До 72-ї роковини початку німецько-радянської війни
- 19 червня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 319
-
22 червня назавжди ввійшло чорною сторінкою в історію України. Саме цього дня 72 роки тому зчепилися між собою у кривавій гризні два агресивні монстри — німецький нацизм і радянський, а якщо сказати точніше, російський інтернаціонал-комунізм. Війна між ними принесла незліченні лиха нашому народові, залишила незагойні рани в людських душах. Адже її вогненний вал двічі прокотився територією України: спочатку із заходу на схід, а згодом — у зворотному напрямі. Війна забрала мільйони людських життів (точне число людських утрат, на жаль, — невідоме), залишила по собі мільйони вдів і сиріт, страшенні руїни міст і сіл.
Ця війна стала одним із фрагментів Другої світової війни, що розпочалася на початку вересня 1939 року. І на 22 червня 1941 року вже призвела до окупації Німеччиною кількох європейських країн, у тому числі такої потужної держави як Франція.
Хоч після закінчення великої війни минуло майже 70 років, історики ще й досі сперечаються про її справжні причини, намагаються з’ясувати, чи можна було взагалі уникнути цього побоїща. На жаль, в історії радянсько-німецької війни залишається багато білих плям. Значною мірою тому, що й досі засекречені, а отже, недоступні для дослідження архіви генерального штабу Червоної армії, багато рішень органів найвищого державного і партійного керівництва колишнього СРСР.
Проте останнім часом з’явилася низка об’єктивних публікацій, які проливають світло на непривабливу причетність кремлівської влади до подій, що передували війні і призвели до її початку. Після ознайомлення з ними у неупередженого читача не залишається жодних сумнівів: сталінізм так само, як і гітлеризм, є винуватцем вибуху Другої світової війни. Ось найголовніші факти, що підтверджують зовсім немиролюбні плани Москви.
Почнемо з відомого твердження марксизму про те, що світ невпинно рухається до міжнародної пролетарської революції, яка неминуче повалить владу буржуазії, встановить на всій земній кулі диктатуру пролетаріату і призведе до створення глобальної соціалістичної держави. Світова революція, за прогнозами теоретиків «наукового комунізму», мала розпочатися у найрозвиненіших країнах Європи й Америки практично одночасно. Згодом її полум’я повинно було перекинутися до менш розвинених країн.
Проте минав час, проходили десятиріччя, але у Франції, Великобританії, Німеччині і США жодних «пролетарських революцій» не відбувалося. Тоді більшовики, вчинивши в Росії державний переворот і встановивши диктаторську владу, проголосили себе пролетарськими революціонерами. Вони з великим нетерпінням чекали, наслідування своїх дій робітничим класом вище названих країн. Але марно.
За цих обстави було вирішено перенести революційний вогонь з Росії в Європу. У березні ц. р. року минуло 95 років відтоді, як на восьмому зїзді своєї партії більшовики прийняли нову програму, один із пунктів якої проголосив курс Росії на світову революцію. Тобто на другу світову війну. Памятаймо: не минуло й року після закінчення Першої світової війни, як Ленін і Ко почали підготовку до агресивних дій проти інших країн з метою повалення в них демократичних режимів і насадження однопартійних диктатур своїх однодумців.
Щодо А. Гітлера, то він у той час був ще практично нікому не відомим єфрейтором, одним із мільйонів ветеранів Першої світової війни. Він стояв тоді тільки біля початків своєї політичної кар’єри, встановивши організаційні зв’язки з маленькою лівоспрямованою Німецькою робітничою партією, що нараховувала кілька десятків членів. Керував нею простий слюсар А. Дрекслер. Тільки згодом, через кілька років Адольф Алоїзович став головою цієї партії, перейменованою в Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію, автором партійної програми із 25 пунктів і книги «Моя боротьба».
На той час у Німеччині, переможеній і виснаженій у війні, приниженій важкими умовами Версальського мирного договору, велику підтримку в народу мали партії лівого спрямування. Одна із них — соціал-демократична — домінувала у країні. Дещо пізніше завдяки фінансовій допомозі Кремля набула сили комуністична партія. Наприкінці 1920-х років обидві вони мали найбільші парламентські фракції. І якби діяли узгоджено, то мали б абсолютну більшість у Райхстазі, а отже — свого канцлера й коаліційний уряд. За таких умов Гітлер ніколи б не прийшов до влади в тій країні.
Але «великий стратег» Сталін розглядав німецьких соціал-демократів як ворогів робітничого класу, небезпечніших за нацистів. Тому заборонив німецьким комуністам блокуватися із соціал-демократами, чим сприяв приходу до влади гітлерівців. Він вірив заявам фюрера про те, що першочерговим завданням Німеччини є війна проти своїх кривдників — Франції та Англії й розірвання принизливого Версальського договору. Сталін із нетерпінням чекав початку нової великої європейської війни, в якій західні країни знекровлюватимуть одна одну. Щоб у вигідний момент вторгнутися у розорену і спустошену Європу й насадити на континенті більшовицький режим з усіма його «принадами» — НКВД, ГУЛАГом, колгоспами, безправністю простих людецй. З цією метою велися таємні переговори з Німеччиною. Всупереч міжнародним заборонам мати цій країні військову авіацію, бронетанкові війська, військовий морський флот, на території Росії проводилися випробування зразків німецької наступальної зброї, навчання пілотів і танкістів.
