«Розрита могила»
- 18 жовтня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1650
-
Минає 170 років відтоді, як 29-тирічний Тарас Шевченко написав поезію «Розрита могила» — один із найвідоміших своїх творів. І не побоюся стверджувати: цей невеликий, всього на 53 рядочки, вірш належить до найпатріотичніших творів української літератури.Історія написання поезії така. У травні 1843 року Тарас Шевченко вперше після багаторічного перебування на чужині приїхав з Петербурга на Батьківщину. З рідного краю його, п’ятнадцятирічного юнака, пан-кріпосник силоміць вивіз на далеку північ як цілком безправну людину. Через 14 років завдяки величезній обдарованості, неординарній талановитості, невтомній працьовитості, допомозі Божій і добрих людей Тарас повертався в Україну. Не тільки особисто вільною людиною, але й відомим на всю імперію поетом і художником, автором книжок «Кобзар» і «Гайдамаки», п’яти поезій, серед яких — балада «Причинна», надрукованих в альманасі «Ластівка».
На той час у Наддніпрянській Україні практично не залишалося письменних людей, які б не чули імені Шевченка і не читали його творів. Якщо не надрукованих, то переписаних від руки. Вірші молодого поета викликали величезне захоплення в українському суспільстві. Вони нікого не залишали байдужим, були сприйняті народом, як свої, рідні. Легко запам’ятовувалися, оскільки за змістом, ритмікою і мелодикою мови нагадували народні пісні. Здавалося, українці давно чекали на появу такої геніальної людини, як Тарас Шевченко, і таких патріотичних, гуманістичних, високохудожніх творів. Саме тому окремі з них відразу покладалися на музику самодіяльними композиторами й поширювалися мандрівними кобзарями по Україні.
Вирушаючи в дорогу, Тарас знав, що Вітчизна чекає на його приїзд, що зустріне його, як вірного сина, як героя, який прославив її своїм щирим словом. Разом із тим, очевидно, на його уявлення про Україну, якої він давно не побачив, впливали романтичні спогади дитячих і юнацьких років.
Прибуття молодого поета на Батьківщину викликало велику радість серед шанувальників і прихильників його таланту. На запрошення поміщиків-українофілів Тарас гостював у їхніх маєтках, де спілкувався не тільки з інтеліґенцією, а й із селянами-кріпаками. Він мав нагоду вивчати життя простих людей, також розширити знання про дійсність під час кількамісячної подорожі Україною. Скрізь, де не бував, Тарас бачив не лише блиск і пишноту панських палаців, а й тяжку неволю і страшенну бідність українців, пригноблених Москвою і місцевим різнонаціональним панством. І проймався синівським співчуттям до бід і горя свого народу. А природжений протест проти будь-якої несправедливості викликав велике обурення і праведний гнів у чистій його душі.
Як людина, що гостро розумом і серцем сприймає дійсність, вміє аналізувати й узагальнювати явища і блискуче володіє словом, Т. Шевченко, здається, був зобов’язаний невідкладно ж викласти на папері свої думки і почуття з приводу побаченого в Україні. Проте, як не дивно, впродовж кількох місяців він нібито з незрозумілих причин не квапився висловити у поетичній формі свого ставлення до всіх непривабливих, темних і злих сторін української дійсності.
У той час Тарас заводив нові знайомства, активно спілкувався з людьми, багато малював. Може, він щось і писав, але не оприлюднював, не давав нікому читати, бо ставився дуже вимогливо до своєї творчості. Безперечним є те, що в поетовій душі тривала якась невидима для сторонніх внутрішня робота. Адже Т. Шевченко не належав до числа тих «віршомазів», які щодня пишуть десятки чи сотні маловартісних рядків. Писав він рідко, але вагомо. Всі його твори — змістовні, ідейні і високохудожні.
Очевидно, Тарас напружено чекав приводу для викладу думок та емоцій на папері, шукав доречні слова і поетичну форму. Потрібен був якийсь зовнішній поштовх до того, щоб усе наболіле, що зібралося на душі, зафіксувати у сконцентрованому вигляді. Такий привід знайшовся аж у жовтні. Їдучи з Яготина, де він гостював у родини Рєпніних, у Березань до фольклориста Платона Лукашевича, Тарас побачив, як неподалік шляху прислані владою люди розкопували давню могилу. Невідомо, ким вони були —археологами чи шукачами скарбів.
Численні високі кургани, насипані у прадавні часи мешканцями цього краю, нашими попередниками, «старими батьками» на місцях поховання своїх вождів, ще й нині трапляються на полях і навіть у селах Баришівського, Бориспільського, Яготинського і Переяслав-Хмельницького районів. Тоді ж, 170 років тому, було їх значно більше. Звісно, Т. Шевченко не був ретроградом, ніколи не виступав проти розкопок стародавніх могил з науковою метою. Про це свідчить його відомий вислів: «археологія — таємнича мати історії».
Але саме неподалік однієї з таких розкопаних могил біля Березані стався блискавичний, вулканічний вибух поетових емоцій, почуттів, пристрастей. Він раптом усвідомив, що Україна, потрапивши під владу російського царизму, сама стала подібною до величезної могили, в якій поховані народні сподівання на кращу долю. Крім того, маємо пам’ятати, що в народній свідомості, особливо в мешканців лісостепу стародавні могили виступали не тільки невід’ємним елементом краєвиду, а передусім — символом предківської слави, історичної пам’яті, заклику повернути втрачену волю.
«Розрита могила» — вірш вищою мірою патріотичний за змістом і революційний за духом. Він вартий десятків і багатьох сотень творів менш талановитих авторів, які теж писали про тяжке життя нашого народу під окупаційним московським гнітом. Але ніхто до Тараса Шевченка ні в українській, ні навіть у світовій літературі не висловлював у такий спосіб синівської любові до поневоленої Вітчизни. У цій поезії у довершеному вигляді втілено ті ідеї, які автор заклав у більш ранніх творах. Тарас прекрасно усвідомлював, що цензура нізащо не допустить вірш до друку, тому він уперше був надрукований аж через 16 років у Німеччині.
Композиційно твір нагадує діалог — коротке запитання автора і розгорнута відповідь України про причини своєї недолі. Починається вірш як молитва. Поет звертається до сплюндрованої, але дорогої Батьківщини найніжнішими словами, що йдуть з глибини серця: «світе тихий», «краю милий», «моя Україно», «мамо». З уявної відповіді матері-Вітчизни випливає, що причиною нещасть України стала втрата нею державності й перехід з вини Богдана Хмельницького у підлеглість Московії. Саме через це не український народ, а окупант-москаль господарює в нашій Батьківщині. Ось тому багатствами України заволоділи різноплемінні зайди, а її сини вигнані на чужину. Ворог не поводив би себе так підло й нахабно, якби йому не допомагали перевертні й недолюдки «матір катувати».
Закінчує поет свій вірш сподіванням на те, що воля ще повернеться в Україну, а плач і журба проминуть. Отже, Тарас Шевченко навіть у найчорнішу добу чужоземного гноблення і плюндрування України окупантами вірив у її світлу долю. Свою віру він передав читачам. Поезія поширювалася в рукописній формі й відразу здобула велику популярність.
Вірш «Розрита могила» започатковує новий, яскравіший період у творчості поета. З нього видно, що радикалізація Шевченкового світогляду значно поглибилася. У його свідомості викристалізувалася національна ідеологія. Настав час розквіту і зрілості таланту. Слідом за «Розритою могилою» через чотири місяці у Москві він напише ще радикальніший і патріотичніший вірш «Чигрине, Чигрине». А далі настає період «трьох літ», впродовж яких з’явиться низка творів-шедеврів, які могли б стати окрасою будь-якої світової літератури!
Окупаційна влада завжди страшенно боялася протесаного пафосу й бунтарського, патріотичного духу у творчості поета. І не тільки московсько-царська. Але й радянсько-комуністична. Остання, на словах лицемірно визнаючи геніальність і революційність Тараса Шевченка, під час видання його творів, безпардонно вилучала з них деякі поезії, в тому числі й обидві, згадані вище, інші перекручувала, викривлювала їхній зміст.
Вважаю, що українським політикам, особливо найвищим посадовцям, щоб правильно керувати державою, треба щодня уважно читати, навіть ретельно вивчати твори нашого геніального поета і мислителя. Щоб міцно затямити, чим завжди оберталися для України «союзи» з Москвою. Щоб ніколи не забувати, що насправді за її улесливими, «медоточивими» словами про братерство, дружбу, стратегічне партнерство, готовність прийти на допомогу тощо, стоїть зухвалий, нахабний намір накинути на Україну нове ярмо. Тому перш ніж ухвалювати доленосні політичні рішення, зокрема з питань геополітичного й цивілізаційного вибору України, вони мають «радитися» з нашим національним пророком Тарасом Шевченком.
Отож знаймо: великою неправдою є те, що причинами народної бідності, перманентних економічних, фінансових і соціальних криз, усіх негараздів і невдач є брак ресурсів, технологій, ринків, золотовалютних резервів тощо. У чому нас настирливо силкуються переконати найвищі посадовці. Для всіх, хто має уявлення про світовий досвід руху держав і народів до процвітання, очевидним є таке. Найголовніша і справжня причина ганебного відставання України від інших, благополучних країн Європи і світу — елементарна відсутність розуму, моральності, мудрості, професіоналізму й патріотизму в керманичів.
Якби впродовж усіх років незалежності країною керували державники, духовні українці, люди шевченківського гарту, а не перевертні й недолюдки, «раби, підніжки і грязь Москви», різнонаціональні злодії, шахраї і пройдисвіти, вони б твердо усвідомили: Україна — держава самодостатня. А її народ — талановитий, працьовитий, дбайливий і мудрий — нічим не поступається своїм заможним і щасливим європейським сусідам. Тому має жити не гірше за них. А з урахуванням географічного розташування України, її колосальних природних багатств і високої освіченості громадян — навіть значно краще. Стає очевидним: нам для щасливого, заможного комфортного життя не потрібні ні найдорожчий у Європі російський газ, ні москвоцентричне тлумачення історії, ні їхня мова, церква і «звйоздна культура» на всіх каналах телебачення. Ні, зрештою, навіть їхній флот у Севастополі. Найбільше нам потрібна своя, рідна українська, шевченківська влада. Тож, як і Тарас Шевченко півтора століття тому, нетерпляче чекаємо приходу апостолів «правди і науки» і появи біля державного керма нашого Вашингтона з «новим і праведним законом».
9 жовтня ц. р. з нагоди 170-тиріччя написання «Розритої могили» у м. Березань відбулися святкові заходи. Ініціатором їх проведення виступив відділ культури міськвиконкому. До березанців того дня долучилися численні гості — представники патріотичних об’єднань із довколишніх міст лівобережної Київщини — Баришівки, Борисполя, Переяслава-Хмельницького, Яготина, Згурівки. Для участі в ювілейних заходах приїхали також кияни. Серед них — члени спілки офіцерів України на чолі зі своїм головою, капітаном першого рангу, народним депутатом другого скликання Євгеном Лупаковим, прибув також перший заступник голови Народного руху України, член Центрального правління ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, народний депутат України п’яти скликань Іван Заєць, науковці, журналісти.
Того дня тричі у виконанні представників трьох поколінь лунав вірш «Розрита могила». Спочатку в актовій залі місцевого краєзнавчого музею його продекламувала 92-річна Галина Рих, фундатор і незмінний директор музею, чудовий шевченкознавець, заслужений діяч культури України. Біля підніжжя кургану, насипаного на місці, де стояла давня могила, вірш натхненно прочитав 12-тирічний школяр Влад Чернявка. Але особливо виразно, дуже емоційно й артистично поезію прочитала Римма Товкайло, режисер переяславського самодіяльного народного театру.
Усі присутні на заходах своїми душами відчували, як раділа свята Тарасова душа, споглядаючи з небесної високості, що ми того дня вшанували його пам’ять. Крім того, вважаємо, що саме наш захід започаткував всенародне відзначення 200-річчя від дня народження великого сина України.
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
067-76-97-352