НЕ ЗВЕРНУТИ З ОБРАНОГО ШЛЯХУ
- 30 листопад 2016
- Відгуків: 0
- Переглядів: 577
-
1991 рік в історії України був роком референдумів. Це слово увійшло в лексику кожного українця, хто був причетний до тих подій, які відбувалися по всій Україні, у нашому місті й районі зокрема.
Шлях до всенародного опитування був довгим і складним. Адже в народу ніколи ніхто не запитував, в якій країні він хоче жити: в «Союзі нерушимому» чи суверенній незалежній державі. Все почалося з малого: з мітингів, організованих активістами Руху, який виник як громадська організація з назвою «Народний Рух України за перебудову». Виникненню саме цієї громадської організації сприяли певні обставини, бо ті перебудовні процеси, проголошені кремлівським керманичем М. С. Горбачовим, обнадіювали на позитивні зміни в країні, хоч вони й гальмувалися.
Перебудова тоді заповнила весь теле- і радіоефір, сторінки всієї періодики. Про неї розгорнулася небувала в історії всесоюзна балаканина, але далі у позитивному напрямку справа практично не рухалася, за винятком деяких питань, як вибори керівників підприємств і організацій, директорів шкіл або рекомендації первинних парторганізацій кандидатів у делегати з’їзду чи партконференції, пов’язані з голосуванням не за одного, а за двох кандидатів у народні депутати. У той час це було новим і суспільством сприймалося позитивно. Але ініціатива згори на місцях гальмувалася, а отже, тут ніякої перебудови не помічалося. А люди повірили і приходили в редакцію газети з листами на підтримку намірів Горбачова перебудувати країну. На пам’яті — трансляції засідань з’їзду народних депутатів СРСР, де були оголені численні факти злочинів партії проти народу, в тому числі голодомори, репресії, «психушки» і багато чого іншого, що творила тоталітарна більшовицька система.
Нарешті, люди зрозуміли, що вони мають право на власну позицію і право відстоювати її перед будь-яким керівним органом. На поведінку і настрої великий вплив мали публікації в газетах і виступах по радіо відомих у країні людей, зокрема — народних депутатів СРСР від України Ростислава Братуня, Олеся Гончара, Дмитра Павличка. Володимира Яворівського, які створили республіканський депутатський клуб пропаганди й агітації за союз добровільних об’єднаних суверенних держав.
З висоти сьогодення можна сказати, що це був тактичний хід на тому етапі до радикальніших змін. Адже всі були вихованцями більшовицької системи і ще не знали, який поворот і які будуть наслідки в майбутньому. Тому ніхто не згадував в той час 4-го Універсалу Центральної Ради, який проголошував, що Українська Народна Республіка «стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». На мій погляд, це було спробою підготовки народних мас до рішучіших кроків, проте з плавним поворотом, а не з крутим віражем. Заклики народних депутатів були спрямовані на консолідацію демократичних сил на захист перебудови, бо саме в ній бачили майбутнє країни.
Тим часом маховик демократії і гласності набирав обертів. Почалися вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР. По Бориспільському округу № 209 за один депутатський мандат боролися 12 членів партії. Кожна команда боролася за свого кандидата, а кандидати в депутати боролися один з одним. Це було перше випробування сил молодої демократії.
Бориспільцям було розплющено очі на події історії: були проведені мітинг і панахида на могилі жертв антибільшовицького повстання в Борисполі, що відбулося у червні 1920 р, коли жителі тодішнього містечка відкрито зі зброєю в руках виступили проти Червоної армії. З нагоди 70-річчя цього повстання 10 червня 1990 р. на Книшовому кладовищі — на могилі жертв більшовицького терору — з ініціативи Бориспільського осередку Руху було встановлено дубовий хрест і відправлено панахиду. У резолюції мітингу підкреслювалося, що повстання було проти «військової диктатури більшовиків, під час якого вбито і розстріляно 500 мирних громадян». Також звучав заклик до народних депутатів України «добитися реальної демократії і повної незалежності України». 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
1991-й рік був роком подальшого утвердження суверенітету України відповідно до проголошеної Декларації. Але в місті і районі, як і по всій Україні, було багато противників суверенітету. На порядку денному постав проект нового союзного договору. Речник перебудови М. С. Горбачов запропонував зберегти Союз — своєрідну державу над державами, хоча й оновлений. Народний депутат СРСР Б. В. Бондаренко заявив, що підписання Союзного договору передчасне, бо не може бути держави над державами, яка сприятиме наповненню реальним змістом суверенітетів республік. Він вважав, що оновлений Союз повинен мати права, делеговані йому кожною суверенною республікою, а не навпаки.
