Кобзар Віктор Пашник «Пісня — це душа народу, а значить — і моя душа!»

16 травня на кіностудії ім. Олександра Довженка відбувся концерт кобзаря, гітариста, барда з Івано-Франківщини Віктора Пашника

 

Свій творчий вечір музикант розпочав зі щирої подяки вчительці з риторики і поетики Антоніні Іванівні Литвин, яка була присутня у залі: «Вона дала дуже багато у мій кобзарський життєвий шлях, вклала максимум тої любові, яку може дати жінка, викладач, людина, небайдужа до долі України і долі молодих кобзарів». Саме Антоніна Іванівна разом зі своїм чоловіком, кобзарем, заслуженим артистом України Василем Степановичем Литвином створили єдину в Україні Стрітівську кобзарську школу, де навчався і Віктор Пашник. 

Концерт був справді дивовижний. Всі отримали море радості і приємних вражень, хтось зронив сльозу, а хтось повірив у щастя на землі...

Спілкування з кобзарем-філософом зачепило найтонші струни душі слухачів різного віку. Протягом усього виступу-сповіді він майстерно тримав увагу публіки то лірично-романтичними, то козацькими, то філософськими, то революційними, то народними піснями. Сипав жартами і розмовляв на злободенні теми, які хвилюють сьогодні українців. Присвячував свої пісні батькам, Україні, сучасним воїнам, майбутній дружині і всьому світові. Віктор Пашник майстерно змінював собі супровід: то брав до рук бандуру, то гітару. Відомі авторські і народні пісні дружно підспівувала вся зала. 

І коли Віктора запитали, чому він обрав саме струнні інструменти, то він відповів: «У нас є вислів «зачепити струни душі». Не клавіші, не клапани, а струни! У музичній школі я вчився грати на трубі, у музичному інтернаті я вчився на акордеоні. І, нарешті, мені дали у руки бандуру!..»

«Пісня — це душа народу, а значить — і моя душа!.. — вів далі музикант. — Пригадую, як розповідали мені у Стрітівській школі, що кожен японець повинен знати 300 народних пісень. А скільки народних пісень знає середньостатистичний українець?.. Адже доробок нашого народу складає близько мільйона пісень! Це ті, які записані етнографами. Це своєрідний рекорд! А скільки ще незаписаних, скільки померло вже?..»

Віктор Пашник несе слухачеві не лише любов до рідної пісні, він пропагує здоровий спосіб життя. З дитинства він мріяв про свободу. І нарешті, мрія його збулася: разом з гітарою і бандурою він вільно подорожує автостопом. Побував майже у всіх місцях (і за кордоном також), де був Великий Кобзар Тарас Шевченко. 

«Так сталося, що ми одягаємося в чужинські речі. Нам прищеплюють чужу духовність… Тільки мова у нас лишилася і душа українська. Треба відроджувати все рідне, до чого можуть прикластися наші руки молоді, наші серця гарячі», — намагався він достукатися до серця кожного.

Віктора хвилюють події, які сьогодні відбуваються в Україні, він вболіває за її майбутнє. Мріє про квітучу Україну, де буде стільки фруктових дерев, що «черешню можна буде їсти безкоштовно». Його пісні часом не просто правдиві, а навіть радикальні… Він висловив сподівання, що війна на Донбасі незабаром закінчиться, і наші воїни повернуться додому живими, і будуть посміхатися їм діти, і будуть вони господарями на своїй землі.

Митець сподівається, що буде написана національна доктрина на років 300–500 — для того, щоб підняти нашу країну, щоб при владі були українці, щоб телебачення було українське, щоб ми не жили за чужинськими сценаріями... «Любіть життя, яке воно вже є, але будьте пильними! Нам треба зберегти нашу духовність для нащадків!» — радив бард.

«Дорослі — це теж діти, тільки старші за віком. І кожен з нас любить свою Батьківщину. А що для нас є Україна? Це — наша земля, наші пісні, звичаї дідівські, могили наших Предків, а також ми самі, ті, від кого залежить майбутнє цієї землі, майбутнє дітей. Для мене Україна — це радість і багатство. Бо, маючи таку землю, ми повинні бути однією із найбагатших націй на планеті.

Рідна земля не тільки годує, вона може тебе і захистити. Ти можеш з того, що росте на землі, побудувати будинок, — розмірковував Пашник. — Я добре знаю на практиці, що таке земля. Цього року я вперше саджаю сам город. Якщо хтось думає, що я засмагав на морі, то він помиляється. Я засмаг на землі своїй, рідній. У мене є дуже радісна новина, як для людини, яка любить землю, як для людини, яка шанує своїх предків. Цього року я, нарешті, викупив землю, яка належала моєму прапрадіду, який не повернувся з Першої світової війни.»

Кобзар побував у багатьох країнах світу. «Я мав можливість жити за кордоном. І моя музика, і бандура там би була доречна. Але я давно вирішив, що моє місце в Україні, мій шлях тут, і полегшувати його за кордонами я не буду, — зазначив кобзар. — Зараз я вдома, на Івано-Франківщині організовую еко-хутір. Мрію своє поселення запустити в іншому напрямку. Хочу покликати волонтерів, щоб почистити річку, ліс. Бажаю до себе у колектив взяти людей, які знаються на музиці, глині, будівництві і народних ремеслах.»

Мріючи про еко-поселення, бард написав пісню, як сам каже, «з дещо короткою назвою» — «Я щастя збудую будь-де на землі, аби тільки, Сонце, з тобою».

«Ми — гості на цій Землі. Для чого ми на родилися у цей віт? Я думаю, що тільки для радості», — підсумував Віктор Пашник. 

Лариса ГРОМАДСЬКА.

Фото автора