Уклавши 23 серпня 1939 року договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною, який поділив Європу на сфери впливу між ними (пакт Молотова-Ріббентропа), сталінський режим став відкрито допомагати гітлерівській владі у підготовці до великої війни проти своїх сусідів. Сотні ешелонів щодня везли німцям пшеницю, цукор, масло, м"ясо, бензин, метали, руди та іншу стратегічну сировину.
Деякі дослідники стверджують, що Сталін мав план нападу на Німеччину. Він передбачав завдання раптового удару по Третьому Райху в липні 1941 року. Довідавшись про це, Гітлер випередив свого «друга» й напав на нього на два тижні раніше. Саме тому Червона армія, яка готувалася до наступальної, а не до оборонної війни, незважаючи на значну, іноді багаторазову перевагу в живій силі та військовій техніці, зазнала влітку і восени 1941 року нищівної поразки й почала безладний відступ на всьому довжелезному фронті від Чорного до Білого морів.
Щодо урядів західних країн, які в певний час потурали економічному зміцненню як Німеччини, так і СРСР, вони керувалися своїми егоїстичними інтересами. Вони однаково боялися агресивних Німеччини і СРСР. І за всяку ціну прагнули не допустити військового союзу між ними. Тому вважали за краще зіткнути їх лобами між собою. Навіть ішли на деякі територіальні поступки Гітлеру. Тобто кожна зі сторін — демократичні Великобританія і Франція, тоталітарні Німеччина й СРСР мали свої стратегічні ціл, вели свої ігри, намагаючись загрібати жар чужими руками. У результаті Європа і світ отримали Другу світову війну, а український народ було втягнуто у радянсько-німецьку бійню.
Доречно наголосити: якби Україна зберегла свою демократичну державність, відновлену 1918 року, то великої війни могло б і не бути. Радянська Росія без України ніколи б не стала сильною, не носилася б з маризматичними ідеями світової революції. Тому не становила б загрози для демократичного Заходу. За таких умов Гітлер не прийшов би до влади у Німеччині. Але чому Україна, на відміну від Польшщі. Фінляндії, країн Балтії, втратила державність 1920 року? Бо не отримала дипломатичної, фінансової і матеріальної допомоги у боротьбі з московськими агресорами від західних демократій.
Нині новітні кремлівські сталіни й молотови демонструють своє бажання розв’язати ще одну велику війну. Як завжди — за Україну без якої імперія ніколи не поверне колишньої величі. Сподіваємося, що нинішні лідери європейських країн мудріші за своїх попередників 75-річної давнини і не допустять такого розвитку подій.
Ця війна стала одним із фрагментів Другої світової війни, що розпочалася на початку вересня 1939 року. І на 22 червня 1941 року вже призвела до окупації Німеччиною кількох європейських країн, у тому числі такої потужної держави як Франція.
Хоч після закінчення великої війни минуло майже 70 років, історики ще й досі сперечаються про її справжні причини, намагаються з’ясувати, чи можна було взагалі уникнути цього побоїща. На жаль, в історії радянсько-німецької війни залишається багато білих плям. Значною мірою тому, що й досі засекречені, а отже, недоступні для дослідження архіви генерального штабу Червоної армії, багато рішень органів найвищого державного і партійного керівництва колишнього СРСР.
Проте останнім часом з’явилася низка об’єктивних публікацій, які проливають світло на непривабливу причетність кремлівської влади до подій, що передували війні і призвели до її початку. Після ознайомлення з ними у неупередженого читача не залишається жодних сумнівів: сталінізм так само, як і гітлеризм, є винуватцем вибуху Другої світової війни. Ось найголовніші факти, що підтверджують зовсім немиролюбні плани Москви.
Почнемо з відомого твердження марксизму про те, що світ невпинно рухається до міжнародної пролетарської революції, яка неминуче повалить владу буржуазії, встановить на всій земній кулі диктатуру пролетаріату і призведе до створення глобальної соціалістичної держави. Світова революція, за прогнозами теоретиків «наукового комунізму», мала розпочатися у найрозвиненіших країнах Європи й Америки практично одночасно. Згодом її полум’я повинно було перекинутися до менш розвинених країн.
Проте минав час, проходили десятиріччя, але у Франції, Великобританії, Німеччині і США жодних «пролетарських революцій» не відбувалося. Тоді більшовики, вчинивши в Росії державний переворот і встановивши диктаторську владу, проголосили себе пролетарськими революціонерами. Вони з великим нетерпінням чекали, наслідування своїх дій робітничим класом вище названих країн. Але марно.
