(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Відновлення кривавих традицій хрещення Київської Русі?

  • 21 серпня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 926
  • Автор: admin
  • 0
Нещодавно Україна відсвяткувала ювілей — 1025-річчя хрещення Русі. Та князь Володимир не перший з київських князів, хто спробував охрестити Русь. Першою відомою спробою офіційної християнізації Київської Русі вважається «Аскольдове хрещення»: ще у 860 р. князь Аскольд прийняв «нову віру». А князь Володимир — перший, хто заклав традицію проливати кров свого народу, силоміць заганяючи його до чужоземної релігії.
Християнство, як державна релігія Київської Русі, остаточно було закріплене силою державної влади у 988–991 рр. Тож на святкування 1025-річчя тих подій у Борисполі прихильниками християнської віри східного обряду було відновлено традиції князя Володимира.
Близько опівночі до прийомного відділення Центральної районної лікарні був доставлений тяжко травмований пацієнт з ознаками забоїв, з черепно-мозкової травмою, з численними колото-різаними ранами обличчя та, судячи з рівня тиску, втратою до 30 відсотків крові. Досвідчені професіонали, які багато бачили під час своєї медичної практики, одразу приступили до виконання професійних обов’язків, вирішивши, що сталося жахливе ДТП, в якому чоловіку дивом вдалося вижити.
Проте дивуванню медиків та працівників міліції не було меж, коли постраждалий, прийшовши до тями, розповів, що трапилося. Виявилося, того вечора чоловік відзначав свій день народження та зайшов до бару випити пива. На його нещастя у тому барі догулювали річницю Хрещення Русі бойовики Бориспільського полку «Верное казачество»... Докладніше про це — зі слів потерпілого В’ячеслава, 47-річного мешканця нашого міста.

— В’ячеславе, лікарі констатували у Вас струс мозку, неважко говорити?

— Та ні, нічого. Мені пощастило, що наші лікарі добре знають свою справу, тож почуваюся досить задовільно.

— Ви можете пригадати що з Вами сталося, що саме призвело до бійки?

— Бійки не було. Я ні разу не вдарив жодного з нападників. Це було побиття…

— То на якому ж підґрунті виник цей конфлікт? Може Ви якимось чином образили чиїсь релігійні почуття чи політичні амбіції?

— Ні, начебто усі були християни, мусульман та моджахедів усяких я там не зустрів. До того ж мене в дитинстві охрестили двічі. Спочатку мати у православній церкві, а вдруге — у католицькому костелі — за вірою батька. А щодо політичних поглядів, то інколи я голосую лише за «Партію Пива», за нову партію свіжозвареного прохолодного пінистого пива.
Так було і того дня. Зранку, на свої іменини, я вирішив відвідати батьків в селі. Після другого інсульту батько майже не встає і мати від нього не відходить — хіба що в церкву інколи чи до лікарні. Приїхав брат з сім’єю, син. Трохи посиділи, поспілкувались. А на вечір, приїхавши до міста, я вирішив зайти в найближчий бар, хильнути келих пива. У черзі за пивом перед мною стояв, як мені здалося, військовий офіцер, у парадній формі. Поки наливали йому пиво, мені впало в очі, що погони у нього якісь «неуставні», без означення роду військ. От я візьми та й спитай його, що це за дивина така. Відреагував він одразу якось сердито, майже агресивно, мовляв, не лізь до мене, бо отримаєш. Збентежений, я трохи відступив, та запримітив шеврон на його рукаві з православним хрестом посередині, якимось цифрами навколо та написом «Вірне козацтво». Мені б узяти собі пива та десь сісти тихенько у куточок, проте, зазвичай, людина, що приходить в бар тільки випити, ні з ким не спілкується і поводиться відлюдкувато, викликає лише негативне ставлення оточуючих.
Щоб не загострювати ситуацію, я вибачився за свою необізнаність та спитав, що означають цифри навколо хреста? Казак крізь зуби процідив: якщо не знаєш, то тобі і не потрібно знати. Я ще раз вибачився, даючи зрозуміти, що підтримувати розмову в мене намірів більше немає. Він якось пильно на мене подивився і тихо промовив щось таке, що вибачень моїх він не почув. Тут якраз бармен поставив йому бокал пива на прилавок, а мою увагу відволік інший казачок проханням дати закурити. Наступної миті я отримав удар бокалом пива від першого. Скляна кружка луснула, гострі краї полоснули по обличчі. Я пригнувся, прикриваючи голову руками, а казаки, розлючені що я не впав одразу, намагалися повалити мене додолу. Хтось зістрибнув на спину, хтось почав заламувати руки. Я якось вивернувся, відскочив у бік. Кров з голови била фонтаном, заливала очі — як пізніше дізнався, скло перерізало мененгіальну артерію.
Нападники завмерли — мабуть, не дуже хотілося пофарбувати свої парадні білі сорочки в червоний колір. Настала черга офіціантки: вона скоренько випхала мене назовні. Напевне, і її ввела в оману форма, військова виправка, погони, а може, просто не хотілося драїти підлогу.
Так і залишився я без допомоги. Дістав «мобілку», та кров одразу залила дисплей, залипли кнопки. Вийшов на дорогу, та хто ж зупиниться, побачивши у світлі фар криваве місиво замість обличчя. Хто ж захоче бруднити салон дорогої іномарки, рятуючи життя якогось нічного п’яндики… Так і рушив пішки — з вулиці Ленінградська до центру. Та біля соцмістечка я пригадав, що поруч є райвідділ міліції, то, може, там хтось викличе «швидку». Ні, не допомогло: всі карети швидкої медичної допомоги зайняті, або нема бензину. Тож сиджу на лавочці, стікаю кров’ю і дивлюся, як стікає мій час. Та раптом поруч зупинилася патрульно-постова машина. А потім — усе, як у тумані — стрімка дорога, хірургічний стіл, уколи, крапельниці до ранку, турботливе обличчя медсестри Оксани. Тож жити, мабуть, буду… А за що отримав, так і не дізнався.
Наступного ранку до лікарні завітало керівництво Міжнародної громадської організації «Вірне Козацтво» на чолі з начальником Головного штабу Ігорем Володимировичем Просвіріним. Він довго вибачався за «казацьку удаль», вдачу, та звичку «рубануть с плеча». Та, окрім, визнання, що «біс поплутав», він жодних пояснень цьому випадку не надав.

*  *  *

То що ж це за організація така, де в душах нащадків славетних козаків, біс почувається, як у себе вдома? Яка мета у неї, які цілі? Нібито зовні все пристойно. На перше місце ставлять захист православної віри. Отакої! То, може, й у церву ходять? Виявляється, не тільки. Сам Блаженніший Володимир, митрополит київський і всієї України, діяльність казаків благословив та навіть власного попа для служб їм відрядив. Тут, як то кажуть, «коментарів нема»…
А що іще? Під другим пунктом — патріотичне виховання молоді. Що ж, патріотизм — це добре, ніхто ж не буде проти, якщо малеча щиро покохає рідний край, самобутність неньки України. Та патріотизм буває різний. Який патріотизм у них? Про це розкажуть цифри на шевронах, що навколо хреста, про що питав В’ячеслав. Згадали? Якщо їх виставити в ряд, то вийде 1654! Так це ж рік, коли Богдан Хмельницький Київ здав Москві у понад трьохсотлітнє рабство! Пригадаймо, тоді, знесилений від війн, він розпустив козацьке військо та по допомогу звернувся до московського царя. Наслідки цього звернення вже відомі. Москва через кілька років ввела окупаційні війська, демократичним виборам у державі гетьмана настав кінець.
Насторожує, що «вєрноказаківці» не надто приховують своє вірнопідданське ставлення до Москви та відверто заявляють: «Україну — в зад, в Росію!». І щоб не бути голослівним нагадаємо: 14-го жовтня минулого року з три десятки «вєрноказаківців» влаштували фотосесію під прапором Росії у Києві на Софійській площі — нібито з нагоди братньої дружби між народами України і Росії. Свідками цієї події стали кілька справжніх українців у вишиванках та з відзнаками партії «Свобода», які намагалися прибрати іноземний прапор з території площі. Казаки з нагайками кинулися на «свободівців», зав’язалася сутичка…
Головний отаман «Вєрного казачества» А. С. Селіванов у своєму інтерв’ю російському каналу «Новий регіон 2» прокоментував ці події так: «Какие-то фашисты выхватили у нас флаг России и стали убегать. Наши казаки догнали этих нацистов, отработали плетьми и вернули флаг….»
Чи навмисно Селіванов плутає націоналізм з нацизмом, чи ні — невідомо. Але ставлення казаків до народу України очевидне — як до худоби. Стає зрозумілим символіка головного атрибуту «вєрноказачества» — нагайки та її призначення. Стає й зрозумілим, за що отримав В’ячеслав по обличчю, бо вибачався він на «телячій» мові. Чому бокалом? Нагайок та шашок не було у казаків з собою, все ж таки — свято, Хрещення Русі…

Олександр БОРОДИНЯ,
публіцист

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.