(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Доля до нього ніколи не була милосердною

  • 30 січня 2014
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 610
  • Автор: admin
  • 0
До Павла Чубинського доля ніколи не була милосердною. Короткий життєвий і творчий шлях видатного українця не пролягав через трояндовий квітник. Він простирався крізь густі тернові зарості. І цим нагадував страдницький шлях Тараса Шевченка — його старшого сучасника, творчість якого завжди надихала П. Чубинського на жертовну безкорисливу працю задля визволення України.

Російський царизм вважав Павла Чубинського своїм ворогом і нещадно переслідував. За активну громадсько-політичну і творчу діяльність, зокрема, за вірш «Ще не вмерла України ні слава, ні воля..» його, як небезпечного бунтівника, що пробуджував національну свідомість народу і закликав українців до повстання проти окупаційної московської влади, ще молодим за наказом царя було вислано до Архангельської губернії.
Адже у своєму високопатріотичному творі 24-річний автор закликав українців до рішучих революційних дій. Зокрема, закликав сучасників стати «України славними синами», боротися «за свою свободу», «братися за діло», відгукнутися на заклики героїв-попередників, славних козаків, які «із могили нас зовуть на святеє діло», наголошував, що «пора встати, пора волю добувати!», брати приклад з тих народів, які вже «за зброю взялись». У вірші П. Чубинський відкрито називав ворогів, проти яких треба виступити, щоб «вернути…волю», — «москалів поганих» і закликав: «Хай же гинуть вороги, хай воля настане!» Отож сміливе звернення до сучасників не миритися з тим, що в Україні нахабно господарюють чужинці, що треба повалити їхню владу і самим назавжди «запанувати у своїй сторонці», неабияк налякало окупаційну владу.
Саме тому в документі про позасудову розправу не було зазначено терміну покарання. А це можна трактувати як намір царату назавжди вигнати «небезпечного агітатора й сепаратиста» П. Чубинського з милої України на чужу й холодну Північ.
Проте бориспілець Павло Чубинський, як українець козацького роду, не занепав духом, не дозволив труднощам зламати себе, не здався на милість лихої долі. На Архагельщині він виявив талант вченого, журналіста, організатора. І багато працював: проводив етнографічні і статистичні дослідження, описував побут, звичаї та особливості господарювання тамтешньої людності — поморів, карелів і фінів. Для цього багато їздив тим холодним і похмурим краєм. Цікава деталь: саме за ініціативою П. Чубинського і за зібрані ним кошти було відкрито школу в рідному селі Михайла Ломоносова. Завдяки величезним науковим напрацюванням, які дістали високу оцінку в академічних колах, за допомогою впливових вчених через сім років він усе-таки отримав дозвіл повернутися на Батьківщину. Щоправда, приїхав додому хворим, бо під час виснажливої праці в суворому, холодному краї підірвав здоров’я. Він писав: «Я працював на Півночі без відпочинку».
В Україні Павло Чубинський змінив тактику визвольної боротьби. Він вирішив за доцільне відмовитися від радикалізму. Але це не була зрада ідеалів молодості. Для П. Чубинського стало зрозумілим, що спочатку народ потрібно просвітити, підготувати до майбутньої боротьби за волю. Перш ніж дати людям в руки шаблі і гвинтівки, їх потрібно озброїти ідейно і теоретично. У народу треба пробудити почуття національної і людської гідності.
Очевидно, неабиякий вплив на зміну тактики визвольної боротьби мав розгром царизмом польського повстання 1863, 1864 рр. на Правобережній Україні. Поразка повстанців продемонструвала спроможність влади за допомогою військової сили придушити навіть добре організований збройний рух. В Україні ж відбувалися поодинокі селянські виступи проти панів. До організованого масового революційного руху було ще далеко.
Тому на прохання Географічного товариства він за два роки організував три етнографічні експедиції Україною. Виявляючи невичерпну енергію і невтомну працездатність, зібрав під час них колосальні за обсягом матеріали — етнографічні, фольклорні, мовознавчі, статистичні. Вчений здійснив великий науковий подвиг! Згодом зібрані матеріали побачили світ у 7-томному зібранні його творів.