За цих обстави було вирішено перенести революційний вогонь з Росії в Європу. У березні ц. р. року минуло 95 років відтоді, як на восьмому зїзді своєї партії більшовики прийняли нову програму, один із пунктів якої проголосив курс Росії на світову революцію. Тобто на другу світову війну. Памятаймо: не минуло й року після закінчення Першої світової війни, як Ленін і Ко почали підготовку до агресивних дій проти інших країн з метою повалення в них демократичних режимів і насадження однопартійних диктатур своїх однодумців.
Щодо А. Гітлера, то він у той час був ще практично нікому не відомим єфрейтором, одним із мільйонів ветеранів Першої світової війни. Він стояв тоді тільки біля початків своєї політичної кар’єри, встановивши організаційні зв’язки з маленькою лівоспрямованою Німецькою робітничою партією, що нараховувала кілька десятків членів. Керував нею простий слюсар А. Дрекслер. Тільки згодом, через кілька років Адольф Алоїзович став головою цієї партії, перейменованою в Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію, автором партійної програми із 25 пунктів і книги «Моя боротьба».
На той час у Німеччині, переможеній і виснаженій у війні, приниженій важкими умовами Версальського мирного договору, велику підтримку в народу мали партії лівого спрямування. Одна із них — соціал-демократична — домінувала у країні. Дещо пізніше завдяки фінансовій допомозі Кремля набула сили комуністична партія. Наприкінці 1920-х років обидві вони мали найбільші парламентські фракції. І якби діяли узгоджено, то мали б абсолютну більшість у Райхстазі, а отже — свого канцлера й коаліційний уряд. За таких умов Гітлер ніколи б не прийшов до влади в тій країні.
Але «великий стратег» Сталін розглядав німецьких соціал-демократів як ворогів робітничого класу, небезпечніших за нацистів. Тому заборонив німецьким комуністам блокуватися із соціал-демократами, чим сприяв приходу до влади гітлерівців. Він вірив заявам фюрера про те, що першочерговим завданням Німеччини є війна проти своїх кривдників — Франції та Англії й розірвання принизливого Версальського договору. Сталін із нетерпінням чекав початку нової великої європейської війни, в якій західні країни знекровлюватимуть одна одну. Щоб у вигідний момент вторгнутися у розорену і спустошену Європу й насадити на континенті більшовицький режим з усіма його «принадами» — НКВД, ГУЛАГом, колгоспами, безправністю простих людецй. З цією метою велися таємні переговори з Німеччиною. Всупереч міжнародним заборонам мати цій країні військову авіацію, бронетанкові війська, військовий морський флот, на території Росії проводилися випробування зразків німецької наступальної зброї, навчання пілотів і танкістів.
Уклавши 23 серпня 1939 року договір про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною, який поділив Європу на сфери впливу між ними (пакт Молотова-Ріббентропа), сталінський режим став відкрито допомагати гітлерівській владі у підготовці до великої війни проти своїх сусідів. Сотні ешелонів щодня везли німцям пшеницю, цукор, масло, м"ясо, бензин, метали, руди та іншу стратегічну сировину.
Деякі дослідники стверджують, що Сталін мав план нападу на Німеччину. Він передбачав завдання раптового удару по Третьому Райху в липні 1941 року. Довідавшись про це, Гітлер випередив свого «друга» й напав на нього на два тижні раніше. Саме тому Червона армія, яка готувалася до наступальної, а не до оборонної війни, незважаючи на значну, іноді багаторазову перевагу в живій силі та військовій техніці, зазнала влітку і восени 1941 року нищівної поразки й почала безладний відступ на всьому довжелезному фронті від Чорного до Білого морів.
Щодо урядів західних країн, які в певний час потурали економічному зміцненню як Німеччини, так і СРСР, вони керувалися своїми егоїстичними інтересами. Вони однаково боялися агресивних Німеччини і СРСР. І за всяку ціну прагнули не допустити військового союзу між ними. Тому вважали за краще зіткнути їх лобами між собою. Навіть ішли на деякі територіальні поступки Гітлеру. Тобто кожна зі сторін — демократичні Великобританія і Франція, тоталітарні Німеччина й СРСР мали свої стратегічні ціл, вели свої ігри, намагаючись загрібати жар чужими руками. У результаті Європа і світ отримали Другу світову війну, а український народ було втягнуто у радянсько-німецьку бійню.
Доречно наголосити: якби Україна зберегла свою демократичну державність, відновлену 1918 року, то великої війни могло б і не бути. Радянська Росія без України ніколи б не стала сильною, не носилася б з маризматичними ідеями світової революції. Тому не становила б загрози для демократичного Заходу. За таких умов Гітлер не прийшов би до влади у Німеччині. Але чому Україна, на відміну від Польшщі. Фінляндії, країн Балтії, втратила державність 1920 року? Бо не отримала дипломатичної, фінансової і матеріальної допомоги у боротьбі з московськими агресорами від західних демократій.
Нині новітні кремлівські сталіни й молотови демонструють своє бажання розв’язати ще одну велику війну. Як завжди — за Україну без якої імперія ніколи не поверне колишньої величі. Сподіваємося, що нинішні лідери європейських країн мудріші за своїх попередників 75-річної давнини і не допустять такого розвитку подій.
Анатолій Ковальчук