На старті 1991 року міськком партії розгорнув широку агітацію за збереження Союзу як оновленої федерації рівних суверенних республік. Цю ідею підтримували ветерани війни і праці, партійні функціонери, комсомольські активісти. Протилежну думку відстоювали окремі депутати міської ради демократичного блоку, пенсіонери, представники демократичних сил. «Люди, вас вирішили спитати. Будьте пильні!», — линув заклик зі сторінок районної газети. Депутат міської ради М. П. Оліфіров висловив таку думку: «Де краще? Де кожна з 15 родин живе в окремому будинку, чи всі в одному п’ятнадцятиквартирному?». Він довів, що жити кожній родині в окремому будинку краще. Народний депутат СРСР Б. В. Бондаренко перед референдумом прямо заявив: «Мій вибір — суверенітет». Голосувати за бюлетень, запропонований Верховною Радою УРСР, закликали учасники мітингу, ініційованого осередками Руху, «Просвіти», «Зеленого світу». Їх підтримували депутати міської ради.
Головна вимога — голосувати за збереження Союзу на засадах Декларації про державний суверенітет. Тому 17 березня 1991 року виборцям пропонувалося відповісти на два запитання. Перше — у бюлетені загальносоюзного референдуму «за збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних держав»; друге — у бюлетені республіканського опитування: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах декларації про державний суверенітет України». Здавалося, що запитання подібні. Але різнилися вони в тому, що перше гласило збереження «Союзу Соціалістичних Республік», друге — про перебування України у складі Союзу Радянських Суверенних Держав». По Борисполю на запитання всесоюзного референдуму відповіли «так» 56,7 %, республіканського опитування — 82,3 % виборців, по району — відповідно 63 і 83 % виборців.
Результати республіканського опитування вселяли надію на подальшу перемогу демократії. Після цього процес набув незворотності… Особливо він посилився після заколоту кремлівської верхівки в Москві 19 серпня 1991 року. Це був переддень похорону Союзу РСР. А 24 серпня Верховна Рада УРСР проголосила і затвердила Акт незалежності України. Ситуація різко змінилася. Почалася активна підготовка до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та виборів Президента України. Першими до жителів Бориспільщини звернулися учасники зборів Бориспільської організації Народного Руху України, які закликали всіх виборців використати свій історичний шанс і сказати «так» незалежній Україні. До цих же дій закликав і форум інтеліґенції Бориспільщини.
Ідея незалежності України полонила всіх українців, росіян, білорусів, євреїв, селян, робітників, службовців, військових, інтеліґенцію. Це й підтвердив Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. По м. Бориспіль сказали «так» незалежній Українській державі 93,2 %, по району — 97,1 % виборців. Такою була воля жителів Бориспільщини. Першим всенародно обраним Президентом України став Л. М. Кравчук.
Прочитавши цей історичний екскурс, обиватель, враховуючи складну економічну ситуацію, запитає: «І до чого ми прийшли?». А прийшли до того, до чого привели нас, обрані нами керманичі. То ж в майбутньому думайте, кого обирати.
Шлях до всенародного опитування був довгим і складним. Адже в народу ніколи ніхто не запитував, в якій країні він хоче жити: в «Союзі нерушимому» чи суверенній незалежній державі. Все почалося з малого: з мітингів, організованих активістами Руху, який виник як громадська організація з назвою «Народний Рух України за перебудову». Виникненню саме цієї громадської організації сприяли певні обставини, бо ті перебудовні процеси, проголошені кремлівським керманичем М. С. Горбачовим, обнадіювали на позитивні зміни в країні, хоч вони й гальмувалися.
Перебудова тоді заповнила весь теле- і радіоефір, сторінки всієї періодики. Про неї розгорнулася небувала в історії всесоюзна балаканина, але далі у позитивному напрямку справа практично не рухалася, за винятком деяких питань, як вибори керівників підприємств і організацій, директорів шкіл або рекомендації первинних парторганізацій кандидатів у делегати з’їзду чи партконференції, пов’язані з голосуванням не за одного, а за двох кандидатів у народні депутати. У той час це було новим і суспільством сприймалося позитивно. Але ініціатива згори на місцях гальмувалася, а отже, тут ніякої перебудови не помічалося. А люди повірили і приходили в редакцію газети з листами на підтримку намірів Горбачова перебудувати країну. На пам’яті — трансляції засідань з’їзду народних депутатів СРСР, де були оголені численні факти злочинів партії проти народу, в тому числі голодомори, репресії, «психушки» і багато чого іншого, що творила тоталітарна більшовицька система.
Нарешті, люди зрозуміли, що вони мають право на власну позицію і право відстоювати її перед будь-яким керівним органом. На поведінку і настрої великий вплив мали публікації в газетах і виступах по радіо відомих у країні людей, зокрема — народних депутатів СРСР від України Ростислава Братуня, Олеся Гончара, Дмитра Павличка. Володимира Яворівського, які створили республіканський депутатський клуб пропаганди й агітації за союз добровільних об’єднаних суверенних держав.
З висоти сьогодення можна сказати, що це був тактичний хід на тому етапі до радикальніших змін. Адже всі були вихованцями більшовицької системи і ще не знали, який поворот і які будуть наслідки в майбутньому. Тому ніхто не згадував в той час 4-го Універсалу Центральної Ради, який проголошував, що Українська Народна Республіка «стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». На мій погляд, це було спробою підготовки народних мас до рішучіших кроків, проте з плавним поворотом, а не з крутим віражем. Заклики народних депутатів були спрямовані на консолідацію демократичних сил на захист перебудови, бо саме в ній бачили майбутнє країни.