Ось що писав про свою працю сам автор: «Я намагався не оминути увагою жодної сторони народного життя… Завжди стежив за фонетичними і граматичними особливостями говорів, змінами побутових умов… звертав особливу увагу на обрядові пісні та казки міфічного змісту; описував обряди… збирав відомості про економічне становище селян, про заробітну плату, про промисловість… Записав близько чотирьох тисяч обрядових пісень. Обряди, пов’язані з родинами, хрестинами й похоронами, я записав у кількох місцях; весілля описане більш ніж у 20 місцях, казок записано близько 300… про говори зроблено записи більш ніж у 60 місцях…».
Дослідники справедливо зазначали: впродовж короткого часу П. Чубинський з невеликою групою помічників зібрав таку величезну кількість етнографічних матеріалів, якої доти не вдавалося зібрати навіть великим науковим товариствам за багато років.
Отже, своєю науковою діяльністю Павло Чубинський ідейно і світоглядно готував майбутню Національно-визвольну революцію. Хоч і не дожив до Визвольних змагань 1917–1921 рр. Творами з етнографії він неспростовно доводив: українці — окремий самобутній слов’янський народ, що відрізняється від західних і східних сусідів великою сукупністю характерних ознак. Він має свою неповторну мову, самобутню, оригінальну культуру, особливий менталітет. І на рівні з іншими народами має законне право на власну національну державу.
Своїми фундаментальними творами П. Чубинський завдав нищівного удару по підтримуваних владою фальшивих гіпотезах псевдонауковців про нібито похідний характер українства щодо московства.
П. Чубинському належить величезна заслуга у відкритті в Києві Південно-Західного відділу Географічного товариства. Завдяки його старанням Відділ став науковою установою, в якій працювали найосвіченіші українці того часу.
Але й в Україні аж до останніх днів свого короткого життя Павло Чубинський не мав справжньої волі. Він повсякчас перебував під наглядом поліції. Його активна наукова і громадська діяльність неабияк налякала антиукраїнську владу. Вона розгледіла в його особі «лідера українофільського руху, небезпечного агітатора, революціонера і націоналіста». Тому 1876 року одночасно з виданням сумнозвісного Емського указу, спрямованого на придушення української культури, згідно з особливим урядовим розпорядженням П. Чубинському було заборонено проживати в Україні.
Проте царат не наважився вислати вже відомого у світі вченого-етнографа на далеку північ імперії вдруге. Покарання було м’якшим: йому запропонували роботу в одному з міністерств у Петербурзі. Це був різновид політичної репресії. Бо замість продовжувати наукову роботу на Батьківщині, писати статті і книги, служити українському народові, його примусили перейти на осоружну чиновницьку роботу.
На жаль, виснажлива праця, важкі поневіряння остаточно підірвали здоров’я Павлові Чубинському і вкоротили йому віку. Помер він, як і Тарас Шевченко, у розквіті творчих сил і таланту. Відійшов у засвіти, маючи всього 45 років. Не встигнувши зробити багато чого із задуманого. Хоча зробленого П. Чубинським вистачить для того, щоб вважати його праці видатним науковим досягненням, а його самого навіки зарахувати до числа найвеличніших діячів української культури й науки не тільки ХІХ ст., але й усіх часів.
Ще за життя П. Чубинського його наукові праці з питань етнографії були поширені як на території Російської імперії, так і за кордоном. Як науковець, він отримав всесвітнє визнання. На міжнародному етнографічному конґресі, що відбувся в Парижі 1875 р., П. Чубинський був нагороджений золотою медаллю за праці з етнографії.
За словами Івана Франка, праці Павла Чубинського є «живою картиною життя і побуту українського люду з його звичаями, характером, світоглядом, з його радістю і безмірною тугою».
