Актори лихого часу

   Багато талановитих людей народилося і виросло на Бориспільщині. Серед них є відомі письменники, поети, музиканти, співаки, бандуристи, диригенти, художники, статисти, актори, громадські діячі. Прізвища багатьох ми знаємо, бо вони зустрічаються в місцевій і всеукраїнській пресі, часом чуємо по радіо. Але не все нам відомо про відомих, про їхній творчий набуток, про їхнє життя і діяння. По-різному складалася їхня доля. Комусь щасливо посміхалася, а комусь відгукнулась вовчим оскалом радянської влади. Назву їхні імена. Це рідні брати Лазар і Йона Шевченки. Обидва — талановиті актори, родом з Гнідина, з одного родинного гнізда. Доля обох трагічна. Сьогодні вперше хочу познайомити з ними читачів найбільш тиражованої газети «Ринок Бориспіль».

   Звідки з’явився «театральний ген» у селянській родині братів Шевченків з Гнідина — допоки невідомо. Професія театрального актора більше підходить вихідцям з інтеліґентної сім’ї. А тут з діда-прадіда — селяни. Не виключено, що брати десь дивилися виступи професійних акторів на сцені і загорілися бажанням, бути схожими на них. Можливо, цариця-природа «вселила» невидимий ембріон акторського таланту. Великої дивини в цьому нема. Якщо поглянути «зірковий іконостас» майстрів сцени, то більшість з них народилися в селі, де театром і «не пахло». А втім, класичні п’єси українських драматургів були дуже популярними серед сільської молоді, їх розігрували самодіяльні театральні гуртки. Головними виконавцями на сцені були звичайні хлопці і дівчата, відповідно втягнуті в театральні костюми. 

   Першим спробував «театрального хліба» старший — Лазар Васильович Шевченко. Народився у c. Гнідин 1884 року. Він був актором і режисером, відомим на українській сцені «героєм-любовником». Особливо любив грати характерні та героїчні ролі. Про нього маємо дуже скупі відомості. Відомо, що в 1907–1914 рр. працював у львівському театрі «Руська Бесіда».

   Цей театр мав давню історію. Заснований він у 1864 році. Обслуговував виставами Галичину, Буковину, виступав у Кам’янці-Подільському, Жмеринці, Житомирі, Польщі. За час його існування змінилося багато директорів. Були піднесення і занепади. «Золотим віком» галицького театру називали час, коли на сцені запровадили драми М. Кропивницткого. М. Старицького, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, Я. Кухаренка, опери М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, твори західно-європейських драматургів. Піднесення театру настало в 1906–1914 рр., коли директорами були Й. Стадник і С. Чарнецький. Вони оживили репертуар театру, більше запроваджували оперні вистави, на які відгукувався глядач. Саме в цей період з успіхом виступав на галицькій сцені і Лазар Шевченко. 1918 року він працював у Державному Народному Театрі, а також у робітничих театрах Донбасу. Від 1934 р. — режисер Всеукраїнського радіо. Та діяльність актора і режисера виявилася «ворожою» для радянської влади. Його життя обірвалося в 1936 році: був отруєний під час арешту.

   Молодший — Йона Васильович Шевченко (на фото) — народився 14 (26) квітня 1887 року в селянській родині. Певно, навчався у сільській школі, а потім у Житомирській духовній семінарії, де «не притерся» до умов спудея і його вигнали за «богохульство». Згодом поступив до Комерційного інституту і брав активну участь в аматорському русі, виступав як театральний критик. Про ті роки згадує його дружина Поліна Микитівна Самійленко: «Він мав вигляд нужденного студента, ходив часто у порваних черевиках, але був заповзятим театралом і невідомо, яким шляхом діставав квитки до театру і ними ділився зі мною. У театрі я була засліплена сяйвом зірок тодішньої сцени — Заньковецькою, Коміссаржевською — і нікого, крім них не помічала. Але Йона ставив мене на землю, зосереджуючи мою увагу на епізодичних ролях, без яких взагалі неможливо створити образ вистави. Я сперечалася, називаючи його «сухарем», але визнавала слушність його критичних зауважень. У час, коли ми разом працювали в «Молодому театрі», Йона Шевченко був палким захисником філігранної обробки на сцені маленьких епізодів у виставі і цим підкоряв художню раду театру. «Відшліфована деталь у виставі, — нагадував він нам, — це міцна підвалина нашого театру. Він імпонував нам і як людина широкої ерудиції з питань українського театру, його давніх джерел».

   Крім того, Йона Шевченко навчався у Київській драматичній школі ім. М. В. Лисенка. Після успішного її закінчення організував драматичну студію, коло якої гуртувалися молоді театральні сили, що влилися у «Молодий театр», створений Лесем Курбасом у далекому 1916 році. Згадуючи ті роки, молодотеатрівець С. Бондарчук пише: «Уже двадцятивосьмирічним мужчиною він (Й. Шевченко) із захопленням разом з усіма дійово заходився організовувати студійну роботу. Людина широко освічена, ґрунтовно обізнана з історією театру, серйозна і вдумлива, з неабияким педагогічним і акторським хистом, зокрема на ролі поважних персонажів резонерського плану».

