Софія Вербицька: з радістю по життю
- 12 січня 2015
- Відгуків: 0
- Переглядів: 381
-
Герой Соціалістичної праці, почесний громадянин села Вороньків Софія Вербицька зустрілася з учнями і педагогами рідної школи. 77-річна жінка напрочуд молода душею, має гарну фізичну форму, продовжує займатися громадською роботою. І хоча життя у Софії Степанівни було досить нелегким, вона світиться від щастя, а людям дарує добро і радість. У чому ж секрет її успіху, краси і молодості?
Героїв неіснуючої країни забули
Звання Героя Соціалістичної праці Софія Вербицька отримала ще 1966 р. «Тоді у шані були люди робітничих професій, які були локомотивом виробництва, рушійною силою і зразком для інших, — говорить вона. — Та сьогодні часи змінилися. Із 256 героїв України лише один представник робітничого класу — шахтар із Донецької області! І, звичайно, ми порушуємо питання: ми так працювали, були віддані своїй справі, всю душу вкладали у роботу, а нас забули… Герої праці, які отримали почесні нагороди у країні, якої вже не існує, відчувають себе дещо забутими. Ми розуміємо, що нині нові цінності, але ж люди, які колись створювали матеріально-технічну базу для суспільства, продовжують сьогодні жити...»Героїв Соціалістичної праці не прирівняли до героїв України, і навіть до героїв Радянського Союзу. Якщо у перші роки незалежності вони мали пільги (не сплачували за комунальні послуги, отримували путівки на оздоровлення), то тепер немає і цього. Та навіть пенсії у них, людей, які мають 40–60 років стажу, свого часу урізали до мінімальних із 40-відсотковою доплатою за особливі заслуги. За клопотання Софії Вербицької, героїв Соціалістичної праці прирівняли до держслужбовців 16 рангу, але зробили такі складні розрахунки, що ніхто не може розібратися. Сама ж героїня із 50-літнім трудовим стажем отримує 2300 гривень пенсії. Але й цьому щиро радіє, бо сьогодні, за її словами, нелегкі часи переживає держава, та й війна на Донбасі…
Дитинство сироти обпалене війною
Життя Софія Степанівна прожила і справді нелегке. Хоча розповідає про все з гумором. Труднощі жінку не зламали, не відібрали уміння радіти кожному дню, а лише загартували, зробили її сильнішою.1942 року на війні загинув батько, а 1947 від голоду померла мати. Залишилося четверо дітей-сиріт, яких доглядала тітка. У її пам’яті воскресають страшні картини окупації: підпалена німцями хата, піч під відкритим небом, життя у землянці… Але вона з любов’ю пригадує рідне село Вороньків — рідний край, малу батьківщину, дитинство на березі річки Ікви, де 7 років пасла козу, а у 9 — уже обробляла разом із двома сестрами 60 соток городу. Але незважаючи на труднощі, вся родина любила співати… Дівчина з великим бажанням навчалася у школі, працювала на ділянках, доглядала з однолітками сад, брала активну участь у шкільному житті. Після виснажливої праці на городі, читати доводилося при каганці, бо електрична лампочка у Воронькові з’явилася лише у 1950 р. «Книжка дає стільки знань, як жодне телебачення. Читання не просто розширює світогляд, а й збагачує знаннями, розвиває мислення, пам’ять, примушує людину думати, обирати правильний шлях у житті. Тому читайте якнайбільше», — радила учням Софія Степанівна.
У музеї літератури рідного краю, де проходила зустріч, є цілий стенд, присвячений вороньківському поету Борису Мамайсуру. Як з’ясувалося, він однокласник Вербицької, у шкільні роки був закоханий у неї, присвячував їй свої вірші.
«Творча натхненна праця робить людину багатою»
Саме так вважає героїня. Її трудова стежина розпочалася із шахти на Донеччині. У 18 років разом зі своєю подругою Ольгою Черкуновою відгукнулася на заклик розбудовувати копальні Донбасу. Молода дівчина працювала на рівні з чоловіками, вона сповна відчула важку працю шахтаря: майже три роки з підземелля, де постійно тече вода, подавала вугілля на-гора. Доводилося підважувати і ставити на рейси вагони, навантажені до трьох тон, а на чергову зміну одягати мокрий одяг, який не встигав висихати… «Я ніколи не жалілася, що мені важко. Бо кому було легко у той час?» — говорить вона.1958 року, коли жінкам заборонили працювати на шахті, Софія Вербицька повернулася на Київщину. Її подруга запропонувала піти на столичний комбінат «Хімволокно». Вона, зовсім юна, але загартована нелегкою працею, побачила охайно одягнених дівчат, її вразив чистий освітлений теплий цех… У порівнянні з шахтою, тут було, як у раю. Запропонували їй ознайомитися з роботою крутильниці. Завзята дівчина відмовилася від навчання і пішла ученицею на підприємство, а вже за місяць отримала першу зарплату. Бо їй, сироті, треба було виживати…
«Я завжди намагалася бачити радість у будь-якій праці, чути музику, уявляти щось прекрасне. Роботу крутильниці я відразу порівняла з грою на арфі, — розповідає Софія Степанівна. — Мені постійно хотілося зробити більше, якомога якісніше і швидше. Ниточко, не рвися, мені ж треба план дати! — благала я свою нитку. До всіх завжди зверталася «будь ласка», «дякую» і мене підтримували, допомагали. Бо як ти до людей, так і вони до тебе... Потрібно не кричати, що ти любиш Україну, а доводити це діями, своєю працею.»
Вона дорожила роботою, навчалася у технікумі легкої промисловості, потім в інституті, була серед перших, хто виконав семирічку достроково. Самовіддано працювала, не вважаючи це подвигом. «Ми не чекали нагород і подяк. Просто працювали від душі, для звеличення країни. Але коли я вже отримала визнання, стала Героєм Соціалістичної Праці, то зрозуміла — на мене дивляться як на зразок, я не маю права не виправдати сподівань.»
Ніколи не зраджувала українській мові
«Я завжди гордилася тим, що я українка. Рідній мові ніколи не зраджувала, а дорожила нею, вдосконалювала свої знання. Мов треба знати кілька, а дорожити треба рідною, батьківською», — наголосила гостя.Вона була одна із депутатів Верховної Ради УРСР, яка розмовляла винятково українською. Навіть на партійних зборах, з парламентської трибуни, у присутності високих чинів…
Чоловік Софії Вербицької — Іван Новіков — росіянин, вчений-хімік. Упродовж майже 40 років вони живуть разом, але кожен розмовляє рідною мовою. І це ніяк не вплинуло на їхні сімейні стосунки. Навпаки, вони постійно удосконалюють своє мовлення, багато читають, передплачують періодичні видання.
Секрети молодості
«Я відчуваю себе на 18 років, — стверджує зі щирою посмішкою мудра жінка. — Щоранку ми з чоловіком з радістю разом робимо зарядку. По кілька разів на день цілуємося й обіймаємося! З радістю йдемо по життю!»«Щоб досягти успіху, треба бути цілеспрямованим і відповідальним, прагнути до знань. Для мене завжди на першому місці були доброта, честь і совість. Моє кредо — бачити у кожному, перш за все, людину. Дуже важливо у житті любити свою державу, свій край, рідне село, свою родину», — радила Софія Степанівна, цитуючи вірші Тараса Шевченка.
Софія Вербицька і сьогодні така ж енергійна і завзята, продовжує займатися громадською роботою і рукоділлям. Про таких кажуть: «світиться від щастя». А своє щастя вона знайшла у праці, любові до рідного краю і дорогих їй людей, які сторицею повертають жінці подароване тепло і радість.
У свої поважні літа вони з чоловіком не приховують від стороннього ока своїх закоханих поглядів; вони, як у юності, дарують одне одному компліменти, говорять приємні слова і завжди тримаються за руки. Саме тому вогник їхньої любові не згас за багато літ, прожитих разом.
«З великою відповідальністю беріться до будь-якої справи! Потрібно не переставати дарувати людям радість і добро, цінувати один одного, — ділиться секретами щастя і молодості. — На добро завжди відповідайте добром!»
Лариса ГРОМАДСЬКА,
фото автора