У роки другої світової на Київщині діяла ОУН-УПА
- 18 липня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 587
-
У роки другої світової, окрім Червоної армії, з німецькими окупантами воювали і представники націоналістичних формувань. Нещодавно мені випала нагода побувати у Києві на зустрічі з Володимиром Покотилом, членом ОУН-УПА, який діяв на території Київської області. Вечір спогадів Київського обласного провідника ОУН 1946-1948 років та виконання повстанських пісень в честь 72 річниці відновлення Української державності 30 червня 1941 року відбувся у руському клубі «Культ Ра». Захоплюючі розповіді пана Володимира доповнювали патріотичні пісні у виконанні бандуриста, заслуженого артиста України Тараса Силенка. Прозвучали маловідомі пісні про УПА та перемоги українців над більшовиками.Володимир Покотило розповів про страшні випробування долі, які йому довелося пережити. У кожному його слові відчувалася незламність духу і відданість українському народові. 91-літній чоловік говорив про Українську Націю, про національну ідею і гордо додавав: «Я — вічний борець! Своє життя я присвятив національно-визвольній справі, тому й страху не було ніколи.» Він має справді непохитні переконання і стійку життєву позицію, чого сьогодні так бракує багатьом українцям.
До ОУН Володимир Покотило потрапив 1938 року, у визвольну боротьбу проти російської окупації сина долучив батько Кіндрат, який воював у загоні отамана Голубенка на початку ХХ ст.
Напередодні війни оунівці вели пропагандистську роботу серед мешканців сіл Київської області. Зв’язок із Західною Україною тримали через мандруючий фольклорний родинний гурт Шевченків, який виконував роль провідників. Вони, оунівці, за словами Володимира Покотила, не очікувано приїжджали на авто у якийсь населений пункт, здебільшого на базар, і проводили мітинг. Молоді юнаки закликали селян не коритися більшовицькій владі, а брати владу у свої руки і самостійно керувати своїм життям. Траплялося, що й жовто-блакитний прапор встановлювали. Під час таких зібрань люди сміливішали і також долучалися до виступаючих.
У роки німецької окупації оунівці розкидали листівки, у яких закликали червоних партизан-українців перейти на бік ОУН-УПА. А одного разу Володимир отримав доручення стати членом радянського партизанського загону, що діяв на його батьківщині — у Макарівському районі (на той час — Бишівський район). Він, ризикуючи власним життям, продовжував розкидати листівки, а потім вирішив посеред табору червоних партизан встановити жовто-блакитний прапор. Його затримали, намагалися дізнатися про співучасників, але марно, тому присудили до страти… Комісар загону Бондар порвав український стяг і зробив собі з них онучі. На розстріл Покотила вів його давній товариш. Дивом, поранений, він врятувався і дістався своїх побратимів. І хоча оунівці не вступали у бої з радянськими партизанами, цього разу відбулася відплатна бойова акція: за наругу над символом України і за знущання над їхнім другом.
З 1943 по 1946 роки Володимир Покотило очолив молодіжну ОУН у Львові. Він був вмілим організатором і керівником. Саме Покотило проводив операцію об’єднання власівців і оунівців на Західній Україні: близько півтори сотні вояків зі зброєю і оснащенням перейшли на бік націоналістів. Адже серед власівців, окрім росіян, було багато людей зі Східної України. Таку ж роботу ОУН-УПА вела й поміж вояків дивізії «Галичина». Українці повставали проти більшовицької і німецької окупацій.
Після другої світової війни, у 1946-1948 роках, Володимир Покотило знову повертається на Київщину, де очолює Київський крайовий провід ОУН. Знову разом побратимами він проводить пропагандистську роботу серед населення, бореться з комуністичним режимом, який називає «радянською системою, чекістською і дикою».
Розповів пан Володимир, як відбував багаторічне ув’язнення (з них 2 роки в камері смертників) в совєцьких таборах (Красна Прєсня, Джезказган, Кенгірі (брав активну участь в повстанні), Джезди, Теректи, Спасск, Долинка, Тайшет).
Покотило завжди брав ініціативу у свої руки, намагався повести за собою повстанців, а згодом і політв’язнів у таборах ГУЛАГу.
«Треба бути просто щирим українцем і це буде нас об’єднувати, — на своїх життєвих прикладах переконливо доводив Володимир Кіндратович. — Доки ми не зрозуміємо, що ми — господарі на цій землі, доти нами будуть керувати зайди.»
У своєму досить поважному віці Володимир Кіндратович об’єднує навколо себе молодь, ділиться спогадами і продовжує працювати. Він малює прекрасні картини, на яких зображує українське село, бійців ОУН-УПА, вершників (бо й сам багато часу провів верхи на коні). А незабаром вийде книга його спогадів «Лицарі Золотого Тризуба», у якій охоплюється період від голодомору 1932-33 років (сам автор також пережив цей період) до поневірянь його по сталінсько-брежнєвським таборам (1948-1964 роки).
Приємно, що його син Роберт поділяє націоналістичні погляди батька, добре обізнаний з історією і біографією батька, поширює інформацію про діяльність повстанців на теренах Київської області.
Все більше проливається світло на те, що на Київщині, зокрема у Бориспільському районі, діяла ОУН-УПА. Про це свідчать не лише поодинокі розповіді очевидців, а й розсекречені архівні документи, надані Київським товариством «Меморіал» Бориспільському історичному музею.
Маловідома
історія України
30 червня 1941 року в окупованому німецькими військами Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави. Здійснений Українськими Національними Зборами, що складалися з представників національного руху, за підтримки членів оунівських похідних груп та вояків батальйону «Нахтігаль».
Збори створили уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком, дещо пізніше було організовано верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.
На башті Князівської гори було піднято національний прапор.
Акт 30 червня 1941 р., хоч і був несподіваний, засвідчив усьому світові і, зокрема, Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і буде її боронити власними грудьми перед кожним, хто намагатиметься потоптати волю України. Варто зазначити, що «Актом» проголошено відновлення, а не (первинне) проголошення Української держави, тобто формально було збережено традицію існування УНР і ЗУНР (теж в екзилі) від часів визвольної боротьби 1917-1921 рр.
Звістку про відновлення Української держави понесли на Східну Україну понад 6 тисяч бандерівців, розділених на три похідні групи, які повсюди творили українську адміністрацію та осередки ОУН. Найбільший із них був на Дніпропетровщині (5 тисяч осіб), Кіровоградщині (1100), а також на Донбасі і в Криму.
Лариса Громадська
Фото автора