(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Шляхами Михайла Максимовича

  • 12 вересня 2014
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 504
  • Автор: admin
  • 0
У рамках туристичної програми «Шляхами славних синів України», що діє при районному управлінні освіти, вчителі шкіл Бориспільщини побували на батьківщині видатного вченого-енциклопедиста, сподвижника національної культури Михайла Олександровича Максимовича.

Знайомство з краєм незвичайної особистості, яка, за словами М. Драгоманова, була «цілим ученим історико-філологічним університетом», почалося із залів Золотоніського краєзнавчого музею. А перші відомості про вченого дізналися у школі № 6 м. Золотоноші, де про дитячі роки розповідали учні і навіть один із батьків — лікар В. Г. Побиванець.
Саме в Золотоноші шестирічний Михайлик робив перші кроки до світла знань і до вершин науки. А з’явився на світ Божий 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина поблизу села Богуславець Золотоніського району. Нині тут лише пам’ятна дошка та вікова липа нагадує про колишнє подвір’я Максимовичів.
Батько Михайла Олександр Іванович Максимович був колезьким реєстратором. Одружився з Гликерією Федорівною Тимківською, що походила з відомої у наукових колах сім’ї Тимківських. По лінії матері у Михайла було п’ять впливових дядьків. Один із них — Ілля Федорович Тимківський — доктор права, професор Харківського університету; Роман Федорович — професор грецької та римської словесності Московського університету; Єгор Федорович служив у міністерстві закордонних справ; близьким до декабристів був Василь Федорович. Усі вони в тій чи іншій мірі впливали на племінника і допомагали йому стати на наукову стезю і міцно на ній триматися не лише завдяки матеріальній підтримці, а й особистій незвичайній працелюбності і таланту.
Михайло Максимович навчався у Московському університеті: два роки на словесному відділенні, а потім перейшов на природниче відділення, де, завдяки здібностям і наполегливості, за два роки закінчив навчання й одержав звання кандидата біологічних наук.
Одинадцять років віддав науковій роботі в Московському університеті, а в 1834-му став першим ректором Київського університету. Про його етапи життя і наукової діяльності розповідає широка панорама шкільного музею села Богуславець, яку коментували учні та вчителька Т. М. Москаленко. Великим надбанням української фольклористики стали збірки М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народние песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849)., які, за висновками дослідників, започаткували українську фольклористику як науку.
У 1823 році, маючи за плечима 19 літ від народження, М. Максимович написав першу наукову працю «О системе растительного царства», а через рік видав підручник для студентів — «Главные основания зоологии или наука о животных». Вони засвідчили, що в науку прийшов молодий талановитий вчений із самостійним поглядом на життя, природу, на історію народу.
Прогресивні погляди і широку ерудицію Максимович виявив у галузі історії, етнографії, фольклору, філології. Його праці «Звідки пішла земля руська», «Про походження варягів-русів», «Історія давньоруської словесності» та ін. засвідчили його непримиренну боротьбу з норманською теорією про походження слов’ян, відстоюючи положення про те, що назва «руси» походить не зі Скандінавії, а від місцевих слов’янських племен.
Збагачені знаннями про вченого, екскурсанти не могли не заїхати на Михайлову Гору біля Прохорівки, нині Канівського району, де тривалий час жив Михайло Олександрович і де в 1859 році бував Т. Шевченко. Правда, знайти її довелося з деякими труднощами. Ні вказівника, ні якогось іншого напису про садибу Максимовича не побачили. Територія виглядала занедбаною пусткою, де «господарювали» високі бур’яни, а не сліди пам’яті і шани великого вченого й патріота. Лише випадково трапилася на очі жінка, яка показала нам Шевченків дуб, сосну Гоголя і місце, де була хата вченого, біля якої він похований. До 1920 року її оберігали, як святиню, київські громадівці, використовуючи як дачу для письменників та художників. Кілька років тому вона згоріла. З її зникненням зникло і відчуття присутності серед нас великого вченого і патріота й десятки інших імен найкращих синів України, котрі там працювали. І це напередодні 210-ї річниці з дня народження М. О. Максимовича, першого ректора Київського університету, видатного вченого-енциклопедиста.
З мінорним настроєм поверталися до Борисполя. А по приїзді додому не залишало бажання дізнатися ще більше від почутого під час екскурсійної поїздки, особливо відшукати зв’язки М. Максимовича з нашим краєм, з Переяславщиною, з Бориспільщиною.
ХIХ століття дало українській науці і культурі багато знаменитих особистостей. Серед когорти славетних — ім’я Михайла Олександровича Максимовича. Його більше знають і називають як першого ректора Київського університету, заснованого 1834 року. Це так. Але він відомий як талановитий вчений — ботанік, історик, етнограф, фольклорист, мовознавець, видавець, краєзнавець, видатний дослідник скарбів українського народу, взагалі — людина енциклопедичних знань. Це при тому, що Михайло Олександрович закінчив природничий факультет Московського університету, серйозно захоплювався ботанікою, «царством природи», був професором, завідував кафедрою ботаніки, за 1825–34 рр. написав понад сто наукових праць, які закріпили ім’я вченого серед основоположників вітчизняної ботанічної науки. Але знаменитого природознавця здолала любов до слова, до історії, до фольклору. 1827 року видає збірку «Малороссийские песни» із своєю передмовою, а в 1834 році виходить друга укладена Максимовичем збірка «Украинские народние песни», а також збірка «Голоса украинских песен» в обробці О. Аляб’єва.
А втім холодна Москва негативно впливає на фізичне здоров’я вченого, і він шукає можливість повернутися в Україну, туди, де «батьківщина мого народу», як він писав пізніше. І така нагода трапилася. У Києві відкрився університет, і Максимовичу дозволили працювати з одною умовою: викладати російську словесність. А згодом його обрали першим ректором університету.
Це дозволило вченому глибше поринути у світ історії українського народу, досліджувати його непідняті пласти народних скарбів. Він багато працює над вивченням джерел та древніх актів, крім того, знаходить час відвідувати історичні місця України, безпосередньо бути учасником народних гулянь та обрядових дійств.
Дороги фольклориста й етнографа привели М. Максимовича і на Бориспільщину. Про це свідчить збірник «Дні та місяці українського селянина», в якому подано найповніший в українській етнографії ХIХ століття опис гуляння молоді на Трійцю біля «обрядового дуба» у Рогозові. Дослідник змалював зовнішній вигляд «дуба», облаштування майданчика навколо нього, відзначив деякі варіанти деталей цього святкового символу. Користуючись історикопорівняльним методом з використанням літописних та давніх літературних джерел різних народів, М. Максимович намагався пояснити походження самого звичаю встановлювати ритуальні дерева. За словами дослідника спадщини вченого В’ячеслава Гнатюка, Максимович «правильно відзначив зв’язок рогозівського «дуба» зі священними дубами, котрим поклонялися слов’яни-язичники. Дослідник дійшов глибокого наукового висновку про те, що багато сучасних йому народних ігор, забав походять від давніх релігійних, магічних обрядів та звичаїв».
Ритуальний «дуб», описаний М. Максимовичем, викликав жвавий інтерес у науці. Наприклад, сучасник ученого, російський етнограф і фольклорист О. Афанасьєв намагався розкрити символіку дуба, незмінного атрибута Зелених свят, на основі міфологічних засад. У наш час відомий український народознавець Василь Скуратівський подав докладний переказ троїцької забави з «сухим дубом» за М. Максимовичем, у своїх двох книгах «Покуть» та «Місяцелік», відзначивши своєрідність цього дійства, в якому брали участь хлопці і дівчата. «Дуб» з давніх-давен є уособленням мужності й міці, саме тих характерних рис, притаманних українським хлопцям-козакам.
За М. Максимовичем, українські парубки ставлять обрядового «дуба» — довгу жердину з прикріпленим угорі колесом, що її всю прикрашають травою та квітами. Ставлять «дуба» у клечальну суботу переважно на вигоні або вуличному майдані. У Рогозові прикрашену жердину з колесом називали «сухим дубом». Прикрашаючи та прибираючи квітами та зеленню «дуба», дівчата приспівували:
Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде!
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!
Отож рогозівцям, окрім своїх відомих земляків, є привід похвалитися й тим, що в їхньому селі записував обряд «сухого дуба» М. Максимович, й у музеї обладнати відповідний стенд, назвати одну з вулиць села його іменем.
До сказаного потрібно додати, що науковий інтерес Максимовича був пов’язаний і з Переяславщиною. Він з великою пошаною та увагою ставився до простих селян як до носіїв неоціненного духовного скарбу, накопиченого протягом багатьох віків. При першій же нагоді намагався почати розмову з селянином, щоб зачерпнути бодай дещицю з того духовного скарбу. Про це він сам зізнається: «Люблю розпитати покірного, але забутого трударя Русі про все його минуле життя».
Максимович дуже цінував народне слово, тому старанно занотовував на папері почуті прислів’я, повір’я, уривки пісень, які дослідники сьогодні знаходять у рукописах вченого, записаних нашвидкуруч на клаптиках паперу. Залишається вияснити, коли саме М. Максимович записував обряд «сухого дуба» в Рогозові. Дослідники доводять, що безпосередню роботу над рукописом «Днів та місяців українського селянина» вчений розпочав 1855 року. А вже наступного, 1856 року, розділ «Весна» опублікував у першій і третій книгах часопису «Русская беседа». Отже, десь в той час він і побував у Рогозові, їдучи до Переяслава або дорогою з Переяслава до Києва.
Цією дорогою він проїжджав не раз. У третій книзі «Киевлянина» за 1850 рік він пише: «Октября 5-го в 1846 году, по пути в Киев, я вновь посетил достопамятный берег Альты, где в Борисов день она превращается в купель». Мова йде про святкування 2 травня Борисового дня на березі Альти, що дало підстави йому написати дослідження «О празднике св. Бориса под Переяславом».
До М. О. Максимовича як до видатного вченого, члена-кореспондента Петербурзької академії наук звертався листом П. П. Чубинський, який виношував план заснування в Києві Відділу російського географічного товариства. 25 січня 1872 року він просив М. Максимовича, щоб той звернувся до генерал-губернатора краю О. Дондукова-Корсакова з проханням бути покровителем Відділу і запевняв: «Якщо я беру на себе ініціативу у цій справі, то тільки тому, що вірю в свою енергію». Турботи П. Чубинського дали наслідки. Відділ у Києві було засновано. Це була перша наукова установа з питань всебічного вивчення України і її народу.
На рахунку Відділу було чимало корисних справ. Та коли до Києва надійшла тривожна звістка про кончину М. О. Максимовича, П. Чубинський на засіданні Відділу 18 листопада 1873 року заявив, що, «беручи до уваги 50-літню працю М. О. Максимовича на користь вивчення тутешнього краю, яке майже на чверть століття випередило заснування в Петербурзі Російського географічного товариства, й величезні заслуги покійного в тій галузі, що є завданням Відділу, чи не варто би поклопотатися про відкриття підписки для утворення при Відділі капіталу, відсотки від якого послужили б премією імені Максимовича за найкращі праці з історичної географії, етнографії й філології України». Сучасник назвав це «видатною подією Відділу», бо тут уже всі погодилися з думкою Чубинського і 18 членів підписалися на 112 крб. Це була помітна сума грошей. Окрім того, було проведено урочисте засідання пам’яті Максимовича, виголошено чотири промови. При цьому після кожної з них, за пропозицією голови, члени вшановували пам’ять покійного вставанням.
Також було створено комісію з видання творів вченого. Саме зусиллями членів Відділу і було видано три томи творів М. Максимовича, які перевидаються і в наш час. Так було вперше пошановано пам’ять вченого, славного патріота України.

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.