«Жайворонок» зустрів 50 весну

6 березня до музею Івана Гончара злетілися «жайворонки» (переважно 65–70-літнього віку) з різних куточків України, аби відсвяткувати півстолітній ювілей міжвузівського хору. На урочистостях був і наш земляк, мешканець Борисполя Леонід Кошман. Цікаво, саме Леонід Іванович, який близько 20 років працював викладачем у Бориспільській музичній школі по класу бандури, під час перебування у хорі «Жайворонок» часто співав у тріо разом з братами, відомими кобзарями Василем і Миколою Литвинами.

Задум створити художній колектив із співочої студентської молоді виник у стінах Київського університету імені Тараса Шевченка на початку 60-х років ХХ століття. Прекрасна ідея — нести у народ українську пісню, рідну мову, пропагувати національну культуру належить Борису Рябоклячу. Хтось навіть сказав, що «Жайворонок» намагався створити Україну, відродити традиції і звичаї у ті нелегкі радянські часи, коли було знищено цвіт «шістдесятництва», коли заборонялося щедрувати і співати козацькі думи.

Найбільше переймалися підбором юних артистів (а це були не лише чудові вокалісти, але й професійні декламатори) Борис Рябокляч і Микола (Василь) Шикера, який і розповів на творчому вечорі коротку історію виникнення хору «Жайворонок». Він пригадував, як влітку студенти пішки вирушали у місячні походи Шевченківськими місцями. Були у Трахтемирові, Каневі, Черкасах, Чернігові, на Поліссі. Співали, часом, у далеких селах, у клубах при гасових лампах, на полях. У Переяслав-Хмельницькому зустрічалися з Михайлом Сікорським, організатором першого в Україні музею просто неба. Побували у селах на Правобережжі Дніпра, яких немає вже на карті України (вони затоплені водосховищами). На Тарасовій горі зустрічали схід сонця. Головний диригент народного хору «Думка» Олександр Сорока допомагав, підказував керівникам «Жайворонка». Радо зустрічав жайворонків щедрувальників відомий український етнограф і скульптор Іван Гончар. Звичайно, роки незабутньої юності і студентського кохання, чарівні пейзажі рідної землі забути неможливо.

З історією хору пов’язані імена видатних українців, які були учасниками «Жайворонка» або допомагали в організації літніх походів шевченківськими місцями та історичними краями України. Серед них — художниця Алла Горська, письменники Василь Симоненко, Микола Сом, Надія Світлична, Микола Сорока, Микола Негода, відома художник-модельєр Людмила Семикіна, доктор економічних наук Микола Невмитий та ін. Багато вихідців з колективу сьогодні досягли вагомих успіхів у культурі, мистецтві чи науці. Кобзар Василь Литвин — заслужений артист України, який разом зі своєю дружиною Антоніною Гармаш-Литвин, поетесою і художницею стояли біля витоків створення Стрітівської кобзарської школи. Микола Литвин став відомим бандуристом, письменником, журналістом.

Василь Шикера сьогодні доктор фізичних наук, працює в інституті ім. Патона. Він привів до колективу чи не найбільшу кількість учасників, справді жив життям колективу, був душею «Жайворонка». Під час зустрічі він відкрив таємницю свого подвійного імені: «За паспортом я — Василь. Мене називають Микола. Мого старшого брата 1924 року народження забрали на мінні поля Букринського плацдарму, звідки він не повернувся. І після того, як я вступив до університету, то назвався Миколою. Мене тисячі людей бачили на сцені і знали, як Миколу…». Розповіді пана Василя-Миколи не можна було слухати без сліз…

На ювілей зібралися люди, закохані в українську пісню, в рідну землю. Народний кобзар Василь Литвин запропонував підняти келихи за Українську Пісню, яка бриніла у їхніх душах, коли вони були студентами: «Для ока є колір, для тіла є смак, а для духу душі людської є Пісня. Недарма її у нас глумлять, недарма у нас її прибирають, змінюють. Це щоб омертвіла наша душа. Ми, жайворонки, правдою-неправдою, волею-неволею, свідомо-несвідомо стихійно будили цю пісню на рідній землі. Я буджу її, та й багато хто з вас, і по сьогодні. Але усвідомте це, ви не просто співаєте, ви будите душі людей. Вони не підозрюють цього, як їм робиться то гарно, то жалісно, то зле. Це все творить пісня. Нехай наша пісня буде невмирущою у нашій душі.»

Лариса Мацюк