(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

«Я хліб не здам. Я не допущу, щоб мої колгоспники мерли з голоду…»

  • 22 листопад 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 350
  • Автор: admin
  • 0
Сайт Центру досліджень визвольного руху повідомляє, що до друку готується книга «Людяність у нелюдяний час» – про людей, які рятували співвітчизників у часи голодомору. На сайті також опубліковано розділ з тієї книги «Доброчинці в лихоліття Голодомору» — його уривки, тобто маленькі розповіді про окремих сподвижників, пропонуємо нашим читачам. Тут ідеться про людей, які, маючи хоч якісь повноваження і змогу, та ризикуючи власним життям, рятували від смерті тих, у кого кремлівська влада забирала все до зернини. Рятували попри те, що звіряча влада намагалася знищити і цих відважних.

Голови колгоспів, замість «боротьби та мобілізації колгоспників на виконання рішення ЦК і РНК про здачу хліба державі», відважувалися нагодувати колгоспників та інших робітників, таємно приносили сусідам дерть, макуху. Траплялося, голови колгоспів при обмолоті допускали висипання зерна у полову та солому і таким способом зберігали його для села; видавали колгоспникам на трудодні більше зерна, ніж було передбачено, забивали худих і слабких коней та роздавали м’ясо. Часом списували картоплю як відходи, вивозили возами за село її для того, щоб люди могли забрати. Таких «зрадливих» більшовики одразу арештовували за… грабунок державного майна (!!!), засуджували до розстрілу, який часом замінювали засланням, або ж відразу, без суду і слідства, відправляли до медведів. Звідти не поверталися...

Яків Дробот (с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області) працював головою колгоспу. Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Він роздавав зерно, організував громадську кухню та випікання хліба для селян. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців — вигнав буксирну бригаду.

Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу. У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. У 1943 році його розстріляли німці.
Василь Заплюсвічка (с. Шумили Лебединського району Сумської області) працював мірошником колгоспного млина. За наказом керівництва колгоспу вночі змолотив зерно, а вже вранці колгоспникам видали по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через кілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба та без суду і слідства відправили у концентраційні табори Мурманська і Сахаліну, звідки Василь Миколайович не повернувся.

Іван Картава (смт Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області) працював лікарем у Березнегуватській лікарні, залишав людей в лікарні, де їх годував, ділився з хворими харчами з власного пайка.

Палагія Кислян (с. Бендзарі Балтського району Одеської області) — дружина голови сільської ради. Таємно від чоловіка брала з дому продукти та носила сиротам. Окрім цього, попередила селян про майбутні обшуки та виселення.

Василь Клименко (с. Олександрівка Пирятинського району Полтавської області) був головою колгоспу, протягом 1932–1933 рр. разом із головою сільради Петром Харченком врятував більшість односельців від голодної смерті. Роздали колгоспникам зерно на трудодні, організували в селі громадське харчування, створили громадські кухні, де щодня варили затірку. А наприкінці зими 1932–1933 року, коли всі запаси їжі в селі закінчилися, голова колгоспу вивів свою власну корову, наказав її забити, і з цього м’яса готували страви для селян.

Павло Клименко (с. Радивонівка Великобагачанського району Полтавської області) 1933 року витягнув із ями, у яку скидали тіла померлих з голоду, ще живого незнайомого чоловіка. Павло Клименко поділився із незнайомцем своїми харчами, забрав його додому, виходив, врятував від смерті.

Йосип Козоріз (с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області) у роки Голодомору працював бригадиром місцевого колгоспу. Попри те, що у його сім’ї росло шестеро власних дітей, узяв до себе ще одинадцять сиріт та виходив їх. Ділився чим міг і з іншими дітьми села.

Андрій Маловічко (с. Грунь Охтирського району Сумської області) працював головою колгоспу «Більшовик». Відмовився віддавати останні запаси зерна в рахунок хлібозаготівель, заявивши: «Я хліб не здам. Я не допущу, щоб мої колгоспники мерли з голоду». За спогадами, самостійно здав партквиток. Незважаючи на те, що село було записано на «чорну дошку», мужність голови колгоспу дозволила його мешканцям вижити.

Наталія Очерідник (селище Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області) врятувала від голодної смерті покинуту дитину. Після смерті батьків з голоду 12-річна Наталка разом із старенькою бабусею вирішили у пошуках порятунку виїхати із села. На залізничній станції Нижні Сірогози їм підкинули немовля-дівчинку. Бабуся запропонувала віддати дитину міліціонерам, але Наталка наполягла залишити дитину в себе. Доля закинула Наталку із бабусею та немовлям у Казахстан, де бабуся померла. Наталка залишилась із маленькою дитиною на руках. Їй довелося дуже важко працювати, щоб вижити та врятувати Тетянку. Пізніше Наталка з дитиною повернулася в Україну.

Адольф Шардт (селище Божандарівка (нині — смт Щорськ) Криничанського району Дніпропетровської області) працював директором школи. Разом із своєю дружиною Єлизаветою Францівною та братом Іваном Станіславовичем організував харчування для усіх школярів (500 чоловік). У їдальні годували кукурудзяною кашею. Учителів арештували влітку 1932 року і більше вони у селоне повернулись.

Газета «ВО «Свобода»,
№ 176 від 22 листопада 2012 р.

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.