Іван Приходько: «Чорні круки над селом моїм літають...»

Чорні круки над селом моїм літають,
Червоненьку калиноньку
при корні ламають.
Ви не крячте, чорні круки,
не бийте крилами,
Мою долю, мою пам’ять
не рвіть пазурами!
А ви, люди, де ж ви щирі?
Пора повставати —
зграю чорну, хижу, люту
з села проганяти!

   Дударків. Що ми знаємо про це село? Ще не так давно відстань від нього до Борисполя становила близько шести кілометрів, а тепер, після входження Несторівки та Лозівки в зону міста, — близько двох. Тож нині Дударків — чи не найближче до Борисполя село.

   Як свідчать історичні джерела, на території Дударкова було слов’янське поселення часів Київської Русі. Однак існує припущення, що тут жили люди й ще раніше. Підтвердженням тому є археологічна знахідка — ритуальний інструмент жерця — рогова орнаментована сокира-молот Доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.).

   Споконвіку Дударків — мальовниче село з луками-пасовищами, яке потопало у зелені верб, тополь… Незабутній колорит справляла тут значна кількість ставків, озер, копанок, з якими, вочевидь, і пов’язані назви кутків села — Плав, Став, Кикалове… Кажуть, у сиву давнину завдяки болотам, якими було оповите село, сюди не змогла потрапити монголо-татарська кіннота. Саме з цією недоторканістю чи незайманістю поселення у ті часи сьогодні дехто з лінгвістів пов’язує самобутню говірку дударківців — з дуже твердою, можна сказати, гортанно-глибокою вимовою звука -и-, припускаючи, що приблизно такою й була мова в Київській Русі.

   Як же сьогодні живе село? Чим воно болить? Про це працівники газети «Ринок…» дізнавалися в дударківця, відомого художника від народу, залуженого майстра народної творчості України Івана Васильовича ПРИХОДЬКА, який запросив нас до себе у гості. Тож прислухаймося до думки старожила, людини почесної, яка фактично є старійшиною села.

   Після оглядин хати-майстерні Івана Васильовича митець пропонує нам пройтися селом і веде нас до переїзду через канал, що неподалік, на краю села. Дорогою він намагається ввести нас в «курс справ».

   — Завдавши стільки ударів по селу, — викладає свою версію пан Іван, — комуністи придумали, як завдати ще один, і вирішили провести меліорацію. Й ось стали вони обкопувати села України, щоб висмоктати душі з селян. Адже це не просто висушування сільської землі від боліт, озерець… Оскільки душа селян пов’язана з землею, то вона разом з землею й висушується. І тепер через отруйну воду, що тече цим каналом, вони стають перевертнями.

   Я виріс тут, коли каналів не було, коли воду можна було пити навіть з невеличкої водойми… — вів далі дударківець, коли ми дійшли до каналу. — Та навіть варвари затримували воду на своїй землі! Тож я інколи перекрию труби, що йдуть попід переїздом, то «чорні круки» («чорними круками» я називаю усіх недоброзичливців нашого села) приїдуть і спустять канальну воду. Вода тоді з шумом проходить до наступної ділянки каналу, а в трубах же ж ластів’ячі гнізда… Канали — це загроза всьому живому. Спалювання навесні торішньої трави понад рівчаком — страшна й сумна картина. А палити ж не можна! Природа сама знає, що з сухим робити.

   Якщо розібратися, ці канали селу взагалі не потрібні. Це ж скільки орної землі понівечено! Це грубе втручання в гармонію природи. Та вирийте у кожному болотці чи долині невеличку копаночку. І хай там риба розводиться. Канали потрібно засипати, бо інакше через 10—20 літ село зневодиться.

   А років сім тому, коли «чорні круки» вирішили екскаваторами рівчак поглиблювати, мені доводилося тричі звертатися до міністра екології, щоб заборонив їм це робити. І свого таки домігся. Ці верби, що бачите понад каналом, то мої верби, я їх врятував.
Що роблять «заброди»

   — Он погляньте, — зауважує митець. — Трохи далі… То ж була моя земля. Сільський голова без мого відома наділив якимось чужим людям. У першу чергу, що вони зробили, — повипилювали всі дерева, що росли у цьому гаю. Дивіться, які пеньки товсті. Тут росли осокори-велетні віком понад 60 років. Вони село від бур захищали. Та якби ж він хоч на дошки їх попиляли або на ще щось. А то ж просто так! Якщо таких зелених куточків не буде, то й села не буде! Сумно дивитися, як усе винищується.

   А ось по той бік каналу… Який луг був! Нині сільською владою він розданий під земельні наділи. Решта відійшла до ДП «Чайка», підпорядкованого Державному управлінню справами, прозваного у народі — «ДУСя». Все. Нема! А це ж був випас худоби! Раніше тут односельці пасли близько півсотні корів. Ніхто не скликав сходку села, не запитав у дударківців, чи можна випас віддавати чи продавати… Тепер я навіть свою козу не маю куди вивести. Зараз на моєму кутку люди тримають лише одну корівку.

   Пан Іван запропонував нам оглянути дивовижну церковну споруду, збудовану у Дударкові не так давно. Коли наблизилися, зрозуміли, в чому її «дивовижність».

   — Це церква Московського патріархату, — пояснює Іван Васильович. — Як бачите, іншого місця, як от якогось пагорбу чи рельєфного підвищення, для її «архітекторів» не знайшлося, крім цієї мальовничої низинно-болотистої місцини поруч з головною вулицею, яка, до речі, й досі носить ім’я безбожника Леніна. А тут же був природний парк, де росли багатодесятилітні верби й осокори. Не питаючись, шляхом самозахоплення знищили близько трьох десятків дерев, вирили котловину під церкву, а потім ще років зо два ще воду з неї відводили, перш ніж фундамент залити. Коли я побачив таке жахіття — душа застогнала:

І затопили сльози очі мої,
І серце забилося в тузі,
Коли я побачив, як верби,
Милі мені,
Мертві, як люди, лежали у лузі.
Хто замахнувся на рай цей земний,
Підло піднявши гостру сокиру,
Щоб роси вербові і сльози
Більше не вмили червону калину?
Лелека на крилах весну принесе,
Зажурений сяде на зрубану чорну долину,
А потім махне він крилами на нас
Й назавжди у Небо до Бога полине.
Бо як йому жити на рідній землі,
Де бродить байдужість і чорная зрада?
І як мені жити на рідній землі,
Де бродить байдужість і чорная рада?

   Подивіться на цю відсипку з глини, під яким похована значна ділянка паркової долини… Ви коли-небудь бачили, щоб спочатку церкву будували фактично у ямі, а потім ту яму засипали? І я ні. Ось що гроші роблять!

   Та Природа не дозволить тут христитися. На моє обурення московський піп відказав: «Син мой, здєсь будут лєбєді плавать!». Не знаю, як щодо лебедів і де вони тут плаватимуть, а ось церква й справді може попливти.
Дударківські велетні помирають стоячи

   Переходимо на протилежний бік дороги. Наш провідник веде нас повз майдан, висипаний щебенем та відсівом.

   — Тут теж була долина, — розповідає він, — паслася худоба. На ній варто було б озеро викопати. Та сільський голова М. Гуральник розпорядився її засипати під базарну площу. Як у випадку із будівництвом церкви, помітьте, і цього разу не попитали згоди в односельців. Я не проти торгівлі, її могли б організувати й у центрі села. Та ні ж, вгатили стільки грошей, засипали щебенем, щоб приїжджі люди торгували, а тут все одно навесні вода стоїть. До речі, один чоловік розбився об оцей ось камінь… На цьому місці потрібно було водойму створити — допомогти долині, а не засипати. Трава, вода дали б людям лише користь.

   Минаємо велике кострище, у попелі якого зауважуємо металеві банки та бите скло, і за базарним майданом спускаємося в частину цієї ж долини, яка не потрапила під засипання. Скрізь бачимо горілу траву, попалені та посохлі від її горіння верби та верболози. Вигляд вельми непривітний.

   — Це Випалена долина, — коментує художник. — На ній у нас верби палять. А ось як знищуються наші тополі, — підводить нас до двох високих багатолітніх тополь, що виросли з одного кореня й на стовбурах яких по колу стесана кора. — Це ж, мабуть, хтось тут ділянку вже собі прихопив, і ці дві сестрички стали «заважати». Краще б відразу їх спиляли, а не перетворювали на сухостій. А так вони помиратимуть у страшних муках 2-3 роки.
Нема пророка у своїй Вітчизні

   Ця парадоксальна притча пригадалася, коли ми дісталися до відомого на Київщині дитсадка «Вербиченька», що в центрі села. Іван Васильович звернув нашу увагу на вербу, що понуро стояла над дорогою і на честь якої, вочевидь, і назвали цей дитячий заклад:

   — Ви подивіться на цю «красу», оббиту рекламними табличками. І це ж щодня  повз цю вербу батьки водять своїх дітей. І діти бачать, як можна поводитися з деревом. Ось звідки у нас така «любов» до Природи береться!

   Кілька років тому завдяки сільському голові у дитячому садку був проведений капремонт, хоча приміщення не надто його й потребувало. Був перекритий дах, оновлене внутрішнє оздоблення, а майже нові дерев’яні віконні рами були чомусь замінені на металопластикові, які невідомо, чи безпечні для здоров’я. Наскільки усе це затягло — хтозна. Тепер Микола Григорович водить туди всілякі комісії та делегації — показує дитсадок, подібного якому, напевне, немає в усій Київщині. Там же їх і причащає — для цього є окрема зала; куховари накуховарять і… А відійдіть на якихось сто метрів від «Вербиченьки» і подивіться, що в селі робиться! Та краще б за ті чималі кошти дороги підлагодив чи малозабезпеченим односельцям допоміг…

   А он бачите, як дитячий павільйон розмалювали? Спеціально з Києва художника запрошували, звичайно ж, не безкоштовно, щоб той малюнок з якогось журналу переніс на стіну. Та хіба ж я за це гроші брав би, якщо це для дітей, для мого рідного села. Я намалював би справжні казкові персонажі, подібних яким не те, що в області, у світі б не знайшлося. Ще й діток залучив би до творчості. Але ж, як то кажуть, немає пророка у своїй Вітчизні! — з сумом констатує народний митець.

Далі буде