   «Молодий театр» створювали люди, віддані мистецтву. Але на перших порах кожен з майбутніх театралів мав особисті заробітки. Йона Шевченко працював у Дніпровському пароплавстві, Софія Мануйлович — учителькою народної школи, Марко Терещенко — фельдшером у військовому госпіталі. Заробляли на прожиток хто де міг. Спершу була створена «дванадцятка» студійних починань. До неї входили Й. Шевченко, С. Бондарчук, О. Ватуля, П. Самійленко, М. Терещенко, В. Василько та ін. Серед «піонерів» — і знайома бориспільцям старшого покоління Віра Дем’янівна Онацька, яка в 1922 році керувала театральною майстернею «Березіль», а тоді, в 1916 році, — двадцятирічна випускниця Київської Маріїнської гімназії та Вищих жіночих курсів. 

   Активним заводієм була запальна, здатна до героїчних поривань, колишня студента Київського комерційного інституту, яка заради театру кинула навчання, двадцятивосьмирічна Поліна Самійленко, людина великого темпераменту; у своєму прагненні творити, боротися й перемагати вона не знала ні втоми, ні знемоги. Це були ті запальні люди з оточення Й. Шевченка, здатні на будь-які самопожертви заради досягнення своєї мети.

   При цьому підвалини майбутнього «Молодого театру» закладалися на квартирі подружжя Самійленко–Шевченко — на вул. Фундуклеївській, 82 (нині Богдана Хмельницького) та подружжя Мануйлович-Бондарчук — на Маріїнсько-Благовіщенській, де вечорами збиралися студійці і вели бесіди, суперечки, обговорювали реферати окремих товаришів, перед люстром вправлялися над мімікою, обговорювали театральні вистави і мріяли про свій театр. Коли М. К. Садовський запросив до Києва на ролі героїв молодого актора зі Львова Леся Курбаса, ретельно відвідували театр, з притаманною прискіпливістю стежили за його грою, манерою поведінки. Лесь Курбас запалював молодих студійців грою зрілого актора високої культури. Вони «впізнали» в ньому майбутнього керівника «Молодого театру». 

   Першою познайомилась з Лесем Курбасом запальна і дієва Поліна Самійленко. Після вистави «Мазепа» вона не втрималася, побігла за куліси, привітала його як великого артиста нового українського театру і запросила до себе на зустріч із студійцями. 18 травня 1916 р. у садку на Фундуклеївській вулиці відбулася перша зустріч, що стала історичним моментом єднання людей зі спільними мріями і прагненнями. Відтоді Л. Курбас, Й. Шевченко і С. Бондарчук розробили статут Товариства на вірі «Молодий театр у Києві». Після колективного обговорення і схвалення, зареєстрували його в нотаріуса, в міській управі, що офіційно узаконило існування «Молодого театру». Тоді «молодотеатрівці» звернулися з «Відозвою до громадянства», до тої частини суспільства, яка потребувала нового слова, нового змісту і нової майстерності театру. Після того почалася велика, копітка і рутинна робота над репертуаром, над дійовими особами. Можна лише уявити, як «молодотеатрівці» їхали до Одеси, кожен день проводили репетиції, купалися в морі лише в перервах між тривалими і втомливими заняттями. Йона з Поліною ділили між собою дітей Ігоря та Аллочку, але не відставали від товариства, жили всі комуною. 

   Поліна Самійленко згадує: «На сцені «Молодого театру» Йона грав здебільшого епізодичні ролі, зокрема, пастуха в «Цареві Едіпі», але робив це вдумливо, добре їх обробляючи. Усі його малі ролі були виконані художньо, і це задовольняло вимогливого режисера театру — Курбаса. Радіючи з успіхів Йони на сцені театру, спостерігаючи за його горінням у театральному колективі, мимохіть переносилася думками у Гнідин, де жила його мати — бідна вдова, що виховала двох — його, «молодотеатрівця», і Йониного брата Лазаря Шевченка, відомого на українській сцені “героя-любовника”». 

   То був складний період у житті Києва і всієї України. Революційні події, а потім громадянська війна впливали на настрої акторів, їхню ідейну двоякість, яку театр не міг перемогти і яка стала головною причиною його розпаду. Театр проіснував всього три роки. Часта зміна режимів, реквізиція театру німецькою владою, матеріальна скрута, дорожнеча, персональна небезпека відбивалися на роботі театру, його мистецькому напрямку і досконалості гри акторів. Зовнішній фактор дієво впливав на колектив, його настрій, відчував тиск неминучих обставин збереження життя і безпеки родин. Але організатори театру не здавали позицій до тої пори, поки всі театри не спорожніли і не могли утримувати самі себе.

   Свідок тих подій писав: «Усі театри, українські і російські, починають порожніти, і трупи опиняються перед необхідністю вести діла кооперативним шляхом. Драма, опера і навіть кіноматограф ледве підтримують себе новими програмами, заманюючи публіку лише прем’єрами. Не обминула ця потреба і «Молодий театр». Колектив акторів в протилежність Курбасові стає на шлях постановки реальних п’єс, які більше зрозумілі для середнього глядача і забезпечують театр від кризи. Наслідком бачимо в «Молодому театрі» нібито дві фізіономії… Режисерська робота, що велася виключно Курбасом, починає вестися вже трьома персонами. Гнат Юра та Валерій Васильєв — чергові режисери цієї доби». Власне, робота театру проходила у боротьбі двох принципів: «колективізму» і «просвіщенного абсолютизму». Йона Шевченко грає ролі Пастуха («Цар Едіп» Софокла), Домазія («Йола» Жулавського). Радянська влада, яка з’являлася, то зникала з Києва, змушувала театр виконувати функції, не пов’язані з мистецтвом, а забавляти натовп видовищами, використовуючи його як могутній фактор осліплення і пропаганди ідей. Прихід Денікіна змусив завмерти українському мистецтву. Тоді театр не жив, а лише існував. Його молоді сили, не бачачи перспективи, шукали інші можливості заспокоєння творчої душі в інших формах сценічного мистецтва, зокрема, в опері. Після захоплення Денікінцями Києва трупа мусила кидати рідні місця і їхати до Вінниці, а потім зі зміною воєнної ситуації переїхала до Черкас. А друга група театру на чолі з Курбасом опинилася в Білій Церкві і тут проводила революційні експерименти. Крім вистав, театр проводив лекції з історії України та всесвітнього мистецтва, влаштував дискусії на мистецькі теми.

   За словами Й. Шевченка, режисери театру за весь час його існування зробили 15 постановок, але театр дав великий поштовх для розвитку театру в Україні. На його основі були створені 5 студій мистецького об’єднання «Березіль»; праве крило «Молодого театру» на чолі з Гнатом Юрою увійшло пізніше до складу театру ім. І. Франка, а ліве крило на чолі з М. Терещенком започаткувало Театр ім. Г. Михайличенка. 1923 році у статті «Молодий театр, його роль і робота» Й. В. Шевченко писав: «Ось «Молодий театр» — скринька чарівника, з якої вилетіло стільки багатих і здорових можливостей, що підготували ґрунт для Жовтневого театру на Україні, можливостей, які лиш тепер вповні починають розвивати і використовувати театри різних націй, що живуть на Україні».

   Як бачимо, Йона Шевченко не замикався на акторській діяльності. Він був ще й театрознавцем і критиком. У 30–40-х роках керував на Донбасі театром робітничої молоді, співпрацював у періодиці, висвітлював тогочасний театральний процес. Глибоке знання театрального мистецтва дали підстави у 1929 році написати дві праці: «Сучасний український театр» та «Українська драматургія». Ще відома цитована вище його стаття «Молодий театр», його роль і робота».

   У 1919 році театр припинив своє існування і його об’єднали з Державним драматичним театром ім. Т. Шевченка. 

   У житті і роботі Й. Шевченко завжди тримався лінії славетного режисера Леся Курбаса. Разом з ним закладав підвалини нового українського театру. Але чим він завинив перед радянською владою? На жаль, невідомо. Та можна здогадатися, що його справа була сфабрикованою, як тисячі інших справ діячів української культури за лихого часу «єжовщини». Можу висловити тільки припущення, що його «вина» із загальної концепції діяльності «Молодого театру», викладеної Лесем Курбасом у «Театральному листі» (1918), зводилася до таких положень, як заперечення реалізму, українського побутово-етнографічного й тодішнього російського театру, а разом з тим засвоєння нових течій європейського театру й вироблення нового «стилю часу».

   Театрознавець, педагог і театральний критик Валеріян Ревуцький з цього приводу писав: «“Молодий театр”, роблячи наголос на естетизмі і європеїзмі, мав на меті бути речником молодої української інтеліґенції часів Визвольних змагань». Шукання нових форм театрального дійства були помітні у виборі репертуару, який відзначався певною строкатістю. Починав з реалістичних вистав «Базар» і «Чорна Пантера» В. Винниченка, а далі перейшов до європейського репертуару («Молодість» М. Гальбе, «Горе брехунові» Ф. Грільпарцера, «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана). Ставив на сцені «Етюди» О. Олеся, драму Лесі Українки «У пущі», інсценізував також Шевченкові твори «Іван Гус», «Москалева криниця», «Великий льох», «Гайдамаки», які викликали великий інтерес у київських глядачів часів окупації України поляками, а також його ліричні поезії «Не спалося, а ніч, як море», «У неділю та ранесенько», поезії П. Тичини. 

   Йона Шевченко загинув на засланні, як і режисер театру Лесь Курбас, звинувачений в участі у так званій контрреволюційній «Українській військовій організації», яка нібито готувала замах на Постишева, Косіора і Балицького. Мабуть, як і сотні представників української інтелігенції, розстріляний в урочищі Сандормох у Карелії в 1937 році, в честь 20-ї річниці Жовтня.

Такі перші відомості про двох рідних братів, котрі жили і працювали в надзвичайно лихий і жорстокий час сталінської тиранії і стали її безвинними жертвами. 

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець