незворотному утвердженні нашої мови як єдиної державної на всій території України. Повідомить про плани влади поширити і зміцнити позиції української мови й культури у світі, про допомогу українській діаспорі комфортно й гідно жити в чужомовному середовищі, зберігаючи національну ідентичність.

А поки чекаємо приходу до влади Вашингтонів з новими і праведними законами — плюндрування української мови, розпочате московським окупантами в часи царизму і продовжуване комуністами, не припиняється. Через те вона балансує на межі виживання. 

За духом і політичною орієнтацією нинішня влада не є національно-українською. За менталітетом вона — промосковська. У високих владних кабінетах панує неприхована зневага до України, нашого народу.

З власного досвіду знаю: чиновництво ВР, КМУ, АП на українську мову дивиться, як на вияв укрАїнського націоналізму. За неписаними правилами, між собою українською вони не спілкуються. А тільки пишусь нею циркуляри і звіти. З нетерпінням чекають запровадження другої державної, яка для більшості з них стане першою і єдиною. Абсолютна більшість посадовців усіх рангів, здебільшого українців за національністю, а насправді «хахлов» за сутністю, зневажають нашу мову, народ і країну. Їхня неукраїнська мова є відкритою демонстрацією нелояльності до нашої держави. А декотрі відверто й пихато заявляють: «Я не патріот України!». На запитання, а якої ж держави ти патріот, опускають очі й відвертають голови. 

Отже, народ довірив здійснювати владні повноваження потенційним зрадникам? Де ще у світі, крім України, можливе таке паскудство?! Але що там прості чиновники, якщо один міністр, колишній губернатор, з питомо українським прізвищем, заявляє, що звернення до себе українською розглядає як провокацію. Багато його колег і земляків не тільки не знають нашої мови, але й виявляють цілковиту відсутність професіоналізму й порядності. 

Маємо усвідомити: імперська Росія ніколи не змириться з утратою свого впливу в Україні. У тому числі — у мовно-культурній сфері. Вона буде його посилювати всіма засобами. Щоб досягти кінцевої мети — відродити за участю України в нових формах державне об’єднання під гегемонією Москви. І таким чином поневолити нас остаточно. Спроби прив’язати Україну до московської колісниці не припиняються. Ось їхні вияви: найбільші у світі ціни на газ, продовження терміну перебування військового морського флоту в Севастополі, спроби накинути нам свою мову й «культуру» через неконтрольований українською владою національний інформаційний простір.

Останнім часом лунають безперервні базікання про міфічні принади «рускава міра», який нібито має переваги перед загальнолюдськими, європейськими цінностями. Але ми, українці, знаємо, чим він є насправді: монархічна влада царів і вождів, брутальна зневага до людського життя, свободи та інших фундаментальних прав людини, тотальна корупція, загарбницька зовнішня політика, нищення мов і культур «молодших братів».  Тому повинні перебувати у стані постійної мобілізаційної готовності, щоб захистити Україну від новітнього рабства. Мусимо щодня активно плекати національну гідність, відстоювати право бути людьми й українцями. Але не номінальними, за назвою, а реальними, справжніми, за сутністю.

Щоб українська стала для українця рідною, вона ще немовлям має чути співані матерю колискові пісні, а в дитинстві — казки, щодня чути її в родині, в дитсадку, у школі, у спортивній секції, в гуртку, в автобусі, в університеті, в кіно, в магазині. Тобто скрізь. Треба нею думати, мріяти, бачити сни, отримувати всю інформацію. Практично неможливо стати людині україномовною, якщо вона її майже ніде не чує з дитинства.

Бути українцем — це не тільки запис у документі. Це стан душі, переконання й життєва позиція На жаль, не всі мають відвагу її виявити. Тому потрібно привчити людей, передусім дітей, не соромитися своєї національної належності, а пишатися нею. Над цим мали б працювати школа і ЗМІ. 

Щоб нормалізувати мовну ситуацію в державі, українська школа має стати не тільки україномовною, де всі предмети викладаються українською. Важливою складовою виховного процесу має стати виховання учнів українцями, патріотами-державниками. Для цього потрібні не тільки програми патріотичного виховання. Треба, щоб патріотами були всі особи, причетні до навчально-виховного процесу. Усі: від профільного міністра — до вчителя фізкультури. 

У дошкільних і шкільних навчальних закладах держави має культивуватися трепетне, навіть побожне ставлення до української мови. На її досконале вивчення не треба шкодувати ні коштів, ні часу. Адже доведено: мова тісно пов’язана з психікою. Вона формує нашу ментальність, впливає на мислення й поведінку людини. Люди з чистою мовою мають, як правило, чисті помисли й наміри. Правильна, вишукана мова — запорука правильних дій. 

Нині ж тільки розмови (поки що не дії) про безумовний пріоритет української наштовхуються на свиняче верещання затятих українофобів — серед них переважають блудні сини «сердешної Вкраїни» — про нібито «насільствєнную українізацію». Хіба не абсурд — репетувати про українізацію в Україні?! Чомусь ніхто не кричить про насильницьку грузинізацію у Грузії, вірменізацію у Вірменії чи естонізацію в Естонії. Бо в тих країнах усі розуміють, що йдеться про ліквідацію ганебних залишків колоніальної спадщини. 