У роки більшовицького безумства на ім’я і творчість Павла Чубинського було накладено суворе табу. Окупаційна влада, ведучи оскаженілу боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму», посмертно зарахувала видатного українця до числа непримиренних своїх ворогів. Його твори було вилучено з бібліотек. Надмогильний пам’ятник П. Чубинському на Книшовому цвинтарі Борисполя було зруйновано. Гранітну плиту і мармуровий постамент «будівники світлого майбутнього» поклали у фундамент якоїсь колгоспної комори. Безбожні вандали безжально знищили вершинний елемент пам’ятника — філігранної роботи бронзовий хрест. Місце, де була могила, зрівняли із землею.
Садибу Чубинських на хуторі Нова Олександрівка (нині — село Чубинське) ще на початку 1920-х було розграбовано, а в часи колективізації й усі будівлі дощенту знищено. На місці, де стояв житловий будинок ученого і в якому неодноразово гостювали світочі української культури, сиротливо лежить нині камінь з табличкою, напис на якій нагадує, хто тут колись проживав. Єдине, що дивом збереглося, — понад три десятки могутніх дубів — залишок колишньої діброви, насадженої ще понад 150 років тому Павловим батьком — Платоном Чубинським.
Таке вороже ставлення з боку влади до імені і творчості П. Чубинського тривало аж до кінця 1980-х років. Лише в період відчутного політичного ослаблення комуністичного режиму стало можливим вшанувати видатного українця.
Одними з перших це зробили члени місцевих осередків Народного Руху України і Товариства української мови. Навесні 1989 року ми, долаючи спротив місцевого комітету компартії, насипали на Книшовому кладовищі символічну могилу П. Чубинського і встановили на ній дубовий хрест. Того ж року в Борисполі з ініціативи київської і бориспільської патріотичної громадськості було урочисто відзначено 150-тиріччя з дня народження Павла Чубинського. У заходах узяли участь видатні науковці, літератори, артисти, громадські діячі. Промовці констатували, що головним завданням наших сучасників є невідкладне повернення творчої спадщини ювіляра українському народові, задля якого він жив і працював: передусім перевидання його творів, а також відновлення родової садиби і створення в ній музею.
Відтоді проминуло 25 років. Доречно запитати: а що ж зроблено впродовж чверті століття? Чи достатньою мірою нинішнє покоління українців, у тому числі і навіть передусім — влада вже давно суверенної України! — вшановує одного з найвидатніших будителів національного Духу? Висновок такий: ми перебуваємо в неоплатному боргу перед безсмертною пам’яттю славетного попередника. Чим пошвидше повернути цей борг — громадянський, патріотичний і християнський, моральний обов’язок наших сучасників.
На жаль, незважаючи на численні нормативно-правові акти найвищих органів державної влади — президентські укази, постанови Верховної Ради і Кабміну — про видання творів і відбудови садиби видатного українця, у рамках поновлення справедливості щодо П. Чубинського зроблено мізерно мало. Його твори досі не перевидані. Щодо садиби, то гірко стає від споглядання сумної картини. До ділянки землі, на якій колись стояла проста, майже селянська хата Чубинських і кілька господарських споруд, зусібіч нахабно підступають багатоповерхові житлові будинки. Трапляються серед них гігантських розмірів муровані палаци нинішніх господарів України. Нема жодної гарантії, що гіллясті дуби — ці єдині величні свідки і грізна варта славної минувшини — невдовзі будуть спиляні і спалені в чиїхось камінах, а на зарослій нині травою ділянці за рік-півтора виростуть маєтки-фортеці новітніх «укрАїнцев».
Щоправда, останнім часом зажевріла надія на те, що садибу таки буде відновлено. Завдяки спільним зусиллям місцевої влади і патріотичної громадськості, яка завжди намагалася зрушити це питання з мертвої точки, за спонсорські кошти уже цього року на місці, де стояв житловий будинок Чубинських, розпочнеться спорудження будівлі, яка зовнішнім виглядом та інтер’єром нагадуватиме автентичну.
Маємо надію, що до 180-річчя Павла Чубинського вдасться відбудувати всю садибу і в ній буде відкрито Музей видатного громадсько-політичного діяча, вченого і письменника.

Анатолій КОВАЛЬЧУК,

067-76-97-352

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.