До Дня української писемності й мови
- 06 листопад 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 392
-
Ще 1997 року тодішній Президент Леонід Кучма видав указ про відзначення 9 листопада Дня української писемності й мови. Дату свята було приурочено до дня вшанування нашого першого письменника й історика Нестора-літописця. Зазначу: нормативний документ було ухвалено у відповідь на численні звернення патріотичної громадськості, зокрема просвітян, з вимогою піднести престиж нашої мови.Вітаючи читачів поважної газети зі святом, звертаю увагу всіх на два важливі моменти. Цьогоріч, вперше за 17 років, День української писемності й мови відзначаємо в умовах величезної загрози, що, неначе чорна хмара, нависла не тільки над нашою державою, а й українським народом, нашою мовою й культурою. Адже кремлівський ворог розпочав війну проти України з конкретною метою: остаточно знищити нашу державу, фізично й духовно поневолити українську націю, примусити її відмовитися від рідної мови, своєї національної культури, щоб зрештою злити нас з москалями «в єдіном руском морє-мірє», смердячому, брудному і кривавому. Адже на тимчасово загарбаних агресором територіях окупанти примусово закривають школи з українською мовою викладання, забороняють діяльність українських патріотичних організацій, в тому числі просвітянських. Переслідують усіх християн — вірних церков, де богослужіння відбувається українською мовою — УПЦ КП і УГКЦ. Маємо тисячі фактів грубого психологічного і фізичного тиску на людей, які розмовляють українською і не збираються на догоду нахабному агресору зрікатися своєї національної ідентичності. Такого брутального хамства, злочинного переслідування українців Криму й Донбасу не демонстрували під час Другої світової війни навіть німецькі окупанти. З цього робимо логічний висновок: московсько-путінський фашизм є для нас, а отже і для світу, набагато гіршим і небезпечнішим злом, ніж гітлеризм.
По-друге, 28 жовтня ц. р. минуло 25 років із дня прийняття Верховною Радою УРСР «Закону про мови в УРСР», одного з найважливіших документів, законодавчого органу влади в останній період перебування України у складі Московсько-більшовицької імперії. Адже вперше за багато десятиріч московської окупації було прийнято закон, що надав українській мові статус державної. Доречно згадати, що його приймала Верховна Рада, яка на 80 % складалася з членів компартії. Звісно, прогресивний для того часу документ було ухвалено не тому, що депутати-комуністи миттєво перетворилися на українських патріотів. Цьому сприяла низка факторів. Зокрема, те, що на той час уже понад півроку діяло Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (нині ВОТ «Просвіта»). У вересні того ж року було утворено Народний Рух України. Статут Товариства і програма НРУ містили статті про державний статус української мови в Україні. З цими фактами мусила рахуватися тодішня Верховна Рада. Крім того, за надання українській мові статусу державної наполегливо виступала громадськість.
Задовго до історичної дати проект закону було опубліковано у демократичній пресі для всенародного обговорення. Газети «Вечірній Київ» і «Літературна Україна» в кожному номері друкували листи читачів зі своїми пропозиціями й доповненнями до законопроекту. Його положення обговорювалися на зібраннях громадськості за місцем праці і проживання. А також — на велелюдних мітингах. Один із таких мітингів відбувся на стадіоні «Колос» у Борисполі. Його проведення ініціювали активісти місцевих осередків Товариства української мови і НРУ. Добре памятаю, який великий ажіотаж відбувався довкола цієї події. На мітинг прийшли всі керівники міста й району, парторги більшості підприємств, замполіти військових підрозділів. За вказівкою влади на мітинг прийшли директори шкіл і вчителі української мови й літератури. Було чимало, як тоді говорили, «осіб у цивільному».
Складалося враження, що влада боялася якогось непедбачуваного сценарію заходу. В очах її представників проглядалися страх і цікавість. Страх перед неминучими змінами, які загрожують втратою посад і всіх пов’язаних з ними привілеїв. Разом з тим їм було цікаво зблизька побачити бориспільських «націоналістов-бендеровцев». Проте мітинг пройшов доволі спокійно. Представники Руху говорили про нагальну потребу розширити права Української РСР у всіх сферах життя, зупинити зросійщення українців, поновити справедливість у мовному питанні. Представники компартії, які зобов’язані були проводити в життя вигадані кремлівськими маразматиками теорії про злиття всіх націй, смерть їхніх мов і створення на цій базі «нової історичної спільноти — безнаціонального радянського народу» з єдиною московською мовою, понад усяку міру підкреслювали свій інтернаціоналізм. Їхні виступи були переповнені цитатами з творів Леніна, програми компартії, рішень партійних з’їздів і пленумів. Ці люди не наважувалися звертатися до земляків зрозумілою мовою. Незважаючи на це, ми домоглися, щоб резолюція мітингу містила заклик до ВР надати українській мові статус державної.
Закон про мови, як нормативно-правовий акт, був для того часу не вельми поганим. Проте ми вважали, що це проміжний документ. Бо мали надію, що незалежна Україна скоро постане, і її парламент прийме якісно кращий документ.
Проте минали роки, пройшло навіть два десятиліття. За той час змінилося чотири президенти і шість парламентів. Й ось на 23 році чинності Закону, 3 липня 2012 року, Верховна Рада руками «реґіоналів» і комуністів скасувала цей нормативний акт. Натомість антиукраїнською більшістю злодіїв і шахраїв у шахрайський же спосіб було прийнято закон про засади державної мовної політики. Він хоч і зберігав за українською державний статус, але робив її необов’язковою на значній частині території України. А публічне приниження чи зневажання української мови є неприпустимими нарівні з наругою над державними символами України.
За висновками експертів, той закон мав на меті запровадити офіційну багатомовність на національному рівні всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі. Його прийняття було спрямоване на розпалювання міжетнічної ворожнечі, на мовний розкол України, порушення конституційного ладу і територіальної цілісності нашої держави. Закон не дістав підтримки такого поважного експертного органу, яким є Венеціанська комісія.
Наприкінці лютого 2014 року, в перші дні після повалення комуно-«реґіонального» режиму Верховна Рада голосами 232 депутатів скасувала антиукраїнський мовний закон. Проте він не був підписаний тодішнім головою парламенту і виконувачем обов’язки Президента О. Турчиновим. Причиною стало буцімто незадоволення таким рішенням парламенту багатьох жителів південно-східних областей. Агресивна Московія використала цей факт для військового вторгнення у Крим і на Донбас.
З огляду на сказане, не маю сумнівів, що одним із першочергових завдань новообраної Верховної Ради стане розробка і прийняття фундаментального закону про українську державну мову і мови національних меншин. Наші брати, які воюють нині на Донбасі, проливають кров і віддають свої життя не тільки за територіальну єдність України, за збереження демократичного конституційного ладу, а й за наше людське й національне право вільно, безперешкодно послуговуватися рідною українською мовою! Памятаймо про це. Слава Україні! Слава героям!
Анатолій Ковальчук