Тим часом маховик демократії і гласності набирав обертів. Почалися вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР. По Бориспільському округу № 209 за один депутатський мандат боролися 12 членів партії. Кожна команда боролася за свого кандидата, а кандидати в депутати боролися один з одним. Це було перше випробування сил молодої демократії.
Бориспільцям було розплющено очі на події історії: були проведені мітинг і панахида на могилі жертв антибільшовицького повстання в Борисполі, що відбулося у червні 1920 р, коли жителі тодішнього містечка відкрито зі зброєю в руках виступили проти Червоної армії. З нагоди 70-річчя цього повстання 10 червня 1990 р. на Книшовому кладовищі — на могилі жертв більшовицького терору — з ініціативи Бориспільського осередку Руху було встановлено дубовий хрест і відправлено панахиду. У резолюції мітингу підкреслювалося, що повстання було проти «військової диктатури більшовиків, під час якого вбито і розстріляно 500 мирних громадян». Також звучав заклик до народних депутатів України «добитися реальної демократії і повної незалежності України». 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
1991-й рік був роком подальшого утвердження суверенітету України відповідно до проголошеної Декларації. Але в місті і районі, як і по всій Україні, було багато противників суверенітету. На порядку денному постав проект нового союзного договору. Речник перебудови М. С. Горбачов запропонував зберегти Союз — своєрідну державу над державами, хоча й оновлений. Народний депутат СРСР Б. В. Бондаренко заявив, що підписання Союзного договору передчасне, бо не може бути держави над державами, яка сприятиме наповненню реальним змістом суверенітетів республік. Він вважав, що оновлений Союз повинен мати права, делеговані йому кожною суверенною республікою, а не навпаки.
На старті 1991 року міськком партії розгорнув широку агітацію за збереження Союзу як оновленої федерації рівних суверенних республік. Цю ідею підтримували ветерани війни і праці, партійні функціонери, комсомольські активісти. Протилежну думку відстоювали окремі депутати міської ради демократичного блоку, пенсіонери, представники демократичних сил. «Люди, вас вирішили спитати. Будьте пильні!», — линув заклик зі сторінок районної газети. Депутат міської ради М. П. Оліфіров висловив таку думку: «Де краще? Де кожна з 15 родин живе в окремому будинку, чи всі в одному п’ятнадцятиквартирному?». Він довів, що жити кожній родині в окремому будинку краще. Народний депутат СРСР Б. В. Бондаренко перед референдумом прямо заявив: «Мій вибір — суверенітет». Голосувати за бюлетень, запропонований Верховною Радою УРСР, закликали учасники мітингу, ініційованого осередками Руху, «Просвіти», «Зеленого світу». Їх підтримували депутати міської ради.
Головна вимога — голосувати за збереження Союзу на засадах Декларації про державний суверенітет. Тому 17 березня 1991 року виборцям пропонувалося відповісти на два запитання. Перше — у бюлетені загальносоюзного референдуму «за збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних держав»; друге — у бюлетені республіканського опитування: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах декларації про державний суверенітет України». Здавалося, що запитання подібні. Але різнилися вони в тому, що перше гласило збереження «Союзу Соціалістичних Республік», друге — про перебування України у складі Союзу Радянських Суверенних Держав». По Борисполю на запитання всесоюзного референдуму відповіли «так» 56,7 %, республіканського опитування — 82,3 % виборців, по району — відповідно 63 і 83 % виборців.
Результати республіканського опитування вселяли надію на подальшу перемогу демократії. Після цього процес набув незворотності… Особливо він посилився після заколоту кремлівської верхівки в Москві 19 серпня 1991 року. Це був переддень похорону Союзу РСР. А 24 серпня Верховна Рада УРСР проголосила і затвердила Акт незалежності України. Ситуація різко змінилася. Почалася активна підготовка до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та виборів Президента України. Першими до жителів Бориспільщини звернулися учасники зборів Бориспільської організації Народного Руху України, які закликали всіх виборців використати свій історичний шанс і сказати «так» незалежній Україні. До цих же дій закликав і форум інтеліґенції Бориспільщини.
Ідея незалежності України полонила всіх українців, росіян, білорусів, євреїв, селян, робітників, службовців, військових, інтеліґенцію. Це й підтвердив Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. По м. Бориспіль сказали «так» незалежній Українській державі 93,2 %, по району — 97,1 % виборців. Такою була воля жителів Бориспільщини. Першим всенародно обраним Президентом України став Л. М. Кравчук.
Прочитавши цей історичний екскурс, обиватель, враховуючи складну економічну ситуацію, запитає: «І до чого ми прийшли?». А прийшли до того, до чого привели нас, обрані нами керманичі. То ж в майбутньому думайте, кого обирати.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець