Людина, яка хотіла розбудити народ
- 22 листопад 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 928
-
Василь Лукич Лукашевич загніздився в історію не тільки тим, що походив із родової козацької старшини, а й тим, що хотів просвітити й розбудити народ, посіяти в ньому зерна національної свідомості і відірвати Україну від Росії, проголосивши її республікою. Далеко не все вдалося йому зробити, але він один з перших бориспільців став на шлях змовників. Його вважають ймовірним знайомим Т. Г. Шевченка й автором «Історії Русів». Адже він був одним найосвіченіших діячів своєї епохи. Небагато відомостей маємо про його життя і діяльність, але й те, що відомо, заслуговує уваги сучасного читача.
У масонській ложі
До політичної діяльності Василя Лукашевича навернув Михайло Миколайович Новиков — один із організаторів «Союзу благоденства», палкий республіканець, племінник відомого журналіста, видавця і масона Миколи Івановича Новикова, покараного за просвітницьку діяльність п’ятнадцятьма роками відсидки у Шліссельбурзькій фортеці.До 1816 року Михайло Новиков жив у Петербурзі. Того ж року приїхав у Полтаву на посаду директора канцелярії генерал-губернатора, князя М. Г. Репніна і заснував масонську ложу «Любов до істини». До неї долучилися представники дворянських кіл.
Декабрист М. Муравйов-Апостол під час слідства говорив, що «Новиков заснував у Полтаві масонську ложу, яка служила розсадником для таємного товариства, до неї приймав він малоросійських дворян і найосвіченіших з них вводив у «Союз благоденства», а П. Пестель називав Новикова першим автором проекту республіканської конституції для Росії.
На одному із засідань ложі 1818 року Лукашевич зустрівся з видатним письменником Іваном Петровичем Котляревським.
— Радий познайомитися з вами, пане добродію,— подав правицю Котляревський, і руки схрестилися у гарячому потиску. — Давно чув про Ваше славне козацтво. Кажуть, одчаяками були, коли гнали французів.
— Не перебільшуйте, пане Іване… Мої хлопці — звичайні молодці. Хочете сказати, що це ви про них писали,— в голосі Лукашевича прозвучала нота іронії. І він продовжив:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять.
Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Полтавська ложа існувала недовго. Щойно відкрилася 30 квітня 1818 року, а вже 12 березня 1819 вийшло повеління царя її закрити. Поява такої на півдні Росії, тобто в Україні, справді налякала царя, і він не забарився зі своїм високим повелінням. У той же час на терені Росії ложі існували до 1822 року, і лише тоді за наказом Його Величності припинили свою діяльність.
Генерал-губернатор, князь М. Г. Репнін, виконавши наказ про закриття ложі, доповідав начальнику головного штабу П. М. Волконському, що інших масонських лож в Малоросії немає, зокрема в тій її частині, що перебуває під його опікою. Він вважав за необхідне не тільки доповісти вищому начальству, а й висловити своє ставлення до подібних таємних організацій. «Я був байдужий по совісті і правилах моїх до всякого таємного товариства,— писав він у доповідній записці,— я ніколи не сприяв малоросійським ложам, але й не забороняв тут декільком членам відкрити таку, тому що заснована вона з дозволу петербурзької «Астреї», підвідомчій міністерству поліції, а отже, з відома оного». За інформацією постійних наглядачів над полтавською ложею, в ній нічого протиурядового не відбувалося, але Микола Григорович Репнін, знаючи волю його високості, заявив: доки він буде керувати Малоросією, в ній не з’явиться жодна ложа.
Категоричність заяви генерал-губернатора не давала права ні на які поступки. Щось робити проти волі князя, значить наражатися на небезпеку.
Після закриття ложі Лукашевич з Полтави повертався до Борисполя і по дорозі заїхав у Золотоношу до свого давнього приятеля Гриневича, якого два роки тому захищав у суді. Це було в 1817 році. У володінні Гриневича селяни вбили керуючого. Почалося слідство. Золотоніський повітовий суд викликав Гриневича на допит. Але той занедужав так, що не міг піднятися з ліжка. Тоді генерал-губернатор, кн. Репнін, відповідальний за порядки в краї, розгнівався на Гриневича і наказав доставити його на судове засідання. І тут Лукашевич вступився за старого і хворого приятеля.
«Вельмишановний князю!— просив він генерал-губернатора.— Гриневич немічний і не може бути причетний до вбивства. Замах звершився без його відома, з волі неблагочестивих людей, що скористалися нагодою вияву злості. Надіюся, що справа ця дійде справедливого і милостивого розгляду Вашого, тільки Гриневичу терпляче виглядати кінця своїм бідам, якщо доля людська не представить його перед судом Божим».
Клопотався за Гриневича і золотоніський провідник дворянства Павло Іванович Булюбаш, але їм так і не вдалося розчулити кн. Репніна, який знав справжнє становище селян у цьому володінні і не терпів несправедливих утисків з боку Гриневича. Як чесний, правдивий і добропорядний Микола Григорович розумів намагання Лукашевича і в листі до нього писав:
«Лист Ваш з клопотанням за Гриневича я одержав і вважаю собі правом сумніватися в донесенні «сотоварища» Вашого золотоніського предводителя, я не можу із службового обов’язку мого і совісті послабити суворість наказу, написаного мною у цій справі… Гриневичі лише тим виправдають себе, якщо доведуть, що селяни їх не були виснажені, а від одного тільки буйства здійснили вбивство, а тому, як наслідок цього, так і цьому обґрунтовані донесення надійшли неправдиві… Поважаючи Вашу допомогу і довір’я свідчень Ваших про стан самого Гриневича, якого я теж знаю, що він у справі сам менше винний, ніж його дружина, я дозволяю їй лишатися вдома до першого грудня, але не інакше, як під наглядом земської поліції про невиїзд її із села.
Зі щирою повагою і зізнанням, кн. Репнін.
Листопада 17, 1817 р. Полтава».
Роздумуючи про події, пов’язані із закриттям ложі, Лукашевич наближався до Золотоноші. Він не хотів турбувати Гриневича полтавськими новинами, просто вирішив провідати старого знайомого, життя якого згасало в самоті і недузі.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде