«Сини мої, Гайдамаки!»

Коліївщина як спроба відновлення Гетьманщини

Отримавши контроль над значними просторами, Максим Залізняк почувався їх цілковитим володарем. Він заснував свою резиденцію в уманському замку. Повстанське військо стало табором в урочищі Карпівці, між Уманню та селом Городецьке.

У польській історіографії збереглися спогади шляхтичів Тучабського та Квасневського про обрання повстанцями «гетьманом і князем Смілянським» Максима Залізняка; «полковником і князем Уманським» — Івана Гонту; «радцею Уманщини» — козака Уласенка. Володимир Голобуцький також акцентує, що після взяття Умані, на раді повстанців відбулося утворення Гетьманщини. Він пише: «... рада повстанців обрала Максима Залізняка гетьманом, Івана Гонту — воєводою, управителем міста було обрано (сотника Панька — Авт.) Уласенка».

Стосовно дати обрання, то Петро Мірчук логічно припускає, що то відбулося у середу 11/22 червня 1768 року «в Умані, за козацьким звичаєм, на Козацькій Раді, на якій було проголошено відновлення Гетьманщини й обрання полковника Максима Залізняка гетьманом України».

Із Умані керівники повстання звернулися до усього правобережного селянства й проголосили ліквідацію кріпосництва, визнання селян козаками та про найменування краю Гетьманщиною.

Необхідно відмітити, що повстання від самого початку мало високий рівень організації та потужну інформаційно-пропагандистську систему, яка дозволяла проводити підготовчу роботу серед місцевого люду задовго до появи там повстанських частин. Таємні аґенти розходилися з письмовими та усними відозвами до населення не лише Подніпров’я, а й етнічно польських земель. Крім перевдягнених козаків та ченців, головну роль у цій справі відігравали «українські історики», котрі й писати рідко які вміли — кобзарі! Саме кобзарі, як потужний ідеологічний цех, після Трійці розійшлися по Україні й, вільно ходячи від села до села, проводили ідеологічну підготовку населення.

Для подальшого продовження бойових дій військо повинно було мати надійні тили та забезпечувати обози. Робилося все для забезпечення нормального економічного життя Нової Гетьманщини. За свідченнями сучасників, на певному етапі повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів, а в інших селах поставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство господарювало і працювало на них, козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо».

Валерій Смолій слушно зауважує, що «Максим Залізняк рішуче виступав проти необґрунтованих репресій з боку повстанців і фізичного знищення поляків, які знаходилися на території, зайнятій козацько-селянським військом. Між ними налагоджувалися нормальні людські взаємостосунки, в яких етнічна і релігійна приналежність були далеко не визначальними».

Перебування війська Залізняка в Умані зумовлювалося потребою підготовки до боїв з конфедератами на Поділлі та маршу на Волинь. Саме для цього керівники повстання організували поширення різноманітних відозв до місцевого населення. Пан Яків Кузалкевич у листі до полковника Чорби зазначав: «... ужасныя проделки Максима Железняка, Войска Низового запорожца, который успел распустить множество своих воззваний и прокламаций по всей Уманьщине, а также Ивана Кгонтенка и Пантилеймона Уласенка, уманских сотников».

За свідченнями козака донського куреня Лавріна Кантаржея, який був у торгових справах на Правобережжі, «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб усі його наглядом були... і за всім виходячим від нього порядком залишалися під його владою, а тих, хто не слухається, жорстокими штрафами лякав».

Козаки Остап Поломаний та Остап Бочка розповідали у Коші: «Сей имянующійся полковник Железняк, имеет управительную резиденцію над оным городом Уманью и целою Уманською губернією, и всякие между тамошними жителями расправы производить».

У червні 1768 року Петро Рум’янцев писав Катерині II, що в Каневі запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхти стали «учреждать там порядки экономические, к чему уже й определён от них эконом из тамошних жителей, городовой писарь греческого исповедания».

На визволеній території необхідно було забезпечити нормальне функціонування новоутворених народних органів влади. Незважаючи на постійні сутички із поль-ськими загонами, вдалося чимало зробити. У містах і селах Київського і Брацлавського воєводств створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу, відновлювалася оспівана в думах Хмельниччина. Керівники прагнули зберегти громадський мир, припинити міжконфесійні конфлікти. На значній території було реалізовано заповітну селянську вимогу «землі і волі».

Разом з відновленням Гетьманщини гетьман Максим Залізняк розіслав розпорядження усім священикам Уманщини, щоб вони вирушали до Переяславського єпископа відрікатися від унії й складати «присягу на благочестие» (тобто переходити у грецьку віру). Він заявив їм, що коли вони бажають зберегти життя і ввірені їм парафії, то мають отримати у Переяславі благословення єпископа, його уставну грамоту та антимінс. Одні добровільно, а інші з примусу, боячись втратити життя, рушили у Переяслав рукопокладатися у єпископа.

Організатори повстання прагнули відновлення українського гетьманату часів Хмельниччини. У зверненні до населення звільнених територій Максим Залізняк оголошував, «що треба відібрати Україну в Польщі аж по Случ і Дністер».

Саме цього очікували українці й так панічно боялися поляки. Повсебічне прагнення відновити козацький устрій пояснює й масову підтримку селянства, й безвідмовний перехід на бік Максима Залізняка надвірного козацтва. Особливо яскраво про те свідчить перехід уманського козацького полку та обласканого самим воєводою Потоцьким головного сотника Івана Гонти. Коли на кону виявилися сите життя у фаворі пана чи відновлення Гетьманщини, то свідчень про вагання Гонти невідомо. Його полк перейшов на бік повстанського війська. Для цього він мав отримати від Залізняка переконливі докази подальшого успіху цього проекту. Й, очевидно, він їх отримав на нараді при зустрічі із Максимом Залізняком та старшиною у Соколівці.

Свідченням планів повстанців можуть слугувати відомості із донесення сучасника, шляхтича С. Крушельницького, що в час Коліївщини був адміністратором села Буки. Максим Залізняк написав лист, де «проголошував відновлення Гетьманщини і всіх своїх підданих звав козаками» та «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма».

Микола Костомаров наводить свідчення польських сучасників, що коли Залізняк ще підійшов під Лисянку й поляки пробували боронити місто, то українські повстанці закликали їх до здачі, заявляючи: «Все одно — Гетьманщина буде, не встоїтесь».

Максим Залізняк мав перед собою чітко визначену мету повстання: звільнення Правобережної України з-під польської окупації і відновлення Гетьманщини як вільної, відносно самостійної української держави.

Тому, як слушно наголошує Петро Мірчук, зовсім логічним кроком у розгортанні Національно-визвольної війни стало проголошення 11/22 червня 1768 р. відновлення Гетьманщини й обрання ініціатора та керівника коліївського повстання, Максима Залізняка, гетьманом України.

Знаний дослідник Коліївщини Петро Мірчук також писав, що «Гермайзе ставить під сумнів відомості про вибір Залізняка гетьманом, бо про це немає згадки у протоколах зізнань Залізняка перед російськими слідчими. Залізняк, каже Гермайзе,  називав себе у слідстві лише козацьким полковником. Але ж у наведеній нами цитаті із протоколу, на якій спирається Гермайзе, Залізняк відповідає на виразно сформульоване йому слідчим питання, чим він був «у тому війську». «У тому війську», відповідає Залізняк, він був полковником. Про політичне становище Залізняка, як гетьмана, російські слідчі Залізняка або не питали, або не внесли того до протоколу свідомо. Інша справа, якщо б Залізняк, Гонта або хтось інший із визначних керівників повстання на слідстві заперечив обрання Залізняка гетьманом України; але ж такого заперечення ніхто досі ніде не зустрів. А тому немає підстав ставити в сумнів, що Максим Залізняк був гетьманом України в червні-липні 1768 р.».

Щодо ролі Росії у подіях Коліївщини

Це чи не найгостріше питання, яке постає перед тим, хто хоч на мить замислювався над пошуком причин та наслідків Коліївщини. Не потрібно бути спеціалістом в галузі історії, щоб побачити прописну істину — Національно-визвольну війну придушили підступно,

Непорядно, з точки зору військової етики, а тим більше — християнської моралі. Володимир Висоцький писав: «Я не люблю ударів в спину». Придушення Коліївщини — це якраз класичний приклад цієї підступної тактики.

На всіх етапах організатори повстання вбачали в Росії якщо не партнера, то хоча б одновірців, які співчувають тяжкому становищу населення Правобережжя. Є всі підстави вважати, що Максим Залізняк не міг розраховувати на утворення на звільнених просторах нової держави. В умовах тодішньої традиції, держави мали очолювати монархи. Лише їх володарювання було правомірним. Навіть Богдан Хмельницький не міг вирішити цієї проблеми й шукав «протекції». Не виключено, що у планах організаторів був розрахунок на протекцію імператриці та утворення правобережної Гетьманщини. Це можна підтверджувати текстами «золотих грамот» чи свідченнями учасників.

Ще одним яскравим доказом сподівань на російську підтримку слугує лист Семена Неживого від 10/21 червня до командира гусарського полку Ф. Чорби: «Я, Семен Неживий, Атаман курінний уманський, видячи кривду народа православного, собравши козаків... конфедератов з України отогнал, а некоторих ляхов и жидов смерти предал. Теперича содержусь в Медведовце со всею своєю командою и ожидаю от вашего високородія милостивой резолюции: что мнє впредь поступать?».

Як бачимо, в одного з керівників повстання навіть дещиці сумніву не має у союзі з Росією. Але ще на початку повстання богуславський сотник Шелест звернувся до київського генерал-губернатора Воєйкова щодо чуток, ніби імператриця оголосила волю правобережним «хлопам». Воєйков прямо відповів: «Монархия российская очень далека от того, чтобы покровительствовать преступникам».

Хай там як, але цілком реальна ілюзія «доброго царя» простежується у сподіваннях та діях повстанців. Міф «доброго царя» породив цілковиту довіру до російських військ, які боролися із спільним ворогом — конфедератами.

Що ж відбувається під Уманню? А там 16 днів нової Гетьманщини завершуються не боєм з конфедератами, не боєм із польським посполитим рушенням, не боєм із російськими військами, а бенкетом!.. Так, саме спільним бенкетом козацької старшини та командирів російських частин! Втративши пильність і обачність, провідники повстання, як сліпі телята, душа щира, піддалися на московську гру в дружбу.

На допомогу ґенералу Кречетнікову та польським частинам ґенерала Бранницького з Лівобережжя «на истребление разорителей», як говорилося в наказі, було спрямовано карабінерський полк Ф. Чорби, Єлецький піхотний полк та кілька сотень донських і лівобережних козаків.

Ґенерал Кречетніков вирішив скористатися довірою повстанців до російських військ, як союзників у боротьбі з поляками. Знявши облогу Бару, де сиділи конфедерати, він направився до головного центру повстання — Умані. В авангарді йшов загін донських козаків під командою полковника Гур’єва, Прибувши до Умані, він заявив, що направлений допомогти повстанцям і хоче з ними рухатися на Волинь для повного винищення шляхти. Це привітно зустріли повстанці, не підозрюючи про підступні задуми одновірців.

Гур’єв розташував табір свого війська між Уманню і повстанцями. Табори стояли поряд. У той час, як донські козаки вільно ходили до табору повстанців та дружньо з ними спілкувалися, Гур’єв став таємно готувати ліквідацію коліїв. Він домовився із Залізняком про те, що вранці 26 червня обидва війська рушать у похід. У зв’язку з цим Гур’єв запропонував звезти до купи всі гармати та привести до табору всіх коней. У цей час Кречетніков зі своїми військами таємно підійшов до Умані й став у Трековому лісі. Серед ночі Залізняк, Гонта та старшина за невідомих обставин опинилися у шатрі Гур’єва й виявилися скутими у кайдани.

Потім загули бойові труби й донські козаки верхи з оголеними шаблями й криками «здавайтесь!» з усіх боків кинулися на сплячий повстанський табір. Колії кинулися до гармат та коней, але вже було пізно...

