(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Борис Мамайсур — поет-інакодумець

  • 21 серпня 2013
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 1171
  • Автор: admin
  • 0
У музеї літератури рідного краю Вороньківської школи 17 серпня відбувся вечір пам’яті «Тільки б правди я хотів», присвячений 75-річчю від дня народження поета-шістдесятника, члена Спілки письменників, нашого земляка Бориса Мамайсура. Заслужений вчитель України Надія Іванівна Гриценко разом із своїми учнями-випускниками підготували літературну композицію, де звучали вірші, листи і розповіді про нелегку долю талановитого і мужнього поета. На вечорі були присутні поет із Любарець Петро Засенко, рідні і односельці, учні і вчителі школи.
Борис Мамайсур належав до когорти Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Драча... Біографічні дані поета внесені до енциклопедії «Рух опору в Україні: 1960 – 1990», яка вийшла у видавництві «Смолоскип» 2010 р. Його ім’я вписане до історії літератури України.
Народився він 15 серпня 1938 року на Харківщині. Саме там, за спогадами сестри Валентини Сергіївни, працював у юності їхній батько, корінний вороньківець, Мамайсур Сергій Олексійович, там познайомився з їхньою матір’ю Тараненко Євдокією Максимівною; вони покохали одне одного, одружилися і на Харківщині народилося у них два сини: Старший Федір і молодший Борис. У 1944 році вони повернулися до Воронькова, де народилася донька Валентина. Дитинство і шкільні роки Бориса проминули у селі Вороньків Бориспільського району. Він рано навчився читати, і читав дуже багато. Коли йому було 16 років, померла мати. Це була неймовірно велика втрата для нього, підлітка. Але життя продовжувалося…
Писати вірші почав ще зі школи. Перші публікації 17-річного Бориса Мамайсура з’явилися у районній газеті «Колективіст» 1955 року. Згодом його поезії були надруковані у журналі «Зміна» та газеті «Літературна Україна». Його талант підтримав вороньківський поет Микола Карпенко, який пригадував, що поет любив поблукати самотою, пройтися полем, відвідати ліс, куди він ходив, як сам казав, «по здоров’я».
Після закінчення школи двічі він вступав до університету Тараса Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов за конкурсом. Працював у колгоспі різноробочим, кореспондентом районної газети «Колективіст». 1958 року вступив до Харківського бібліотечного інституту. Після закінчення вузу не поїхав за направленням, а через матеріальну скруту змушений був працювати матросом, будівельником у Казахстані на цілині. Важка праця підірвала і так слабке здоров’я, він повернувся додому. Працював у бібліотеці Києва.
1962 року окремі вірші Мамайсура ввійшли до збірники юних українських поетів «Щасливої дороги». У 1963 вийшла перша збірка поета «Коли буде шторм?» Подальші публікації були заборонені через відмову співпрацювати з владою… Та твори Бориса Мамайсура поширювалися самвидавом. Цьому сприяв Іван Світличний, у якого Борис Мамайсур жив на квартирі у 60-х роках. Послухати поета у магнітофонному запису або поспілкуватися вживу приходили шістдесятники Лесь Танюк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська. На квартирі Світличного неодноразово проводилися обшуки, були вилучені звукозаписи, а також машинописи, які Борис Мамайсур віддав йому на рецензування.
Після заборони друкуватися в Україні кілька поезій Бориса Мамайсура, надіслані Світличним, вийшли у Празі, перекладені чеською мовою (1965 р.).
Він мав неабиякий поетичний хист, літературне новаторство, про яке схвально відгукнулися Максим Рильський та Василь Стус.
Арешти побратимів, вилучення рукописів, заборона друкувати свої твори негативно вплинули на здоров’я поета. Його запроторили у Глеваху до психіатричної лікарні, кинули до палати із тяжкохворими. Він зазнавав нестерпних тортур і побиття: усіляко намагалися вбити його свідомість... До Бориса не пускали ні друзів, ні рідних. Це була страшна епоха «застою», коли свідому людину, інакомислячу, що має власну позицію, спецслужби КДБ опускали на саме дно, намагалися піддати забуттю, стерти з пам’яті шанувальників поезії. Борис Мамайсур пройшов справжніми колами пекла… Проте не зламався. Він мав впертий, відвертий, іноді різкий, характер. Непоступливість, не сприйняття міщанства і підлабузництва, відірваність від літературного процесу сприяли депресії, він замикався у собі. Хтось вважав його диваком і відлюдьком… А він писав вірші…
Світлою сторінкою у житті поета було кохання. Через листування він познайомився з Марією Матух з м. Хмельницький. Борис писав дівчині, прикутій до ліжка, листи від імені Івана Хоменка з Воронькова, також нерухомого після аварії. А коли Іван помер, Борис продовжував писати, адже добре розумів, що таке самотність. Марія також писала вірші, які друкували у місцевій пресі, тож у них було багато спільного. Вони листувалися 17 літ. Всупереч рідним, одружилися (1985 р.) і разом прожили 18 років. «Борис мав благородну душу. Він був уважним, не кидав докорів за мої фізичні недоліки, а то для жінки — головне. І я дякувала за це Богу, що у мене золотий чоловік! Навіть родичі раділи за нас, а моя мати заспокоїлась, казала: «Діти, ви, певно, народжені одне для одного!» — пише Марія у нарисі «Дві долі». Вона пригадує, що Борис мав душевний порив до прекрасного, умів глибоко проникнути у слово поезії, з ним було цікаво спілкуватися, він любив українську мову і непогано знав німецьку і польську…
Петро Засенко пригадував, як познайомився з Борисом — чорнявим красенем, з довгими вусами, у вишиванці, який плекав у своєму серці велику любов до рідної землі, до природи. «У нього було прадавнє непідробне українське, козацьке єство. Він мав міцний характер, не сприймав радянську ідеологію, мав свою позицію, знав, навіщо прийшов у життя...
1991 року у газеті «Літературна Україна» вийшла стаття Івана Дзюби про поета Бориса Мамайсура і ряд неопублікованих віршів. Славне ім’я нашого земляка було повернуто із забуття. Його твори друкуються і в журналі «Україна». За сприяння Івана Дзюби 1997 року вийшла друга збірка Бориса Мамайсура «Другий початок». Книжка «Йди і говори» побачила світ після смерті поета у 2006 році.
Звичайно, його радикальні, відверті, правдиві вірші, у яких він критикував радянську епоху, лицемірів-поетів, байдужість, непримиренність до неправди, не подобалися цензорам. Багато творів не дійшли до нас, а, можливо, десь чекають свого часу в архівах КДБ… Але важливо, що ім’я гордого, непохитного поета Бориса Мамайсура, для якого честь і воля були понад усе, воскресає із забуття.

Лариса Громадська

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.