Чи хто-небудь чув про «насільствєнную росіїзацію» на території РФ? А вона в сусідній країні є важливою складовою державної національної політики! Щоб пересвідчитися в цьому, досить ознайомитися з юридичними актами органів влади і політичною практикою. У РФ без складання екзамену на знання 800 найпоширеніших російських слів не можливо отримати жодної посади, навіть влаштуватися землекопом чи прибиральником — на відміну від Естонії, де можна спокійно ціле життя працювати вантажником чи прибиральником, не знаючи державної мови. 

В Україні ситуація взагалі анекдотична: можна стати міністром, нардепом, губернатором, мером мільйонного міста, радником президента, мільярдером, власником цілих галузей економіки, лідером партії і при цьому не вміти кількох слів докупи зв’язати нашою мовою. Можна отримати високі державні нагороди, пільги і при цьому відверто зневажати саму державу та її атрибути, серед яких мова посідає чільне місце. 

Чому така відмінність між нами та іншими постколоніальними народами? Може, тому що в названих вище країнах корінні народи ніколи не зрікалися національних мов. Згідно з переписом, в нашій державі приживає понад 6 млн. етнічних українців, для котрих українська мова не є рідною. 

Усі аргументи на користь багатонаціональності й багатокультурності України не витримують жодної критики. Відповідно до міжнародних правових актів, однонаціональною державою є та, в якій титульний народ (етнос) становить 67 % населення країни. В Україні вона завжди була більшою. Відповідно до останнього перепису питома вага українців у загальнонаціональному складі населення становить 77,8 %. До речі, порівняно з попереднім переписом вона зросла на 5,1 % з 72,7 %. А частка росіян, навпаки, зменшилася на 4,8 % — з 22,1 до 17,3%.

Україні за прикладом багатьох європейських країн, у яких відсоток представників національних меншин перебуває на рівні нашого або й менший, потрібно також остаточно відмовилися від хибної політики мультикультуралізму. А заразом — від сподівань на глобалізм, космополітизм, на злиття націй. Натомість потрібно домагатися того, щоб усі, хто постійно проживає в Україні, або приїжджає до нас вчитися чи працювати, знали й шанували наші закони, мову й культуру та історію. Ніхто не повинен заважати нам жити за нашими споконвічними звичаями і традиціями, перешкоджати бути повноправними господарями у своїй хаті! Звісно, не йдеться про порушення чинних міжнародних правових норм щодо прав національних меншин. 

У зв’язку з цим, шкідливим і навіть ворожим видається нещодавно ухвалений шахрайським способом закон про засади мовної політики. Його автори, виставивши себе захисниками мовних прав 16-ти нацменшин, прекрасно усвідомлюють, що насправді йдеться про переваги однієї з них, тієї, котра і без одіозного закону вільно повсюдно користується своєю мовою. Адже більшість українських росіян — мудрі люди. Вони не збираються повертатися в керовану диктаторськими методами історичну батьківщину. Без проблем опанували нашу мову й ніколи не піддадуться на провокації кремлівських ліліпутів чи їхніх біснуватих аґентів в Україні. 

Антиукраїнський закон не тільки виганяє нашу мову з половини території держави, бо робить її там необов’язковою. Він також скасовує 75-відсоткову квоту українських програм на радіо й телебаченні. Його прихована мета — узаконивши зросійщення, посилити політичний та ідеологічний вплив сусідньої держави в Україні. Ще римляни казали: «Чия мова, того і влада». Отже, зроблено перший крок до федералізації, до підриву засад територіальної цілісності нашої держави. 

Щоб розмовляти правильно, треба щодня чути вишукану мову. Прикладом може стати Німеччина, де у XVIII, XIX сторіччях не тільки школа, а й театр сприяв поширенню єдиної літературної мови. Нині найперші поширювачі мови — радіо й телебачення. Проте навіть у нечисленних україномовних передачах ріжуть слух неправильна вимова і помилкові наголоси. Ось чому нинішнє ТБ ні за мовою, ні за духом і змістом передач, ні за людськими ознаками не можна назвати українським. Воно є зброєю в інформаційно-психологічній та етнічній війні проти України, як держави, й українців, як нації. Телебачення морально розкладає, розумово дебілізує глядачів, особливо молодих, незрілих духом. На догоду недругам руйнує велику, самобутню національну культуру перетворюючи народ на стадо бездумної худоби. 

Українська мова — складова конституційного ладу держави. Без будь-яких інших мов, що використовуються в Україні, наша держава завжди залишатиметься Україною. Проте вона перестане бути Україною без мови українців, як нації державотворчої. У разі втрати мови Україна втратить державність і стане територією, контрольованою чужинцями. Тому фундаментальні національні цінності маємо захищати послідовно і жорстко за всіх обставин — не менш рішуче, ніж зобов’язані захищати рідну матір і Батьківщину. Відстоювати рідну мову — те саме, що боронити українську Україну.

Коли Тарас Шевченко зі змішаним почуттям жалю й обурення писав про «німих», що покірно разом з діточками йдуть на «панщину» то, безперечно, мав на увазі німоту українців щодо рідної духовності, передусім мови, а під панщиною розумів працю на чужому духовному полі. 

Усі, хто цього ще не зробив, хай розіб’ють іржаві «московські кайдани». Бо дехто з власної волі гордо носить їх на душі, на язиці, очах, вухах, серці й розумі. А духовне рабство — найгірший, найганебніший вид рабства. Отож, станьмо вільними!

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК, 

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка