(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Такого забути не можна

  • 26 квітня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 464
  • Автор: admin
  • 0
День 26 квітня 1986 року ввійшов в історію України як чорний символ багатостраждальності її народу, як трагедія світового масштабу.
Серед тих, хто ціною життя і здоров’я відбив безжалісного радіаційного ворога, було і понад 100 працівників Бориспільського міськрайвідділу міліції. Нині їх значно менше. За післяаварійний період через хвороби, пов’язані з Чорнобилем, пішли з життя чимало ліквідаторів, з них — і колишні працівники відділу. На середній вік 46 років. Варто назвати їх поіменно: Гамтейло Микола Анатолійович, Замбезов Сергій Миколайович, Берштинов Володимр Карпович, Севастян Володимир Павлович, Селюк Віктор Іванович, Хорошуля Володимир Іванович, Терещенко Володимир Яшович, Федореко Василь Федорович, Шульга Микола Іванович, Онищенко Василь Васильович, Висюонов Микола Петрович, Недождій Василь Степанович, Кравчук Леонід Артемович.
Щороку, 26 квітня, ветерани міліції — ліквідатори аврії на ЧАЕС — традиційно зустрічаються у відділі, вшановуючи пам’ять тих, кого вже немає, згадують минуле. Тож пропонуємо увазі читачів кілька спогадів міліціонерів, яким випало нести служби у перші дні аварії на ЧАЕС, з книги Миколи Рахуби «Спогади про Чорнобиль».
Та чорна пам’ять
Сергій Сидоренко, старшина міліції:
«Того дня я був вихідним і знаходився вдома. До мене приїхала машина з відділу охорони, повідомили, що збирають особовий склад по тривозі. Коли прибув у міськрайвідділ, то побачив, що з нашого відділу уже тут були Відьма, Момот, Смакоус, Циганок, Недождій, Мошинський, але ніхто з них толком не знав, що трапилося.
Перед тим, як нас построїли, видали протигази, посідали ми в автобус і відправились у район ЧАЕС, у місто Прип’ять. Старшим групи було призначено заступника начальника М. Г. Рахубу.
До Чорнобиля доїхали досить швидко, а звідти направили у Прип’ять для забезпечення громадського порядку. Тут нас розподілили по кварталах — два-три будинки на дві особи. Ми мусили заспокоїти людей, пояснити їм про те, що сталося. Обстановка у місті в основному була спокійною. На ранок у місто прибуло досить багато автобусів — для евакуації жителів Прип’яті. Нам же треба було зайти у кожну квартиру і сказати людям про те, щоб вони взяли з собою найнеобхіднші речі, документи, гроші і виходили на вулицю, сідали в автобуси — їх мали перевезти у безпечніші місця. Евакуація минула швидко й спокійно.
Дезактивацію автобусу ми робили самостійно, мили його біля річки! Кожну вільну годину протягом 4 діб ми проводили в автобусі.
Після того, як жителів евакуювали, ми все ще залишалися у Прип’яті — тепер уже оберігали майно громадян.
Ніби й спокійно зовні все було, а на душі — холод від оцього переселення, від незнаної ще на той час біди, мірки якої сягнули далеко за межі нашої країни, відлуння якої невідомо ще скільки покалічить поколінь і чорною луною відгукуватиметься на нашій землі.»
Один зі штрихів міліційних буднів
Володимир Терещенко, співробітник міськрайвідділу внутрішніх справ:
«Того дня я перебував на службі у Сеньківці. Коли на ранок 26 квітня зателефонував до чергової частини міськрайвідділу, черговий сказав, щоб я терміново прибув у відділ.
Залишив усе і терміново у Бориспіль. Тут і почув, що на Чорнобиліській АЕС сталася аварія і туди треба направити групу у складі 28 добровольців. 
І от ми їдемо в «Ікарусі» у Чорнобиль. Коли прибули на місце, було вже темно. Чекали з годину біля міліції, а потім вирушили у Прип’ять. Там у міськвідділі внутрішніх справ з нами знову провели інструктаж і розділили по групах.
З Бережним і Паршиковим ми несли службу у районі вулиці Лесі Українки. Хоч було аж надто пізно, але місцеві жителі не спали, виходили на вулицю, розпитували, що трапилося, все ж таки, що так багато міліції. Так, вони знали про трагедію, а що буде з ними, певно, на той час і не здогадувалися.
Уже на світанку ми сиділи на лавочці біля будинку, коли раптом до нас підійшов чоловік з дозиметром і каже: «Хлопці, зайдіть у приміщення, а то досить висока радіація». Звісно, ні про який сон не могло бути й мови. Протигазами ми тоді не користувалися, хоч з собою й брали.
І тільки на ранок отримали команду про те, що треба евакуювати всіх міських жителів. І вже до 15 години всі жителі нашого будинку були евакуйовані. До того ж, все відбувалося досить швидко, без паніки. Ми ж залишилися вартувати будинки та речі евакуйованих. Вранці нас відвезли на відпочинок... Та не надовго. Бо наступної ночі ми знову чергували у Прип’яті — оберігали майно. Й ось так кілька днів. Тільки 30 квітня, на світанку, ми повернулися у Бориспіль. Виснажені і фізично, і морально. На той час ще не усвідомлюючи до кінця жахливих наслідків непередбаченої трагедії.»
Непередаваний жах трагедії
Микола Недождій, начальник пульту Централізованої  охорони, майор міліції:
«Того дня о 9.00 я заступив відповідальним по відділу охорони. На розводі черговий міськрайвідділу майор міліції поінформував, що на ЧАЕС якась пожежа, пожежники туди виїхали. Близько 11-ої надійшла команда: збиратися по тривозі. Особовий склад зібрали у залі засідань, де було сформовано групу у складі 30 осіб і шість з них було з відділу охорони. Нам оголосили, щоб ми всі взяли протигази і чекали особливого розпорядження.
І тільки о 17-ій надійшла команда про виїзд у Чорнобиль.
Туди ми прибули на початку 11-ої ночі і біля міського відділу внутрішніх справ почули, що стався вибух на атомній станції. О пів на дванадцяту нас відправили у Прип’ять. І хоч була уже північ, коли ми туди прибули, ніхто з людей не спав. Ми мусили дивитися за порядком, не допускати паніки серед жителів.
Біля одного з будинків почули крики, підійшли до гурту людей, щоб з’ясувати причину. Але жінки не хотіли нас і слухати, вони кричали щось своє. Та, врешті, вдалося з’ясувати, що після того, як стався вибух, місцеве керівництво вивезло своїх дітей та сім’ї. Людей це, звісно, злило.
На ранок 27 квітня люди виходили на автобусні зупинки, щоб їхати на роботу, та громадський транспорт не працював. Тільки армійські «УАЗи» їздили по вулицях, вимірюючи радіацію. Зранку пішли до їдальні, де було досить тісно, а після цього почули по місцевому радіомовленню, щоб люди не виходили з приміщень. День був спекотливим.
Опівдні нас вистроїли біля міського відділу й оголосили, що о 14-ій почнеться евакуація людей, ми мусимо їх до цього підготувати.
Разом з А. Бережним та В. Паршиковим чергували по вулиці Лесі Українки біля двох крайніх будинків від мосту. Бесідуючи з людьми у їхніх квартирах, попереджували, щоб з собою нічого не брали, оскільки максимум на 9 Травня вони повернуться додому. Не зовсім це була проста справа, та десь на початку шостої евакуація прип’ятців завершилася. Ось після цього ми вирішили тут же пообідати, купивши деякі продукти у магазині. І тільки ввечері відправилися знову в Чорнобиль.
Наступний день ми провели на річці Прип’ять, а ввечері знову повернулисяь у місто Прип’ять — охороняти будинки.
Змінили нас 29-го. Та додому не їхали, цілий день просидівши в автобусі у чеканні нових розпоряджень. Увечері того ж дня поїхали на хімобробку. Та оскільки ми були одними з останніх, нам уже не дісталося чистого армійського одягу, тому після «мийки» знову одяглися в своє і тільки після цього рушили додому. У Бориспіль ми повернулися 30-го. Одразу ж зателефонував дружині, а це вже була майже четверта ранку: «я вже повернувся, зі мною все в порядку». І було на душі двояко: щемно й приємно, що дружина мене чекала — як добре! і від жаху, що проймав душу, — отой невідомий фінал такої непередаваної трагедії для кожного жителя Прип’яті, Чорнобиля, всієї України... Та й не тільки... Для кожного з нас.»
Уривки з книги М. Рахуби «Спогади про Чорнобиль».—
Бориспіль: ПП Люксар, 2007
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.