Богу дякувати, ніч була темною й більшість товариства змогла вислизнути з рук завзятих донців, але на ранок до трьох тисяч повстанців піймали та «перевдягли» у новенькі кайдани. Під час того «геройського» бою московські війська захопили 30 прапорів, 15 гармат, безліч зброї та заволоділи всіма трофеями повстанців. А їх було чимало! До Умані із усім скарбом зійшлася вся шляхта від Дніпра й далеко за Умань та всі юдеї тих просторів. Тікали ж вони не з пустими руками, а брали все найцінніше! Не судилося їм те втримати, не придалося воно й повстанцям... Навіть польських коней і волів погнали на схід... А натомість поляками полишили закутих І. Гонту, С. Шила та тисячі козаків...

З точки зору права, російські урядники чинили цілком грамотно. Російських підданих (запорожців) забрали на суд до Києва, а решту, польських підданих, віддали на розтерзання осмілілій шляхті, отцям-єзуїтам на поталу! Та чи тільки їх? Весь люд від Дніпра до Умані вчора радів звільненню, а з відходом російських частин опинився беззахисним перед помстою шляхти...

Як карали, кого і де, читайте у Коденській книзі, а коли там і на своє прізвище, ненароком натрапите, не лякайтесь... — давно було... загоїлось.

26 червня вже датуються перші протоколи допитів учасників повстання... А Коліївщина триває! Ще повним ходом діють загони Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби, Івана Бондаренка. 1/12 липня, під час переговорів із представниками полковника Ф. Чорби, ув’язнили С. Неживого, 9/20 липня у бою із військами полковника Протасова під селом Блощинці загинув Андрій Журба, того ж дня біля Богуслава здався полковнику Брінку Микита Швачка. На Ілії, 20 липня / 1 серпня Іван Бондаренко з усім загоном із-за зради опинився в руках М. Ходкевича... Уманський сотник Панько Уласенко втік до Ново-Сербії, де був заарештований і отруївся.

Так на кінець липня 1768 року московські війська ліквідували основні сили повстанців, що вийшли у травні із Максимом Залізняком із Холодного Яру. На цьому повстання не скінчилося, ще довго шляхта оглядалась...

Коли доля повстання була вже вирішеною, імператриця відверто відреклася від будь-якої підтримки цих подій. Та чи й були шанси на підтримку, особливо після розголосу про уманську різанину? Хто те знає? У Маніфесті Катерини II від 9 липня 1768 року до православного населення Правобережної України в категоричній формі заперечувалася причетність цариці до повстання. Вона називала повстанців «розбійниками, злодіями, бунтівниками спокою народу». Особливо наголошувалося, що «... скрізь і до останнього таких розбійників будуть переслідувати наші військові частини, а спійманих будуть віддавати найвищому судові для покарання, на яке заслуговують».

Звісно, для імперії поява Нової Гетманщини з її вольностями користі не мала, гра велася на всю Польщу із Литвою разом. Що та Україна! Використавши повстання у своїх геополітичних цілях, не захистивши мирних мешканців і допустивши розгул конфедератів до самої Медведівки, подавши надію на підтримку, зрештою, зрадили й віддали на поталу полякам тисячі повстанців...

Клеймити повстанців розбійниками радо бралися і москалі, і поляки... А як же інакше? І Хмельницького інакше, як розбійником, ніхто б і не назвав, якби він не був ХМЕЛЬНИЦЬКИМ, а програв першу-другу битву. Звісно, що логіка відома: програв — розбійник, переміг — ясновельможний пан Гетьман!!! Та, у будь-якому випадку, чи в праві ми, українці, назвати їх бандитами? Переконаний, що НІ! То були герої, котрі власного життя не пошкодували за ідею української державності! Та й згадаймо ту пророчу мудрість:

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний,  не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Тарас Шевченко, «Холодний Яр»

 

/За матеріалами праці Назара Лавріненка «Максим Залізняк: факти, міфи, зображення». — 

Київ: Емма, 2012. — 84 с./